Буковинський Курінь. - [2] Буковинський Курінь: 1941 рік (original) (raw)

БУКОВИНСЬКИЙ КУРІНЬ: 1941 РІК

О.Ольжич

Спраглим серцем жадібно лови
Рокіт сурми, що зове до бою,
Ще пройдуть по вулицях Москви
Наші сотні пружною ходою!

Ще настане невблаганний день,
Коли буде, квилячи, тулиться
До козацьких кованих стремен
І зрадлива Західна столиця.

Тільки душі, тільки стиски рук
Злить в одному дужому хотінні
І осліплять все живе навкруг
Перемоги вії полумінні.

ПЕРЕДУМОВИ ПОСТАННЯ БУКОВИНСЬКОГО КУРЕНЯ 1941 Р.

Постання Буковинського Куреня — найчисленнішої з похідних груп, які були створені Організацією Українських Націоналістів влітку 1941 р. для проникнення на окуповані німцями території Східної України — не було справою спущеної згори директиви чи наказу. Його ініціювання та створення стало природним наслідком розвитку українського політичного життя Буковини в міжвоєнний період, особливо ж в роках 1940-1941.

Процес народного самовияву буковинських українців в адміністративно-політичній та військовій галузях особливо посилився наприкінці червня 1941 р. після вибуху війни між Німеччиною та СРСР і відходу радянських військ з території Буковини. Роль ідеологічного і практичного керманича у цьому процесі взяла на себе Організація Українських Націоналістів Буковини, її моральний вплив на Буковині був зумовлений не лише тим, що після розгрому тут леґальних політичних структур спочатку румунськими окупантами, а потім більшовиками, буковинська ОУН залишилася єдиною організованою силою, спроможною захистити українське населення краю. Націоналістичний рух на Буковині напередодні війни не був дезорієнтований трагічним розколом всередині ОУН, бо і Буковинський Провід ОУН, і рядове членство залишилися вірними Проводові Українських Націоналістів (ПУН) Андрія Мельника; спроби пересадити галицькі чвари на буковинський ґрунт не мали тоді жодного успіху.

Треба зазначити, що в червні 1940 р. більшість членів буковинського проводу ОУН, включно з його головою О.Зибачинським опинилися поза межами Північної Буковини і керівництво крайовою організацією ОУН лягло на плечі двадцятитрьохлітнього Віктора Кулішіра. Ризикуючи власним життям, він зумів врятувати від арештів сотні українських діячів, забезпечуючи їх підробленими документами для виїзду з СРСР. Однак вже 4 листопада 1940 р. Віктора Кулішіра було заарештовано органами НКВС, які 19 березня 1941 р. етапували його в Київ, звідки 20 червня 1941 р. відправили назад в Чернівці. Подальша доля В.Кулішіра невідома; існує декілька документально непідтверджених версій його загибелі.

Місце голови крайового проводу ОУН зайняв заступник В.Кулішіра, референт з військових питань Петро Войновський (псевдо "Василь"). Щоправда, в грудні 1940 р. П.Войновського підступом було заарештовано в Києві, однак йому вдалося вислизнути з лабет МДБ і з початком 1941 р. він переходить на нелеґальне становище, перебуваючи аж до вибуху війни в Вашківському районі. Маючи великий природний хист до військової справи, новопризначений провідник втілює в життя низку заходів по переорієнтації інфраструктури українського підпілля Буковини на рейки мілітаризації і військово-адміністративного групування сил. Ці кроки відбивали і нові віяння в тактичній орієнтації ПУН.

На початку 1930-х рр. військова доктрина ОУН базувалася на положеннях, прямо протилежних партизанській народно-революційній боротьбі.

"Історія вчить, що найсильніші народні рухи часто заломлювалися у боротьбі з ворожим реґулярним військом. Наша визвольна війна теж переконуюче це доводить. Тому, без реґулярних, хоч спочатку невеликих, військових формацій — нам буде важко осягнути перемогу"1 — писав в 1938 р. журнал "За збройну Україну", орган військового штабу ПУН.

Ці погляди мусіли видозмінитися під впливом подій у Карпатській Україні, коли молода українська державна формація виявилася неспроможною за короткий час створити повноцінну реґулярну армію. Стало очевидним, що далеко простішою була б державна леґітимізація попередньо укомплектованих парамілітарних загонів, як ядра майбутнього війська, аніж мобілізація на голому місці без зброї, амуніції, вишколених командирських кадрів. Тому напередодні 22 червня 1941 року актив ОУН отримав інструкцію, яка на випадок війни на українських землях давала чіткий наказ: "Творити військові загони й з'єднання й, не допускаючи їх до стику з німцями, займати різні терени й розбудовувати там всі форми державного життя. Нагромаджувати й заховувати засоби, зокрема бойового характеру, щоб мати змогу їх використати в пізнішому етапі, коли в багато важчих умовинах доведеться далі провадити боротьбу".2

Таке настановлення було результатом синтезу апріорно визначених державницьких пріоритетів з потребами пробудженої стихії.

Переважання військової проблематики в тактиці П.Войновського стало в пригоді українському підпіллю Буковини після ескалації німецько-радянського конфлікту — українські націоналісти мали тут вже готові рецепти власних дій.

"Військова референтура своїми боєвими відділами мала декілька поважних боїв з частинами НКВС — відбито мадярського летуна, розвідника, збитого большевиками, — його переховано до часу, як мадярські війська вмашерували до Коломиї (Галичини), а саботажна і диверсантська референтура виконала дуже поважні і небезпечні наскоки, що дало можливість здобути як зброю, так і забезпечення підпільників з Буковини і Бесарабії та Галичини, число яких доходило до 138"3 — свідчив згодом "Василь".

Підтвердження цим словам знаходимо в більшовицькому часописі "Прикордонник", який свідчить, що з 22 по 26 червня 1941 р. застава Чернівецького прикордонного загону Герцаївсько-Глибоцького напрямку ліквідувала "дві банди ОУН, 110 бандитів".4 Обминаючи тему достовірності радянських друкованих джерел взагалі, можна, однак, з впевненістю зробити висновок про високий рівень мілітаризації націоналістичних сил на Буковині. Очевидно, ці ж події мав на увазі і П.Войновський, коли писав: "Передбачаючи неминуче зіткнення двох тоталітарних режимів, ми активізували свої дії: атакували совєтську частину в Глибоці, перехоплювали транспорти з амуніцією і грішми".5

Було сформовано бойові відділи під Бельцями, у Малому Кучурові, під Сторожинцем. Як свідчив О. Зибачинський, українці Буковини здобули від радянської армії на початку війни 2 танки, 10 мінометів, 150 скорострілів, 3000 рушниць, 200 тис. набоїв.6

Збройні сутички українських підпільників з радянськими військовими мали місце і в Чернівцях. Так, 29 червня 1941 р., прикриваючи зі зброєю в руках відхід своїх товаришів по організації, геройською смертю від куль енкаведистів загинула засновниця буковинського Пласту Леся Никорович, дружина Сильвестра

Іларій Карбулицький

Никоровича. За свідченням Антона Балюка, тодішнього директора Чернівецького цвинтаря, її закривавлене, загорнуте в ковдру тіло було скинуте ворогами в братську могилу на Руському цвинтарі в Чернівцях разом з тілами інших жертв початку війни.7

Паралельно з бойовими діями в цей час на Буковині велася розбудова української адміністративно-політичної мережі. Як представницький орган українського населення Буковини і Бесарабії в підпіллі діяла Українська Національна Рада на чолі з Іларієм Карбулицьким, яка після відходу радянських військ на своєму засіданні в Народному Домі в Чернівцях проголосила відновлення української державної влади на підставі рішень Буковинського Віча 1918 р. За свідченням П.Войновського, управа Української Національної Ради складалася з дев'яти осіб. Оскільки протоколи засідань Ради не збереглися, її персональний склад можемо назвати лише на підставі свідчень учасників тих подій. Крім Іларія Карбулицького, до складу Української Національної Ради Буковини і Бесарабії входили Ольга Гузар, Василь Шерей, Юрій Дідів, Іван Жуковський, Роман Шавло, Мирослав Мичковський, Ярослав Жуковський, Петро Войновський, Олесь Микитюк та інші. Були також розроблені проекти формування владних структур на місцях та їх персонального складу. Зокрема, головою Чернівецької міської управи планувалося призначити Антона Заваду, відомого громадського діяча та колишнього віце-бургомістра М.Чернівці. Втім, цим органам не вдалося розгорнути ширшої діяльності і вийти поза рамки статусу "тіньового кабінету".

Виняток становила українська адміністрація Вижниччини, де події на початку війни розвивалися особливо динамічно.

"У вівторок, 1 липня, на Буковині Націоналістичний Рух зробив зрив. Остання міліція утікала Багною з Вижниці цісарською дорогою, бо понад Черемош уже не було безпечно; тут молоді хлопці стріляли по них".8

Після втечі більшовиків у Вижниці з ініціативи місцевої ОУН було створено Тимчасовий Український Комітет на чолі з ветеринарним лікарем Мирославом Мичковським. Свої засідання , Комітет проводив в будинку колишнього Держбанку м.Вижниці.

Свою діяльність Вижницька адміністрація розпочала досить вдалими кроками. Тимчасовий Комітет поставив собі головну мету — зберегти громадський порядок і забезпечити стабільність на Вижниччині, врятувати від пограбування залишене більшовиками добро, оскільки воно, на думку членів Комітету, повинно було бути збереженим для потреб майбутньої Української Держави.

"Головну увагу звернули на створення власної поліції. При помочі військовополонених одиниць зорганізовано поліційні частини з молодців з довколішніх сіл. Їх озброєно зброєю, що залишили совєтська поліція".9

З ініціативи Українського Комітету Вижниччини у Вижниці було проведено масове віче під українськими прапорами і національними гаслами, а також видано "Заклик до населення Вижниччини". В заклику українська адміністрація вказувала на потребу всенародної творчої акції, об'єднання зусиль громадянства для досягнення спільної мети — побудови Української Держави. Ініціативу Вижниці підхопили не лише села району, а й інші околиці Буковини: Вашківці, Кіцмань, Заставна тощо.

ПОНОВНА РУМУНСЬКА ОКУПАЦІЯ БУКОВИНИ

На зміну короткого періоду, що ознаменувався спробами українського елементу Буковини сформувати власні структури суспільного регулювання, прийшла брутальна румунська окупація. Була вона тим більш прикрою, що після дворічного більшовицького терору буковинське громадянство досить лояльно поставилося до нової влади, розглядаючи румунів насамперед як спільників у боротьбі проти ненависного більшовицького ворога.

"Населення нашої Буковини стрічало з синьо-жовтими прапорами румунське військо, а румунське військо з триколорами обнімалося з місцевими і, навіть, плакали зі зворушення"10 — згадує сучасниця тих подій.

Така ідилія потривала, однак, дуже недовго. Румунська влада безцеремонно потоптала всі ті паростки самоуправної політики, які витворили в позаокупаційному вакуумі Українська Національна Рада та провінційні Українські Комітети Буковини.

3 липня 1941 р. командир 8-ї румунської піхотної дивізії, якому було доручено військову адміністрацію Буковини, видав наказ про встановлення окупаційного режиму на Буковині. Згідно з ним населенню заборонялося покидати свої комуни без попереднього дозволу, збиратися групами більш ніж 3 особи. Пункт 21 наказу забороняв також пропаґанду політичної ідеології, "спрямованої проти актуальних інтересів безпеки держави, її устрою, а також проводити пропаґанду на користь ворожої держави".11 За порушення окупаційного режиму наказ передбачав суворі кари — розстріл, ув'язнення, штрафи та позбавлення громадянства. Місця для українських інтересів тут не передбачалося.

Отримавши 2 липня наказ наступати на Північну Буковину, 3-я румунська армія 05.07.1941 р. захопила місто Чернівці, а 7 липня румунські війська вступили на землю Вижниччини з боку Берегомету. У спогадах Ореста Білака читаємо: "В неділю, 6 липня, приходить перша румунська розвідка на конях, три чоловіки. Дивно, що ці румуни, лейтенант і два солдати вже вміли говорити по-українськи. Він (лейтенант) вітає людей словами: "Хай живе Мельник!", бо бачить, що люди у цивільному мають на лівій руці опаску синьо-жовту з написом "О.У.Н." Дуже було приємно, що румуни вже приятелюють з українцями, не так як раніше, коли били, хто говорив по-українськи. Той лейтенант пішов далі, а за два дні прийшли румунські частини, і все змінилося; недовго була така потіха..."12

Населення зустріло румунську армію загалом прихильно, хоча насторожували єврейські погроми, проведені румунськими військовими вже в перші дні перебування тут. Вслід за цим відразу ж почалася ліквідація українських адміністративних структур, зривання українських вивісок і прапорів. Тимчасовому Українському Комітету Вижниччини відвели роль бутафорського органу, який мав служити допоміжною ланкою між румунською владою і українським населенням. Не бажаючи компрометувати український визвольний рух, Комітет 11 липня 1941 р. прийняв рішення про саморозпуск і перейшов у підпілля. Подібно склалася ситуація і в інших : центрах Буковини після видання румунським урядом 10 липня прокламації про те, що Північна Буковина стає частиною румунської держави і запровадження з наступного дня на її території румунської цивільної адміністрації.

Причину такої жорстокої і свавільної поведінки румунських окупантів на Буковині слід шукати у твердих ґарантіях Німеччини, які отримала Румунія на початку війни. Відкинувши пропозицію райхсляйтера А.Розенберґа, який ще в 1938 р. планував створити українську державу, яка включала б, крім, власне, України ще й "області Курська, Воронежа, Тамбова, Саратова...", Гітлер зробив ставку на малі сателітні держави південно-східної Європи — Румунію та Угорщину. Роль України мала зводитися до полагодження територіальних проблем її аґресивних сусідів.

За новим німецьким проектом, український етнополітичний простір було поділено на кілька частин. Шість ґенеральних округів площею у 339,2 тис. км2 складали райхскомісаріат "Україна" з центром у м. Рівне. Чотири західні області — Львівська, Тернопільська, Станіславівська і Дрогобицька (загальною площею 48 тис. км2) — були приєднані як "дистрикт Галичина" до ґенерального губернаторства, утвореного на території Польщі. Чернігівська, Харківська, Сумська, Луганська, Донецька області були включені німцями до "прифронтової зони", яка цілком контролювалася німецьким військовим командуванням. Закарпаття ще в березні 1939 року було передане Угорщині, в нагороду за знищення нею самостійної Карпато-Української Держави.

На початку Другої світової війни Угорщина, окрім Закарпаття, отримала з благословення Гітлера Трансільванію — до того часу румунську територію. Як сатисфакцію за таке "обділення" Румунія очікувала від свого могутнього союзника передання їй Бесарабії і Буковини. Однак наполегливі чутки про те, що німці мають намір створити Українську Державу, посилювали стурбованість румунів. Румунський посол у Німеччині 24 липня 1941 року повідомив німецький уряд, що румунський уряд просить, щоб майбутня Українська Держава не була надто велика, бо Україна з 40-мільйонним населенням чинитиме тиск на Румунію та на інші європейські держави. Посол особливо просив, щоб Галичина не була приєднана до України, а стала частиною Німеччини, щоб можна було мати прямий зв'язок між Румунією та Німеччиною.

Начальник політичного департаменту міністерства закордонних справ райху Верман відповів, що ще занадто рано говорити про освоєння територій "колишнього Радянського Союзу". Посол Німеччини в Румунії повідомив наступного дня Берлін про застереження Румунії стосовно України: "Віце-міністр, президент Антонеску цікавився питанням майбутнього устрою України і заявив, що не треба створювати великий слов'янський реґіон на румунському кордоні".13

Втім, хвилювання румунського уряду було зайвим — як нагороду за лояльність до Німеччини Румунія одержала українську Буковину, а також, згідно з угодою від 19 липня 1941 року, Одесу із смугою української території площею 15 тис. км2, яку назвали "Великою Трансністрією". Українська Буковина, окупована румунськими військами на початку бойових дій, 14 липня була оголошена румунською територією.

З 30 липня по 16 вересня райхсканцелярія одержала численні листи протесту проти "розчленування українського національного організму" від місцевих відділень Українського Національного Об'єднання і від українських біженців із Буковини і Бесарабії, які вимагали скасування попередніх рішень. На особливу увагу заслуговує документований меморіал, надісланий до німецького уряду з Лойбусу над Одрою професором Теофілом Бринзаном, в якому наведено всі кривди, завдані румунами українцям та доводилася українськість Буковини. Акція була організована активістами ОУН під проводом полковника А. Мельника.

Румунська сиґуранца спочатку вбачала у цій акції німецьку інтриґу і вважала її інспіратором капітана Валавека з німецької комендатури в Чернівцях. Втім, справді інспірована капітаном Валавеком акція по складанню меморандуму на підтримку вимоги прилучення Буковини до Ґенерального Губернаторства не мала особливого успіху, бо їй відразу ж протиставився Буковинський Провід ОУН. У подальших донесеннях сиґуранци відзначалося, що активно організовані українські націоналісти, дізнавшись про укладання германофільського меморандуму, виступили проти нього з тієї причини, що Провід ОУН ще на початку війни сформулював вимогу утворення незалежної соборної самостійної України.

Дещо пізніше за ініціативою Буковинського Проводу ОУН українська делегація у складі Ореста Зибачинського, Ольги Гузар та Володимира Князького передала через німецького консула в Чернівцях меморіал до німецького уряду від населення Буковини з 25000 підписами, в якому протестувалося проти поновної анексії української національної території Буковини до Румунії та вимагалося її прилучення до України. Радянські джерела, визнаючи той незаперечний факт, що ряд учасників цієї акції було запроторено румунською владою в Садгірський концтабір, приписують її Буковинському Куреню. Насправді ж, як свідчать документи сиґуранци, останній меморіал було передано німецькому міністру Пфлаумеру 18 вересня 1941 р., тобто через місяць після виходу Буковинського Куреня з Буковини. Його автором сигуранца вважала Іларія Карбулицького, голову Буковинсько-Бесарабської Національної Ради, якого тоді ж було внесено до реєстру особливо небезпечих українських іредентистів Буковини.14

ПОЧАТОК ФОРМУВАННЯ ДОБРОВОЛЬЧИХ ГРУП

Нова зустріч двох супротивних політичних чинників на Буковині — румунського і українського, очевидно, нічого доброго не віщувала. Пригноблені румунським окупаційним режимом українці залишали за собою здатність партизанського опору. Німці добре розуміли ту обставину, що: "В колах українців відчувають, що румуни ведуть цю війну, як війну національного реваншу,... між тим як

Антоніна Очкинська, учасниця Буковинського Куреня з с.Міліїв

війну з боку німців вважають виключно боротьбою за визволення від єврейського більшовизму".15

Однак на цей раз ескалація міжнаціонального конфлікту, що його широко використовували гітлерівці в інших випадках, була для них безперспективною. Для Німеччини будь-яка боротьба в зоні німецької окупації означала зайві ускладнення при веденні бліцкріґу, тому на Буковині німецький чинник вибрав роль посередника в полагодженні українсько-румунських протиріч. Усвідомлюючи загрозу, яку несли українцям Буковини румунські проекти, українське політичне представництво сподівалося знайти бодай тимчасовий порятунок у переговорах з німцями, від яких очікувало якщо не підтримки, то хоча б зрозуміння своїх прагнень.

Брак документів не дає змоги намалювати повну картину тодішнього українсько-румунського замирення. Очевидно, воно постало як наслідок двосторонніх переговорів між українською та німецькою сторонами, причому остання погоджувала пункти досягнутої домовленості з румунськими чинниками. Українців представляли члени Української Національної Ради у складі І.Карбулицького, Ю.Дідіва, Р.Шавла, В.Шерея, П. Войновського (на перших раундах переговорів П.Войновський був відсутній). Переговори проходили в готелі "Під чорним орлом" в Чернівцях наприкінці липня 1941 р. і мали своїм наслідком такі основні домовленості:

1. Український активний елемент припиняє підготовку до збройних акцій проти румунської адміністрації; німецька сторона виступає ґарантом особистої безпеки членів Національної Ради, які залишалися на Буковині.

2. Українцям дозволяється вивести учасників націоналістичного підпілля Буковини за межі краю під виглядом робочої колони, "арбайтсколоне", яка мала право пересуватися по території Галичини і Східної України; її офіційним завданням мала стати допомога цивільній адміністрації у веденні відбудовних та господарських робіт.

3. Умовою румунської сторони, без якої вона не погоджувалася випустити учасників українського підпілля за межі Буковини, було позбавлення їх румунського громадянства.

Для Буковинського Проводу ОУН реалізація зазначених вище положень відкривала ще й інші можливості, які читалися між рядками угоди. Дозвіл німецького вермахту на право пересування теренами України в час воєнних дій давав змогу сформувати похідну групу ОУН, здатну проводити самостійну політику на Східній Україні; в світлі цієї перспективи на другий план відходило первісне намагання уникнути румунських репресій розконспірованим учасникам українського підпілля Буковини.

В Чернівцях записом добровольців займалася група під проводом Балюка, в містах і селах Буковини — це робили'уповноважені на те члени ОУН. Один з учасників Буковинського Куреня, арештований в грудні 1944 р. органами НКДБ після повернення з Франції, так описував процес формування чернівецької групи:

"Коли німецько-румунські війська окупували Північну Буковину, я перебував в місті Чернівці. Наприкінці липня 1941 р. в м.Чернівці мене зустрів Олесь Микитюк і запитав, чим я займаюся. Я відповів, що нічим не займаюся і не знаю, що мені робити. Микитюк сказав мені: "Їдь з нами на Україну; зайди до Балюка, і він розповість про все детально".

Коли я зайшов до нього увечері, то він сказав: "Ми записуємо членами в ОУН і запрошуємо їхати на Україну створювати Українську Самостійну Державу".16

Цей випадок був типовим для робітничої і студіюючої молоді в місті Чернівці, яка радо зголошувалася в ряди добровольців для походу на Схід. Трохи інакше виглядала справа з набором у реґіональні групи, де люди, розконспіровані в процесі творення українських адміністративних структур, часто були змушені йти до "арбайтсколоне" через переслідування румунських властей.

"Тут стало видно, що ситуація сумніє і чуємо заклик поміж людей, що можливо піти на Україну і буде українська армія. Немало молодих дістало охоти, бо оставатися під румунською окупацією невесело, та до того напевно треба буде іти до румунської армії. І так почали добровольці переходити Черемош з Вижниці до Кутів дерев'яним мостом, а другі у Неполоківцях до Снятина, перші 23 липня і аж до 4 серпня. Було непорозуміння з румунською владою, але нічого не помогло. У Вижниці переходили хлопці з сіл Рівня, Виженка, Багна, Черешенька, Берегомет, Лукавець, Чорногузи, Іспас, Довгополе та інших".17

Лави Куреня поповнювалися й людьми, які мали "гріхи" перед румунами політичного характеру. Дехто, як, наприклад, Іван Квасницький, колишній офіцер медичної служби румунської армії, вступом у Буковинський Курінь прагнув уникнути військового трибуналу за відмову служити в румунській армії. А ось як згадує про свої мотиви вступу до Куреня Антоніна Фрунза-Очкинська:

"Почалася війна, і нас захопила Румунія. Через кілька днів мене викликали до бувшої сільради румуни і повідомили, що на мене є донос, нібито я комсомолка і мене хочуть заарештувати. Під час радянської влади я ходила до школи, щоб поліпшити свої знання, але таких, як я, в комсомол не брали. До сільради я не пішла, а вночі з Надією Лукаш і ще кількома людьми, котрі тікали від румунів, перейшли річку Черемош і подалися до м.Косів Станіславівської області, де був Курінь під проводом "Василя"... Там нас прийняли з дорогою душею. Ми поступили в Організацію Українських Націоналістів (ОУН)".18

В липні 1941 року по різних місцевостях Буковини і Бесарабії було створено чотири складові частини "арбайтсколоне": Чернівецька, Кіцманська, Вижницька (Підкарпатська) і Бильська. Наказом Буковинського Проводу ОУН часом виходу їх з опорних місць був визначений термін 2-3 серпня 1941 р.

Вранці 3 серпня біля мосту через р.Прут відбулися проводи близько сотні молодих людей, які йшли на Велику Україну "творити Українську Державу". Румунський офіцер, як представник окупаційної влади, зачитав присутнім добровольцям акт позбавлення їх румунського громадянства. Після цього колона тихо, без пісень та прапорів вирушила в бік Снятина. Керував групою Петро Войновський.

На великій толоці на перехресті шляхів, що ведуть до Снятина і до Кіцманя, в дванадцяти кілометрах від Чернівців відбулася зустріч чернівецької та кіцманської груп. Чернівецьких добровольців тут чекали члени і симпатини ОУН Кіцманського повіту, головним чином з Мамаївців та довколишніх сіл — на той час в самих Мамаївцях нараховувалося 40 членів ОУН на чолі з О.Демчуком. З мамаївським відділом йшло багато інтеліґенції — доктор філології Юрій

Олег Лукаш, учасник Буко-винського Куреня з с.Міліїв

Дідів, юрист Теофіль Панчук, нотар Михайло Гаврищук, філолог Юрій Глібка та багато інших. Оскільки повітова структура ОУН охоплювала села вздовж шляху Чернівці — Снятин, то компактне зібрання всієї кіцманської групи на толоці себе не виправдало б, і решта кіцманських добровольців приєднувалася до колони на її шляху до Снятина.

Об 11 годині ранку розпочалося святкове віче. Лунали пісні, звучали виступи. Особливе враження на присутніх, справив провідник буковинської ОУН Петро Войновський — "високого росту кремезний чолов'яга з козацькими вусами, зодягнений в якусь дивну мішанину одягу: високі мадярські чоботи, енкаведівське галіфе, цивільний піджак, без шапки". Він був уособленням новонародженої сили, витвором бунту народної стихії, а збережені в пам'яті учасників того віча заключні слова П.Войновского можуть вважатися хрестоматійними для патріотичної присяги: "Не раз ця толока проводжала своїх синів на війну за інтереси чужинців, сьогодні ви проводжаєте їх на почин за волю України. Обіцяю Вам, що віддамо все, навіть життя, за Вас, за нашу націю! Слава Україні!"19

Після віча колона рушила далі в бік Снятина, приєднуючи до себе все нових і нових людей. У Лужанах долучилася велика група на чолі з К.Орелецьким, Г.Лакустою, М.Мойсюком; своїх представників прислали Шипинці, Дубівці, Берегомет, Оршівці. На підході до Снятина чернівецька і кіцманська група налічувала 300-400 осіб, серед них — 71 хорист хору, яким керував Олесь Микитюк; до Снятина обидві групи увійшли під українськими прапорами, піднятими зразу ж після вступу на територію Галичини.

Через два тижні з Чернівців вирушила на Снятин ще одна група втікачів від румунського терору, переважно інтеліґенції міста. Ця група так і залишилася в Снятині і на Схід на пішла. З легкої руки НКДБ її пізніше безпідставно ототожнювано з чернівецькою колоною Петра Войновського, хоча арештований зразу ж після війни член цієї групи Андрій Гревуль дав своїм катам такі, без сумніву, правдиві свідчення:

"З Чернівців в 1941 році я виїхав не 2 серпня 1941 р., а 17 серпня 1941 р., і не в групі Войновського, котрого я зовсім не знаю, а з Савицьким і з Тацюком. Їхали ми поїздом (крім нас їхало 50-60 осіб) до міста Снятина, куди ми прибули 17-18 серпня 1941 року. Нас вів Настуняк.

На другий день після купання в Пруті я захворів і був поміщений в шпиталь. Після одужання я дізнався, що всі, хто їхав зі мною, нікуди не виїхали, а залишилися в Снятині. Отже, я з групою Войновського до Городенки не йшов..."20

Щоправда, дещо пізніше багато з членів групи Настуняка виїхали на Наддніпрянщину, де брали активну участь у відродженні українського громадського життя. Декілька членів Буковинського Куреня, зокрема згаданий вище Андрій Гревуль та Дмитро Білоус після закінчення вищих богословських курсів УАПЦ, в Почаєві в 1942 р. були висвячені в священики і, не пориваючи зв'язків з націоналістичним підпіллям, активно діяли на ниві українського церковного життя аж до повернення більшовицьких військ.

Довшу історію мала Підкарпатська (Вижницька) група, яка не була змобілізована в останні дні перед виходом з Буковини, як Чернівецька і Кіцманська. Її початок сягає часу формування загонів самооборони наприкінці червня, коли "осередком найбільшого кипіння було буковинське Підгір'я та взагалі гірська смуга, де було легше організуватися і підготовлятися до чину".21 Очевидно, що маховик румунських репресій мав найвідчутніше зачепити учасників Вижницьких подій, тому "перші відтягнулися з кінцем липня 1941 р. на Галичину повстанці з Вижниччини. З ними перейшло багато селян".22 Зокрема, лише з с.Ростоки вступили до лав Вижницької групи Михайло Борсук, Василь Прокопович, Петро Стринада, Василь Бажан та багато інших.

20 липня 1941 р. група з 750 підкарпатців (в їх складі були 43 хористи і 24 музики-оркестранти) та 59 підвод під командою Дарійчука (псевдо "Сокіл") зупинилася в околицях Вижниці. На Кути дорогу їм закрила румунська застава; переговори та оформлення перепусток тривало три дні. Зрікшись румунського громадянства, вижницька колона прибула в Кути, звідки після триденного перепочинку її шлях проліг до Косова. Там група пробула більше тижня, перейшовши згодом до сіл Сопів і Нижній Вербіж.

"Біля Коломиї ми ночували в селі Вербіж по хатах у селян і вже мали політичні розмови — нас намовляли, щоб ми не йшли далі і приставали до нової організації, що її очолює вождь Бандера".23

В липні 1941 р. в с.Спас неподалік від Косова Михайло Іванюк записав від стрільців Буковинського Куреня похідну пісню, яку вони співали, маршируючи через село.24

МАРШ БУКОВИНСЬКИХ СТРІЛЬЦІВ

Гей, вкраїнці, милі браття,
Пора повстати!
За Вкраїну і за церкву —
Не жаль вмирати.

Приспів:
Раз, два, три, чотири,
Ми ідемо з Буковини.
Раз, два, три, чотири,
Ми ідемо з Буковини.

Станьте в лаву, милі братття,
Як наш перший рій.
Відступати в бою, друже,
Ні на крок не смій!

Приспів.

Ой ти, брате наш рідненький,
Маєш синів три.
Виряджай їх на Вкраїну
Сам за ними йди!

Приспів.

Ой ти, сестро наша рідна,
Маєш синів сім.
Як здобудем Україну —
Добре буде всім!

Приспів.

Більше клопотів мали сільські відділи, які бажали увійти в підкарпатську групу вже коли та перебувала на галицькій території. Зокрема, характеристичним є випадок з вісімнадцятьма мигівськими добровольцями, якими керував Яків Осташек. Цей відділ, вивісивши український і німецький прапори, безперешкодно пройшов через Верхній Лукавець і Берегомет, де до них приєдналися Бужора і колишній комуніст Михайло Паламарюк. У Вижниці їх зупинили румуни і переконували повернутися додому, ґарантуючи їм спокій і безпеку. Керівник румунської застави викликав усіх членів групи по черзі. Коли ж ніхто з них не піддався на вмовляння, тоді надвечір румунські прикордонники по залізничному мосту Вижниця — Кути передали групу мадярам. Спочатку мадярські військові не чинили перешкод пересуванню українських добровольців, але згодом в Косові зупинили і далі не пускали. Тоді мигівчани вислали до Підкарпатської групи свого уповноваженого Бужору, і лише після активного втручання керівництва Вижницької групи мигівський відділ зміг прилучитися до решти підкарпатців. Останньою приєдналася до Підкарпатської групи сотня юнаків, яку провадив Гриць Волошинюк.

Бильська група 4 серпня понтонним мостом біля м.Сороки переходить через р.Дністер і рухається в напрямку на м.Умань. Ця похідна колона не увійшла в пізнішу парамілітарну структуру — Буковинський Курінь, але контакти між обома угрупованнями були, і з їх діяльністю на сході України ми ще зустрінемося.

20 серпня 1941 р. посланий на Буковину для "розстеження" діяльності буковинського проводу ОУН Михайло Колотило ("Кобзар-Гуцул"), особистий представник урядуючого провідника ОУН(р) Миколи Лебедя, уклав короткий звіт, в якому, поминувши лайливі вирази на адресу прихильників полковника А.Мельника в дусі постанов Краківського збору, знаходимо ряд цінних даних про стан справ у буковинській ОУН.25 Зокрема, тут стверджується, що розбудована П.Войновським організаційна мережа ОУН напередодні війни налічувала на Буковині близько 2000 членів, з яких 900 пішли на східну України в лавах Буковинського Куреня.

ФОРМУВАННЯ БУКОВИНСЬКОГО КУРЕНЯ — ПОХІДНОЇ ГРУПИ ОУН

Прибуття в Снятин численної буковинської "арбайтсколоне" не могло залишитися непоміченим для місцевого українського підпілля, роздвоєного в результаті недавнього розколу ОУН. Першим зробив спробу сконтактувати з П.Войновським Роман Мокрій, керівник снятинського проводу ОУН(р). Але невдало, бо "Василь" хотів говорити лише з представниками матірної ОУН. Тоді дали знати Степанові Касіяну, снятинському провіднику ОУН, який через чверть години приїхав у школу, де тимчасово розмістилася колона. Там він дізнався про дві групи буковинців, що перебували в Снятині і Коломиї в кількості відповідно 400 і 500 осіб; харчі для них виділив повітовий Український Комітет. Буковинський провідник просив лише допомогти зв'язати його з Проводом Українських Націоналістів для вирішення подальшої долі організованого націоналістичного елементу Буковини і Бесарабії.

Враховуючи важливість ситуації, Степан Касіян разом з Петром Войновським негайно вирушили в дорогу до Львова. Спершу їхали велосипедами, але в Коломиї їм поталанило зустріти підрозділ угорського війська, до якого П.Войновський звернувся з рекомендаційним листом від мадярського майора-льотчика, врятованого буковинськими підпільниками від більшовиків на початку війни. Угорські військові віддячилися не словами, але ділом, бо вже надвечір того ж дня на перекладних автомобілях П.Войновський і С.Касіян добралися 'до Львова.

Нікого не заставши того дня в кімнаті №6 на Академічній вулиці, 11, місці осідку Крайового Керівництва ОУН на Західно-Українських землях, вони вирушили на пошуки дружини П.Войновського Наталки, акторки українського театру у Львові, яку він не бачив багато місяців. В її помешканні на Пекарській вулиці переночували, а вранці наступного дня С.Касіян звів "Василя" з Іваном Рогачем та Теофілем Бак-Бойчуком (псевдо "Батько"), які повели подорожніх на зустріч з членами ПУНу Омеляном Сеником та Миколою'Сціборським.

Іван Рогач, відомий завдяки своїй участі в подіях на Карпатській Україні 1938-39 рр., першим з визначних членів ОУН дістався до окупованого німцями Львова, де працював у відділі біженців при міській управі. Решта членів Проводу Українських Націоналістів зуміли дістатися до Львова лише в середині липня; в порівнянні з розмахом акції Ярослава Стецька в перших днях окупації, їх діяльність була назовні мало помітною. Втім, Організація Українських Націоналістів своєю виваженою політикою відразу ж здобула собі симпатії політичної репрезентації львівської громади, так званої "Ради Сеньйорів", яка відновлення єдності в лавах ОУН поставила своїм першим завданням. Розкольницькі дії "революціонерів", які призвели до розбиття ОУН на два ворогуючі табори, засудив у ті дні і найвищий моральний авторитет краю митрополит Андрій Шептицький. В пастирському посланні, оголошеному 10 липня 1941 р., митрополит писав:

"Час, який ми переживали в большовицькій неволі, міг виробити в багатьох якогось революційного духа, зрозумілого під нелеґальною владою, а шкідливого тоді, коли вже не треба революції, а тільки упорядкування і устійнення того, що від нас залежить і що признаємо за потрібне і добре для нашого народу і для нашого майбутнього. Під цим оглядом найбільша небезпека — це внутрішні роздори, поборювання себе взаємно і випливаюча з роздору отаманщина, що вже так дуже багато причинилася до руїни й упадку всіх наших надій при першій нашій спробі будівництва під час наших визвольних змагань 1917-1920 рр.

Вітаючи цілим серцем ту нашу молодь, яка була змушена опустити протягом двох останніх літ рідний край і удатися на еміґрацію, а тепер вертається до нас працювати для добра нашого народу і для здійснення наших національних ідей, признаючи її щирі зусилля в тому напрямі й понесені жертви, одначе мусимо від усіх домагатися залишення раз-на-все всяких партійних роздорів, внутрішньої боротьби.

Хто приносить нам домашню війну, той шкодить народній справі навіть тоді, якицо б мав для неї великі заслуги. Всі, що пережили большевицьку навалу, свідомі того, що партійні роздори є національним злочином, якого не можемо терпіти".26

На леґальному відтинку члени ОУН заявили про себе насамперед організуванням і працею в створеній у Львові в середині липня "Українській Допомоговій Акції" (УДА). Водночас це було прикриттям підпільної роботи ОУН по вишколу і висилці на Східно-Українські землі похідних груп, що мали завдання творити українське підпілля через Київ, Харків, Дніпропетровськ аж по Кубань. Найчастіше ці групи налічували від трьох до дев'яти людей; кожен член ОУН отримував від УДА написаний німецькою мовою документ, в якому засвідчувалося, що ця особа є воєнний біженець і повертається до своєї місцевості. Всього з липня по грудень 1941 р. Крайовому Керівництву ОУН вдалося переправити таким способом на схід України понад 850 осіб, які відразу ж включилися в боротьбу з ворогом. Треба зазначити, що УДА, як і її документи, існували "на праві воєнного хаосу" і не мали жодного відношення до німецьких воєнних властей.

На нараді з О.Сеником і М.Сціборським було вирішено, що буковинські колони об'єднаються в єдине парамілітарне формування — Буковинський Курінь і будуть пробиватися через Проскурів і Вінницю до Києва з тим, щоб увійти там у підпорядкування заступника голови ПУН О.Ольжича. Статус Буковинського Куреня, який кількістю своїх членів перевищував усі інші разом взяті похідні

Іван Квасницький

групи ОУН, мав бути уточнений згодом у відповідності до обставин. Отримавши належні інструкції та інформацію для учасників київського походу, С.Касіян, П.Войновський та представник ПУН Богдан Білий того ж дня виїхали до Станіславова.

Біля Стрия тріснула автомобільна шина, тож до Коломиї подорожні приїхали лише наступного дня надвечір. У супроводі місцевого члена ОУН маґістра Мирослава Иойка вони відправилися в село Нижній Вербіж, в якому розташовувалася Вижницька група. Тут "Василь" зібрав усіх старшин і підстарший, представив їх кожного по псевдові Б.Білому, який привітав присутніх від імені ПУН. Потім С.Касіян проінформував вижниччан про стан справ, а Білий з "Василем" подали найголовніші інструкції, в тому числі й наказ 11 серпня вирушити на Городенку. Для обговорення цього та інших найближчих завдань П.Войновський залишився переночувати в Нижньому Вербіжі, решта ж повернулася в Коломию. Наступного дня аналогічні інструкції ПУН щодо походу на Київ і часу з'єднання з підкарпатською групою отримала і снятинська група.

Виконуючи отриманий наказ, обидві групи знялися з місць і 13 серпня з'єдналися в Городенці. Тут на базі трьох частин "арбайтсколоне" відбулося формування єдиної структури власне Буковинського Куреня, яке тривало кілька днів. Реєстрація членів подала солідну цифру — близько півтори тисячі учасників, яких було розділено на сотні: Припрутську, Дністрянську, Підгірну, Чернівецьку, Бесарабську тощо. Середній вік учасників Куреня коливався між 25 і 27 роками. Були визначені служби Куреня: оперативна, тактична, господарська, пропаґандистська (керівник Марта Зибачинська), культурно-просвітницька (керівник, др. Ярослав Жуковський), санітарна (керівник Др. Іван Квасницький). Для керівництва Куренем було створено об'єднаний штаб, до якого увійшли Петро Войновський ("Василь"), Юрко Андрук ("Буревій"), Яків Осташек ("Грім"), Василь Лукіянюк ("Тиміш") та панна Кіндзірська ("Хмара") — референт жіноцтва. Організаційна робота супроводжувалася заняттями з особовим складом: вивченням історії України, навичок адміністративної роботи (членів Куреня готували до праці в органах місцевої самоуправи), поводження зі зброєю.

Після досягнення Буковинським Куренем повної готовності відбулося його освячення, під час якого учасники Куреня присягнули на вірність Україні. Це були найстійкіші люди, які не покинули друзів по дорозі на Городенку, яких нелегко було зломити, які вірили, що вони "зроджені великої години" до Великого Чину. Вони всі стояли по команді "Струнко!", слухаючи наказу свого курінного про похід до Києва, їм ввижався блиск бань Святої Софії і чулися святі слова:

"Здобудеш Українську Державу або згинеш у боротьбі за неї!"

НА ЗОВ КИЄВА

14 серпня 1941 року Городенка відпроваджувала учасників Буковинського Куреня в далеку і небезпечну дорогу на Схід. Ось як збереглася ця подія в пам'яті очевидця:

"Незабутня хвилина, коли точно о шостій годині Курінь виструнчився в повнім військовім приготуванні до походу до столиці України. На переді — почесна чота з курінним прапором, на якому вигаптувано тризуб з мечем, хор та жіноча сотня, далі сотня за сотнею, всі зі своїми прапорами, та обоз. Попереду по боках на конях рушила передня патроля і розвідка, позаду, рівно ж на конях, задня і бічна патроля і розвідка... Численно прийшли попрощатися з нами громадяни містечка. Вони привели своїх дітей і з слізьми на очах розмовляли з нами та бажали нам щасливо мандрувати. А перед Куренем стояв голова міста з делеґатами, прощаючи командира".27

Закінчилося прощання. Курінний скомандував: "Увага, Курінь, на мій наказ до походу руш!" — і з піснею "Засвіт встали козаченьки" буковинці вирушили в далеку дорогу.

Спершу шлях Буковинського Куреня проліг через Тернопільщину, куди учасники Куреня потрапили, перейшовши Дністер в районі села Устечко. Далі, минаючи Товсте, Борщів, Скалу-Подільську, Курінь 21 серпня досяг річки Збруч. Ця невелика річка віками кроїла тіло України на дві частини, східну та західну, на зони впливу Польщі і Росії, тому для членів Куреня перехід через Збруч носив глибоко символічний характер. Згадався травень 1919 року, коли під натиском ворога переходила Збруч Українська Галицька Армія, йдучи на допомогу братам-наддніпрянцям у боротьбі проти московської навали, а в її складі і перший Буковинський Курінь. На березі річки відбулося імпровізоване віче, яке розпочав хор Буковинського Куреня піснями "Ой, зажурились стрільці січовії" та "Зажурились галичанки", а згодом пропаґандивною референтурою було прочитано ряд доповідей для буковинців та жителів довколишніх сіл.

Після Збруча учасники походу через Оринин попрямували до Кам'янця-Подільського, де дорогою мали нагоду бачити страшні наслідки радянського терору проти українського народу.

"Коли ми перейшли Збруч, то побачили на дорогах великі могили, до двох метрів високі, може, чотири метри шириною і вісім метрів довжиною. Кожну вінчав великий дерев'яний хрест. Коли ми питали у людей по селах, що то за могили, то нам відповідали, що то НКВС утікало на піхоту, не було чим везти арештованих, то так і постріляли в час, коли німецькі літаки налетіли".28

Така картина відкривалася перед очима буковинських добровольців в перші три дні маршу по подільській землі.

Та не лише це гнітило молоді серця. Вражала бідність, занедбаність теренів ще недавно підрадянської України. "Де-не-де в селі старенькі бабусі, босі діти... Хатки запущені, небілені; небілені й старі хрести на цвинтарі. Давно тут жили люди".29 Такою застали буковинці подільську землю. Тому вже при перших зустрічах учасники походу намагалися хоч чимось зарадити в цій ситуації. Заготовленими для походу харчами годували дітей, влаштовували концерти та вели просвітницьку роботу. Шлях Буковинського Куреня вкривався відремонтованими будівлями шкіл, відновленими для богослужінь церквами, яким буковинці дарували найнеобхіднішу утвар. У спогадах О.Білака читаємо:

"Під час маршу через Україну нас усюди стрічали хлібом-сіллю. Старшим сльози лялися з очей, а молодші співали, коли чули від нас, що ми добровольці і йдемо служити Україні. Учителі промови говорили мовою Котляревського та Шевченка, а молоді роздавали овочі; погода майже ввесь час наших маршів була гарна і тепла".30

Виконуючи директиви ПУН, керівництво Куреня залишало в пройдених містах та селах свої кваліфіковані кадри; лише на шляху до Жмеринки було залишено близько сотні учителів, аґрономів, спеціалістів різного профілю. Також за рішенням Проводу дві сотні Буковинського Куреня — Дністрянську і Бесарабську — було спрямовано на південний схід України; вони попрощалися з своїми побратимами на підході до Кам'янця-Подільського.

Наступного тижня (24 серпня) Буковинський Курінь вступив до Кам'янця-Подільського. Місцеве населення радо приймало молодих буковинців.

"Буковинці зі свого боку на знак вдячності тут же під відкритим зоряним небом поблизу кінотеатру імені Чкалова дали кам'янчанам великий пропаґандистський концерт. Охочих послухати зібралося понад півтори тисячі, майже до ранку лунали пісні".31

Не забували буковинці і про головну мету свого походу, залишаючи добре підготовлених людей у місцевих адміністративних структурах: міській управі,

Сотник Василь Шерей

поліції, сільських адміністраціях. За допомогу перекладацькими кадрами місцеве командування вермахту видало членам Куреня харчі, частково одяг і зброю.

Довше перебування в Кам'янці-Подільському не входило в плани керівництва Куреня. Вже через п'ять днів, поділившись на дві колони, буковинські добровольці покинули місто. Основні сили Куреня мали йти за маршрутом: Кам'янець-Подільський — Дунаївці — Іванківці — Бар — Жмеринка — Браїлів — Вінниця. Друга, менша група отримала завдання охопити своїм впливом такі райони центральної України: Ялтушків, Нова Ушиця, Стара Ушиця, Копайгород. Місцем зустрічі обох загонів було визначено район Старою кладовища поблизу Вінниці.

Перша група буковинців невдовзі безперешкодно дісталася до Жмеринки, залишаючи в кожному районі по 2-5 осіб для творення клітин ОУН. У Жмеринці ж настрій членів Куреня погіршав — "стало трохи невесело".32 Закінчилися запаси харчів, став дошкуляти голод. "Три дні їли кукурудзяний чир",33 — згадував К.Товстюк, і такий стан речей на фоні блискучого наступу німців не міг викликати оптимізму. Щоправда, невдовзі справи з харчуванням Куреня вдалося наладнати.

На Поділлі Буковинському Куреню довелося зустрітися з похідними структурами ОУН(р). Вже в Кам'янці-Подільському буковинці застали в адміністративних структурах членів опозиційної фракції, які намагалися перетягти членів Куреня на свій бік. Їх претензії знайшли прихильне ставлення лише в невеликої (25-30 осіб) групки вижниччан на чолі з "Тимошем" і "Соколом". Той же Корній Товстюк так схарактеризував тодішню ситуацію:

"Я б не сказав, що ця група (ОУН(р) — А.Д., В.С.) була сильніша нашої, але в них була залізна дисципліна, а тому вони перетягали наших на свій бік і не переходили на наш бік. Вони підходили до всіх, але перетягти їм вдалося лише "Тимоша" і його групу. Дуже старалися перетягти Марту Зибачиську ("Мар"), але це їм не вдалося, хоча "Мар" і вступала з ними в дискусію. Я приятелював з "Тимошем", і він у Жмеринці дуже наполягав, щоб я перейшов до нього, тільки я не хотів відходити з Куреня..."34

Більш напружено склалися стосунки з місцевими адміністративними і військовими чинниками в другої групи буковинців під час її походу до Вінниці. Так, німецька ортскомандантура Копайгорода, попереджена головою міської ради про прихід буковинської групи, не дозволила членам Куреня перебувати в місті, і група, призначена для Копайгорода мусіла негайно виїхати до Бару. В Барі Курінь зустрічала з оркестром уся міська верхівка на чолі з міським головою Кулівеприком. Але, як з'ясувалося, це був підступ колишнього комуніста, щоб приспати пильність буковинців. Від начальника української поліції м.Бар стало відомо, що цей міський голова доніс на членів Куреня німцям, тож буковинці, щоб уникнути репресій, ще тієї ж ночі переправилися в Браїлів. В Браїлові згодом було залишено відділ з 30 членів Куреня на чолі з Осташеком (з с.Бережниця) для налагодження роботи в районі.

У Вінниці обидві групи об'єдналися знову в єдиний Буковинський Курінь. Тут члени Куреня, розподілені в групи по 10 осіб, виконували сторожові функції — охороняли млини, водогін, водокачку та інші важливі об'єкти. Через кілька днів довелося згадати і про те, що офіційно Курінь вважався "арбайтсколоне". З його складу було виділено групу в двісті осіб на чолі з О.Додяком ("Вороном") і відправлено в напрямку Вороновиця — Брацлав на ремонт шляхів. "Товкли каміння для доріг"35 — згадував один з учасників брацлавського маршу. Варто згадати про інцидент з румунськими військовими, який мала ця група при переході через Південний Буг. Однак інцидент було вичерпано, і після двотижневого перебування в Брацлаві група повернулася до Вінниці.

Прихід Буковинського Куреня у Вінницю співпав з трагічним для українського націоналістичного руху днем 30 серпня 1941 року, коли в Житомирі від руки скритовбивці Козія загинули два члени Проводу Українських Націоналістів Омелян Сеник-Грибівський та Микола Сціборський. Їх похорон став першою масовою націоналістичною маніфестацією наддніпрянців в умовах німецької окупації, перетворившись водночас і на протест проти дій диверсії. Поетеса Олена Теліга писала в ті дні:

"Ми весь час хотіли вірити, що люди, які пішли на шлях бунту — нехай найгіршою дорогою, але все ж йдуть до тієї ж мети: державного будівництва. Ми не хотіли до останньої хвилини уважати їх здібними на найгірші засоби нищення борців за майбутнє української нації... Та сталося те найстрашніше, що знищило наші сумніви. Дня 30.08.1941 р. від ганебного стрілу ззаду впали два великі борці за Українську Державу і національну революцію, довголітні члени ПУН Омелян Сеник-Грибівський і Микола Сціборський.

Обидва учасники визвольних змагань, найближчі співробітники Євгена Коновальця і співтворці УВО і ОУН.

Житомирський злочин зриває маску з обличчя Бандери і його спільників, з обличчя аґентів Яриго, національних зрадників, що в таку важку для України хвилину вбачають своє завдання, свою революційну місію, про яку стільки горлають, у мордуванні найкращих елементів українства".36

Сумна звістка організаційним зв'язком долинула до Вінниці, тож для вшанування пам'яті загиблих у Житомир було відправлено почесну сотню Куреня. Вона була серед тих трьох тисяч українських громадян Житомира, які 2 вересня під зливним дощем проводжали в останню дорогу мучеників за українську національну ідею. Не знаємо, чи ця сотня повернулася до Вінниці (П.Войновський), а чи з'єдналася з рештою Куреня вже в Києві (О.Білак) — у кожному разі основна частина Куреня у Києві "вже знайшлася з тими, що були на похороні Сеника і Сціборського".37

Під час перебування Буковинського Куреня у Вінниці, яке тривало близько трьох тижнів, його члени мали нагоду зустрічатися з багатьма визначними діячами українського національно-визвольного руху. Особливо запам'яталися їм зустрічі з Орестом Зибачинським, провідником ОУН у Румунії, та ґенералом Іваном Омеляновичем-Павленком. О.Зибачинський був членом похідної групи ОУН "ПУМА", яка прямувала на південь України, і не міг не побачитися зі своїми земляками, які крокували до Києва. Зустріч виявилася напцочуд теплою. "Було приємно бачити провідника вищої ранґи. Його цікавило бачити, якої якості наші черевики і як довго ми витримаємо у маршах".38

Ґенерал Омелянович Павленко-молодший поклопотався, щоб учасників Куреня було обмундировано у сіро-фіалкові однострої (подібні носили січові стрільці) та напівшинелі. Шапки-мазепинки багато стрільців пошили собі ще в Барі.

Сотенний Василь Петричук ("Іскра")

І хоча зброї буковинцям так ще й не видали, це підносило бойовий дух добровольців. Омелянович-Павленко запрошував також учасників Куреня вступати до сформованого ним 109-го батальйону, який діяв на Поділлі і мав у своєму складі представиків різних реґіонів України.

Відносно довге перебування Буковинського Куреня у Вінниці А.Фрунза-Очкинська пояснює втручанням німців: "Далі німці заборонили йти строєм. Вони запропонували працювати з ними, і тоді багато наших пішло в підпілля".39

Щоб уникнути повного підпорядкування вермахту, провід Куреня видав наказ здати нещодавно отримані однострої, переодягнутися в цивільний одяг і приготуватися до нового маршу. У Вінниці залишено дві сотні Буковинського Куреня, перед якими поставлено завдання формувати місцеві органи влади, організовувати громадсько-політичне життя Поділля. За відпрацьованим планом ці дві сотні людей були роззосереджені у відповідності до своїх організаційних функцій по різних населених пунктах і, як правило, компактних загонів не складали. Керував роботою буковинських підпільників на Поділлі Юрко Андрук "Буревій".

Решта ж учасників Буковинського Куреня, бажаючи якнайшвидше дістатися до Києва — мети свого походу, відважилася на великий ризик. Довідавшись, що з Вінниці від'їжджає на Київ пробний потяг з порожніми відкритими платформами перед паровозом (на випадок підмінованої колії), вони домовилися з українськими залізничниками, деякі з яких брали участь у повстанському русі Холодного Яру в 1920-х роках, і повантажилися на ці платформи. Ризик виправдався — з Вінниці до Козятина доїхали без перешкод, тут пробули три дні і вирушили далі. Потім була довга зупинка в Фастові, бо вагони з буковинцями було відтягнуто на запасні колії через ремонт підірваних залізничних шляхів.

На фастівських коліях вдалося, окрім того, поповнити ще й запаси харчів. "Чекаючи, ми побачили через шпари, що до наших вагонів підступає двадцятка наших друзів з старшиною та двома машиністами — згадує очевидець. — За якийсь час приїхали навпроти нас дві вантажні машини, і з них на плечах селяни приносять якісь мішки".40 Того ж вечора вагони були причеплені до потяга і на другий день вночі Буковинський Курінь прибув до Києва. На щастя, вся поїздка від Вінниці до Києва обійшлася без небезпечних несподіванок, тож буковинцям вдалося дістатися до столиці України відразу ж після відходу більшовиків.

"Я мав щастя брати участь в поході на Київ, як тоді говорили, в складі однієї з частин Буковинського Куреня — згадує Зенон Городиський. — Патріотизм, героїчна жертовність в ім'я української справи — ось що надавало нам сили. Перейняті соборницькою ідеєю, ми поспішали і були невтомні".41

БУКОВИНСЬКИЙ КУРІНЬ У КИЄВІ

На початку вересня 1941 р. становище радянських військ на Південно-Західному фронті стало катастрофічним, 11 вересня командування фронту звернулося до Ставки з пропозицією виводу військ з київських позицій з огляду на небезпеку оточення німцями. Сталін відхилив цю пропозицію. Невдовзі німецьким військам вдалося пройти в тил Південно-Західного фронту, і в ніч на 15 вересня кільце оточення замкнулося. Радянські війська отримали наказ залишити Київ, коли виконати цей наказ було практично неможливо. 19 вересня війська вермахту зайняли столицю України; сотні тисяч вояків, в більшості своїй українців, потрапили в полон.

Не минуло й тижня після цих подій, як у Київ прибув і Буковинський Курінь, що на той час нараховував 700-800 осіб. У Києві буковинці розмістилися в будинку колишнього НКВС по вул.Короленка, 15, навпроти пам'ятника Богданові Хмельницькому на Софійському майдані. В середині жовтня до його складу влився і Київський Курінь, зорганізований заходами членів ОУН з військовополонених українців, вихідців зі Східної України. Цей курінь під командою колишнього старшини Армії УНР сотника Петра Захвалинського після прибуття до Києва квартирував на вул. Покровській і нараховував близько 700 осіб. Київську групу після її приєднання до Буковинського Куреня було поділено на сотні, чоти і рої, сотниками стали Остапенко і Ковалів. 4 листопада 1941 р. Буковинський Курінь поповнився ще однією великою групою галицьких добровольців (250 осіб), яку набрав, виїхавши до Львова, Петро Войновський. Ця остання група виїхала зі Львова 1 листопада і через Волинь по лінії Львів — Здолбунів — Шепетівка — Козятин досягла Києва. Отже, на початку листопада кількість учасників Буковинського Куреня після поповнення його особовим складом з інших формацій сягнула числа 1500-1700 осіб.

Такий значний розріст Буковинського Куреня спричинився до ряду ускладнень, з яких нейпекучішою була невідповідність запасів харчів до кількості людей. Тогочасний Київ був голодним містом, в якому робітники отримували 600 г хліба на тиждень, а решта мешканців всього по 200 г хліба тижнево. Згадує Орест Білак:

"Був великий брак харчів, яких роздобути нам не було де і як, із собою не принесли ми нічого в торбах. Скоро дійшло до того, що нам давали по п'ятдесят грамів хліба та ріденьку зупу. До того мало хто мав гроші у кишені, ще ніхто не ходив на службу, щоб мати контакт з людьми назовні".42

Михайло Гартимів, який долучився до Куреня з галицькими добровольцями 4 листопада, пише в своїх спогадах:

"Ми самі харчувалися у нашій кухні, що була в будинку навпроти собору Св. Софії. Там ми діставали одну тарілку зупи з пшеничного Грису (відсівок з грубо змеленої пшениці); то були вітаміни і кальорії, які ми могли дістати в той час. Кожний з'їдав цю гарячу рідину, мив тарілку та ставив її на столі, дякував паням і дівчатам, які подавали страву, і виходив, щоб інші могли засісти.

Ціла харчівня не була розміром велика, а нас прийшло поверх двох сотень. Тут харчувалося також біля п'яти сотень членів Буковинського Куреня. Обід починали подавати тут десь коло 11-ої години рано, а кінчали, коли вже вечоріло".43

І все ж, незважаючи на матеріальну скруту, керівництво Буковинського Куреня в перші місяці після вступу до Києва намагалося, як про це свідчать, зокрема, заходи по його доукомплектуванню, зберегти парамілітарну структуру Куреня, як зародка майбутньої української армії — військової сили нової української державності. Водночас робилися заходи по залученню членів Куреня до роботи в київських та провінційних органах місцевого самоуправління, що допомагало, крім іншого, вирішувати і продовольчі проблеми. К.Радзевич згадує, що чимало членів Буковинського Куреня "включилися активно в організування міської самоуправи, зокрема її порядкового сектора".44 Вдалося влаштувати на роботу в німецький військовий шпиталь керівника санітарної служби Куреня доктора Івана Квасницького, який відтоді не раз ставав у пригоді своїм побратимам у виробленні потрібних лікарських посвідок. Інший очевидець згадує: "Провідник Войновський та сотник Захвалинський старалися за харчі і

Ярослав Жуковський

розробили зв'язки Поза Києвом, щоб добути м'яса... Справа змінилася тоді, коли вдалося сформувати поліцію у Василькові та Білій Церкві — це багато помогло щодо харчів".45

Буковинці допомагали формувати українську поліцію і в інших місцевостях Київщини. Так, зокрема, п'ятеро буковинців на чолі з Мирославом Микитюком працювали в Вище-Дубечнянській районній поліції. З рештою членів Куреня провадився військовий вишкіл, вони брали участь у рятувальних роботах, допомагаючи мешканцям Києва гасити пожежі та ліквідовувати наслідки масових вибухів, якими нищили столицю України восени 1941 р. залишені для цього більшовиками диверсійні групи.

Українське громадське і культурне життя почало відновлюватися в Києві заходами місцевої інтеліґенції вже 20 вересня, на другий день після відходу з столиці радянських військ. Ця діяльність набрала виразного державницького характеру після очолення її діячами, які прибули до Києва з похідними групами ОУН, насамперед Олегом Ольжичем.

5 жовтня 1941 року в прикрашеному великим портретом Симона Петлюри роботи Фотія Красицького залі однієї з десятиліток на Подолі відбулися установчі збори Української Національної Ради (УНРади), своєрідного українського передпарламенту, в якому були представлені різні політичні угруповання та всі реґіони України. Буковину в УНРаді представляв член УНРади Буковини і Бесарабії, керівник культурної служби Буковинського Куреня др. Ярослав Жуковський. У спогадах вибраного того дня голови УНРади проф. Миколи Величківського знайдемо чимало теплих слів про Я.Жуковського, шефа Головної канцелярії УНРади, який добре володів німецькою мовою і на високому професійному рівні провадив діловодство.

За короткий час свого існування УНРаді вдалося зробити на диво багато. Нею прийнято ряд важливих політичних документів, зокрема "Декларацію", в якій стверджується перманентність тогочасної доби українського державотворення, програму своєї діяльності і відозву до українського громадянства, ряд меморандумів до німецького уряду, в яких відстоювалося право українського народу на побудову власної держави. На перших же зборах УНРади обрано Київську міську управу під керівництвом проф. О.Оглоблина (якого невдовзі змінив на цьому посту проф. В.Багазій). Налагоджено роботу освітніх установ, створено Український Червоний Хрест, засновано різні культурні та громадські установи, низку друкованих органів — серед них "Українське слово" та "Литаври".

Визнаючи У Н Раду за єдиного репрезентанта волі українського народу, члени Буковинського Куреня склали присягу перед її керівництвом на вірність Українській Державі. Ось як описує цю подію курінний Петро Войновський:

"Про відбуття акту присяги мене попереджено О.Ольжичем і інж. О.Бойдуником в моїй хаті, де вони перебували. Присяга проходила в будинку Академії Наук, де містилося все керівництво Української Національної Ради. А відбувся акт присяги ось так: на площадці останнього поверху стояли всі члени Конституанти України на чолі з вибраним головою проф. Миколою Величківським... Почесна сотня на чолі зі мною вмаршировує сходами вгору. На наказ сотенного: "Почесна сотня, струнко, почесть дай!" піднесено прапор Буковинського Куреня, і я від цілого Куреня склав присягу:

"Присягаю в нашім святім Києві — нашій столиці в мойому імені і в імені вояків Буковинського Куреня українському народові та Українській Національній Раді вірно служити і життя віддати за українську справу. Так мені. Боже, допоможи!"46

Втім, як згадував учасник тих подій, військовий референт ПУН, ґенерал Микола Капустянський, "недовго гомонів Київ відкрито піснею національного відродження, недовго працювала відкрито УНРада в Києві...".47 Вже 17 листопада 1941 р, німці фактично заборонили леґальну діяльність Української Національної Ради, а проведені ґестапо масові арешти та розстріли учасників відзначення пам'яті 359 вояків та старшин Армії УНР, що загинули в бою під Базаром, розпуск Президії Академії Наук, розгром редакції газети "Українське слово" 12 грудня 1941 р. та розстріл її редактора Івана Рогача, свідчили про наміри окупантів знищити дощенту паростки українського національного відродження. У зверненні до читачів, що його помістила 14 грудня колаборантська газетка "Нове українське слово", говорилося:

"Крайні націоналісти, разом з большевицьки настроєними елементами зробили спробу перетворити національно-українську газету на інформаційний орган своїх зрадницьких цілей. Всі застереження німецької цивільної влади про те, що газета має бути нейтральна і служити лише на користь українському народові, не були взяті до уваги. Була зроблена спроба підірвати довір'я, яке існує між нашими німецькими визволителями і українським народом... Було проведено очищення редакції від зрадницьких елементів".48

Особливо ж красномовно засвідчила німецькі наміри щодо українців заява представника Гімлера 5 грудня 1941 р.:

"Згідно з існуючими директивами українські прагнення до незалежності мають бути припинені, а українці мають бути зрівняні з росіянами та поляками. Не існує так званих лояльних українців. Всі українці прагнуть політичної незалежності для їхньої етнічної території, причому немає різниці, чи вони походять зі Східної чи Західної України, з Угорщини чи Буковини. А так звані "лояльні" українці — це, властиво, такі, що вміло приховують свої прагнення".49

З січня 1942 р. Головна служба безпеки райху (РСГА) почала висловлювати сильне занепокоєння радикалізацією діяльності ОУН під проводом А.Мельника, зокрема її відділеннями в райхскомісаріаті "Україна". Окрім того служба безпеки довідалася, що в Миколаєві відбулося зближення ОУН та ОУН(р), і що обидві організації в цій місцевості ставлять собі за мету "повну незалежність Української Держави". Певне співробітництво між членами обох організацій намітилося і в Києві. Зокрема, вже на початку січня 1942 р. ґестапо знало, що завдяки допомозі деяких членів української міліції Києва, яка перебувала під впливом ОУН, вдалося влаштувати втечу заарештованих членів ОУН(р). Ґестапо перевело арешти винних у цій справі членів міліції, декою з них, а зокрема одного з керівників похідних груп ОУН Романа Біду-Гордона було розстріляно в лютому того ж року.

Ґестапо ще не знало, що Організаційною Референтурою ПУН було опрацьовано нові інструкції для роботи ОУН на Наддніпрянщині, які стали обов'язковими від 4 грудня 1941 р. і вимагали негайного переходу до підпільних форм боротьби з німецькими окупантами. Головні пункти інструктажу були такими:

1. Створення глибоко законспірованої підпільної організаційної мережі під проводом осіб, які досі не розконспіровувалися.

2. Підготовка до затяжної та упертої боротьби з німецьким окупантом всіма засобами.

3. Перекидання розконспірованих членських кадрів лінією організаційного зв'язку в інші терени.

4. Розвантаження Києва, де мають залишитися лише найнеобхідніші організаційні кадри.

5. Відтягнення організаційних кадрів з суспільно-громадського сектора, звівши його зв'язки з ОУН до мінімуму.

Перегруповання кадрів ОУН наприкінці 1941 року, їх планове виведення з Києва на Лівобережжя, в райони Донбасу і Криму замикають період, відомий в історії під назвою "Похід ОУН на Схід". Треба відзначити активну участь буковинців у цьому процесі, зокрема Ореста Зибачинського, який у цей час прибув до Києва з півдня України. За тих обставин не могло вже бути й мови про створення української армії, тому команда Буковинського Куреня, намагаючись вберегти від знищення кадри буковинських націоналістів, в порозуміння з ґенералом М.Капустянським організовує висилання груп з трьох і більше підготовлених членів Куреня у віддалені райони для ведення організаційної роботи та проникнення в адміністративні структури.

Відзначаючи всеукраїнське значення постання та діяльності Буковинського Куреня в перші місяці війни, творець Української Повстанської Армії Тарас Бульба-Боровець у своїй книзі "Армія без держави" писав:

"Український антикомуністичний військовий рух централізованим порядком поширювався на Україну з трьох головних баз:

— з поліської, що діяла за наказами Уряду УНР;

— з буковинської, що діяла за наказами ОУН;

— з львівської, що діяла за наказами групи С.Бандери.

Полковник А.Мельник наказав новостворюваному Буковинському Куреневі, під командою отамана П.Войновського, з вибухом війни вирушити на схід і по можливості розвиватися в більшу українську військову частину, або вливатися в лави місцевої міліції в східних областях. Перша можливість з відомих причин відпала і буковинці розформувалися та дали свої кадри місцевій міліції в округах Умані, Вінниці, Проскурова, Житомира, Києва та інших міст України".50

На початку січня 1942 р. німці проводять політичні анкети серед членів Куреня, вимагаючи відповіді на запитання: "Хто є членом ОУН?" Але мало хто з буковинців піддався на цю провокацію, "бо бачили остроту і постанову німців до нас".51 Команда Куреня інтенсивно провадила підготовку до переходу в підпілля. Виконуючи завдання ПУН, 31 січня 1942 року виїздять до Галичини перший курінний Буковинського Куреня Петро Войновський, буковинець лейтенант Костянтин Павлюк та багато інших.

Про перехід ОУН до підпільних форм боротьби німці довідалися на початку лютого 1942 р. Вже 4 лютого 1942 року начальник київської поліції безпеки і СД доносив Берліну:

"Центр організації руху А. Мельника на Східній Україні тепер у Києві. Його керівник на прізвище Кандиба має оточення з відомих і невідомих людей із Західної України. Крім цього штабу ОУН, існує ще створена Кандибою Національна Рада, на чолі якої стоїть професор Величківський, а його заступником є Чудінов... Величківський — це підставна особа, якою керує Кандиба, що фактично є головою Національної Ради.

Інтереси більшовиків та людей Мельника в широкому смислі ті ж самі. Йдеться, зокрема, про те, щоб спровокувати, наскільки це можливо, незадоволення серед українців, що вдається досить ефективно. Там, де немає дійсних причин, провокується незадоволення переважно через твердження, що ніби німці давали українцям обіцянки, яких вони не дотримувалися.

Рух Мельника поступово зайняв керівні позиції у пресі. Навіть якщо енерґійні заходи і страти винних редакторів допомогли на деякий час очистити київську газету від шкідливих елементів, то в редакціях провінційних газет ще знаходяться переважно націоналістичні елементи, які не тільки надають газетам бажану рухові Мельника тенденцію, але, мабуть, забезпечують ОУН нелеґальними матеріалами.

Спілка Письменників, створена в Києві на чолі з поетесою Оленою Телігою, є також суто націоналістичною організацією. Академія Наук у Києві також стала центром українських націоналістичних сил...".52

В одному з наступних донесень у Берлін шеф київського ґестапо повідомляв:

"На початку лютого в Києві була розкрита нелеґальна організація ОУН (Мельника), яка мала на меті розбудувати струнко розчленовану партійну організацію, котра, побудована на системі п'ятичленних клітин, розширювалася 6 угору до обласної організації. Організаційна робота ОУН поширюється уже від Києва на великі частини райхскомісаріату "Україна". Доведено, що центр цієї нелеґальної діяльності є в міській управі Києва та що авторів нелеґальних летючок, імена деяких відомі, прийняв на працю у міській управі київський міський голова Багазій, якого недавно було арештовано".53

Ґестапо не забарилося нанести нищівний удар по київському ядру ОУН. 7 лютого 1942 року в Києві заарештовано кількасот визначних українських діячів, арешти продовжувалися і наступних кілька днів. 9 лютого жертвою арештів впали всі, хто прийшов до Спілки письменників України, зокрема Олена Теліга та її чоловік Михайло, члени Буковинського Куреня сестри Євгенія та Тоська Суховерські, котрі вели організаційну працю серед київського студентства, їх усіх невдовзі розстріляно в Бабиному Яру, так само, як і інших членів Буковинського Куреня, заарештованих німцями в Києві на початку лютого 1942 р. В нерівному двобої з німецькими окупантами впали в ті дні Євген Суховерський, Одарка Гузар-Чемеринська, Юрій Дідів, Корнель Костюк, Теофіль Панчук, Корнель Турлик, Микола Унгурян, Роман Якубович, Юрій Шпитко, Володимир Коцур, Керський. Це лише незначна частина жертв, які поніс Буковинський Курінь на початку лютого 1942 р. у Києві; імена решти — а за деякими даними їх число сягало кількох десятків або й сотень осіб — на сьогодні не вдалося встановити. Ґестапо знищило тоді майже всіх старшин та підстарший Куреня, які прийшли з Західної України, всіх, кого було запідозрено у веденні підпільної націоналістичної діяльності.

Німецькі репресії довершили ліквідацію Буковинського Куреня як окремої парамілітарної формації. Так і не отримавши зброї, не зробивши жодного пострілу в бік ворога, перестала існувати ця найбільша з похідних груп ОУН. Не виконавши в силу несприятливих історичних обставин свого завдання — стати зародком реґулярної української армії, учасники Буковинського Куреня, натомість, внесли великий вклад у розбудову українського громадського життя Наддніпрянщини восени 1941 р.

"Буковинський Курінь покинув свою вужчу батьківщину, щоб служити великій ідеї Самостійної Соборної Української Держави. Пішов на зов золотоверхого Києва, щоб Україна могла засісти у колі вільних народів, як рівна з рівними, їхні мрії не здійснилися і своїх ідеалів Буковинський Курінь не осягнув, але жертвою життя і крови доказав непохитність у прямуванні до наміченої мети і відданість своєму народові, своїй Батьківщині — Україні".54

СТРУКТУРИ БУКОВИНСЬКОГО КУРЕНЯ НА СХІДНІЙ УКРАЇНІ

Вже згадувалося, що, окрім участі у військових підрозділах власне Буковинського Куреня, велика частина його членства була задіяна у різних парамілітарних групах, котрі в перших місяцях війни спрямовувалися на Східну Україну для розбудови там української адміністративно-політичної та підпільної мережі. Їхнім завданням було допомагати тамтешнім українцям у створенні місцевих самоуправ, організовувати свідомих українців, інформувати про цілі і завдання ОУН та мобілізовувати найбільш надійних у ряди Організації. Ця мета ставилася в той час перед усіма структурами Буковинського Куреня, для якого основними районами роззосередження і доукомплектації з місцевих кадрів були визначені, крім Київщини, Уманщина, Чернігівщина, Вінниччина.

Ще на підступах до Кам'янця-Подільського із складу Буковинського Куреня було виділено дві сотні і надіслано на Уманщину для допомоги Бильській групі. Пізніше з Києва в цей район провід Куреня спрямував ще один загін. За даними І.Хохлача, цей спеціальний відділ з тридцяти трьох вояків призначався для роботи, власне, в Умані. Навесні 1942 року, в час найлютіших німецьких репресій проти українських націоналістів, ґестапівці підіслали до керівника групи Осипа Романюка ("Богуй") з села Майдан Провокатора Яворського, котрий, вдаючи з себе втікача з Дніпропетровського концтабору, попросив видати йому перепустку. За видачу цього документа ґестапо арештувало в березні 1942 р. цілу Уманську групу; її керівників Романюка і Кастуського кинуто до бердичівського концтабору на Лисій Горі, а інших відправлено в'язнями в літинське єврейське ґетто. Наприкінці 1943 р. Романюка і Кастуського було переслано в Німеччину, де вони загинули в концентраку; решту ж, за клопотанням групи буковинських добровольців з 109-го батальйону, вдалося видобути з ув'язнення восени 1942 р., і вони влилися до складу цього батальйону.

Для роботи в Чернігові з Києва було направлено групу буковинців під проводом Якова Осташека ("Грім") родом з села Міліїв, якого німці розстріляли у квітні 1942 р. Члени цієї групи вели підпільну діяльність у різних районах

Юрій Андрук ("Буревій")

Чернігівщини. Зокрема, троє членів Буковинського Куреня організували навесні 1942 р. в м.Козельці курси з вивчення історії України для групи з 31 чоловіка. Коли розпочалися репресії німців проти українців-західників. цих трьох буковинців було арештовано за доносом одного з курсантів.

Найбільшою похідною формацією з тих, котрі вийшли з лав Буковинського Куреня і діяли самостійно у Східній Україні, була Подільська група. Ця група, що складалася переважно з вижниччан, з'явилася на Поділлі не як пізніша експедиція, а була залишена там в часі походу. Куреня на Київ. Майже півроку група на чолі з Юрком Андруком (псевдо "Буревій"), членом команди Буковинського Куреня, працювала на подільській землі, організовуючи роботу українських адміністрацій, шкіл, курсів. Провідник браїлівського підрозділу Подільської групи Осташек (родом з села Бережниця) мав відвагу заявити в розмові з місцевими людьми, що німці є нічим не ліпшими від більшовиків. За це німці його розстріляли в Браїлові 9 лютого 1942 р.

Наприкінці зими 1942 р. німці стали вимагати списки тих, хто прийшов на Східну Україну з Галичини чи з Буковини. Щоб уникнути німецьких переслідувань, члени Подільської групи зголосилися добровольцями до 109-го батальйону ґенерала Омеляновича-Павленка молодшого. Це не врятувало від арешту в квітні 1942 р. і довготривалого ув'язнення в житомирській тюрмі Юрія Андрука. Вдруге Юрія Андрука було заарештовано німцями в січні 1944 р., однак йому вдалося втекти з тюрми в час радянського наступу і перебратися до Галичини.

Не маючи довір'я до вояків 109-го батальйону в Україні, німці перекинули його в Білорусію для поборювання більшовицької партизанки. Понісши там значні втрати в людях, в 1944 р. батальйон був відведений до Тернополя, де близько двохсот його вояків, серед них багато колишніх членів Буковинського Куреня, перейшли на бік УПА. На жаль, як і в багатьох інших випадках, перехід частини 109-го батальйону до складу УПА супроводжувався братовбивчими ексцесами. У спогадах Івана Хохлача читаємо: "109-й Курінь перейшов на товарові станції Тернополя, де понад 200 чоловік перейшло до УПА. Тієї ночі були замордовані ті, які були виявлені, як прихильники полковника А.Мельника: сотенний Данчул з містечка Станівці на Буковині, чотовий Балицький, уродженець села біля Вінниці, Іван Микула та Іван Миронюк з села Банилів, Басистюк і Остафійчук з села Бережниці, Тарнавський з села Волока, Славко Ґаджа з села Карапчів, Бурак з містечка Вашківці. Напевно цьому не кінець, але я не спроможний пригадати їх імен..."55

Названі вище райони Східної України були не єдиними, куди доходили групи Буковинського Куреня. Втім, не маючи конкретніших даних про діяльність там буковинців, обмежимося цитуванням згадок про перебування членів Буковинського Куреня в Полтаві, де німці розстріляли члена Куреня М.Мойсюка, у Білій Церкві, де жертвою німецьких репресій впав Вернигора, у Херсоні, Криму та на Кубані.

БУКОВИНЦІ В ЛАВАХ ПІВДЕННОЇ ПОХІДНОЇ ГРУПИ ОУН

Маршрути похідних структур Буковинського Куреня часто перетиналися з шляхами інших буковинських похідних формацій, утворених на початку війни за завданням Проводу Українських Націоналістів, які входили до складу Південної похідної групи ОУН — групи під проводом Богдана Сірецького, групи ПУМА, групи під проводом Сильвестра Никоровича. Оскільки в них було спільне з Куренем походження — ряди буковинської ОУН та ідентична організаційна структура, то групи ці згодом часто ототожнювали. Не заперечуючи раціонального зерна в подібних стереотипах, варто при цьому дещо глибше розглянути діяльність цих формацій.

Південна група на чолі з доктором Богданом Сірецьким, відомим діячем академічного товариства "Чорноморе" в Чернівцях, відновником та першим кошовим буковинського "Пласту", складалася головно з буковинців і йшла з Вінниці на Балту — Одесу — Миколаїв. Тут вона об'єдналася з численно меншою (близько 40 членів) групою під проводом Ореста Масікевича ПУМА й мала посуватися далі побережжям Чорного моря аж до Кубані.

Витоків організації групи ПУМА слід шукати ще восени 1940 року, коли внаслідок окупації Буковини радянськими військами в Румунії (головно в Бухаресті) опинилися майже всі члени Буковинського Проводу ОУН на чолі з Орестом Зибачинським. Тут же після виходу з ув'язнення внаслідок амністії 1940 р. перебували і ті з провідних кадрів буковинської ОУН, котрі були

Іван Пулюй як сотник УГА

засуджені в політичному процесі 1937 р. (так званий процес "свистунів"). З цих людей в 1940-1941 рр. було сформовано новий Провід ОУН в Румунії, до складу якого увійшли такі визначні діячі, як О.Зибачинський, І.Григорович, О.Масікевич та інші. ОУН в Румунії вела активну роботу: координувала та контролювала діяльність місцевих українських організацій, брала участь у політичній боротьбі в Румунії, зокрема, у виборах 1941 року.

Перед початком війни між Німеччиною і СРСР, у квітні 1941 року, до Румунії прибув з Німеччини Іван Пулюй, колишній сотник Української Галицької Армії, син всесвітньо відомого вченого-фізика. В Бухаресті він провів зустрічі з впливовими українськими політиками, обговорюючи з ними актуальні справи українського життя. Наші відомості про цей візит, в ході якого, очевидно, визрів план створення похідної групи з румунських українців, є дуже обмеженими і майже вичерпуються короткою згадкою Ореста Масікевича про те, що Пулюй "був одягнутий в цивільний одяг і представляв себе, як бувшого лейтенанта Української Галицької Армії і українського патріота".56

Вдруге І.Пулюй прибув до Румунії напередодні війни вже як старший лейтенант кавалерії німецької армії. В червні 1941 року він, зустрівшись з визначним членом румунського проводу ОУН Орестом Масікевичем, переконав його в тому, що історичний момент дає перспективу утворення української незалежної держави і що українці Румунії повинні взяти участь у війні проти Радянського Союзу в складі українського леґіону. І.Пулюй запропонував створити групу з румунських українців у складі німецьких військ, яка одержала б право переїзду в Україну завдяки німецько-румунській угоді про можливість поповнення німецької армії людськими резервами Румунії.

ОУН в Румунії давно вже виношувала план поширення своєї діяльності на теренах Східної України, і пропозиція І.Пулюя, в разі її реалізації, давала змогу обминути обмеження, які ставив на шляху українських підпільників румунський уряд. Тож 23 червня 1941 р. І.Пулюй, О.Масікевич і член бухарестського проводу ОУН Конрад Йоган виїхали з Бухаресту в Пятра-Нямц, де тоді перебувала німецька ставка. Дещо згодом сюди ж прибули О.Зибачинський і С.Никорович з групою українських добривольців. Після владнання організаційних питань О.Масікевич їде до Бухаресту, набирає там групу добровольців — членів ОУН для походу на Східну Україну і повертається з ними в Пятра-Нямц.

У Пятра-Нямц група під командуванням Пулюя і Масікевича нараховувала близько двадцяти осіб. З ходом воєнних дій добровольці перейшли спочатку в м.Тарнів, а згодом в Яси, де й відбули вишкіл. Вишкіл цей мав напіввійськовий характер, оскільки група ПУМА не мала окресленого відношення до німецької армії і призначалася для виконання цивільних завдань. В Ясах було "охрещено"

Орест Масікевич в солдатському мундирі (1931)

ПУМА (ПУлюй — МАсікевич), обмундировано в німецькі однострої і звідси відіслано на Східну Україну. Щоправда, в Ясах відмовився брати участь в поході Іван Григорович, заявивши, що він "одягне тільки українську військову форму",57 однак пізніше він мав нагоду особисто пересвідчитися в тому, що члени групи ПУМА погодили свою участь у цій акції з Проводом Українських Націоналістів.

Група ПУМА отримала подвійне завдання. Його офіційна сторона полягала в допомозі німецькому війську перекладачами, і, оскільки членами групи були високоосвічені люди, в кадровому забезпеченні органів місцевого самоуправління. Нелеґальний бік справи полягав в поширенні організаційної мережі ОУН на південні області України, аж до Дніпропетровська, максимальне проникнення в адміністративні органи півдня України і впровадження в життя за їх допомогою національно-державницьких засад ОУН.

Місто Миколаїв стало основною ареною діяльності членів групи ПУМА в перші місяці війни. Прибувши в це зруйноване війною місто, І.Пулюй отримав завдання терміново розробити проект його відбудови. Тому що вже на другий день цей проект був накреслений Орестом Масікевичем, його, навіть не поставивши до відома, призначили головою міської управи м.Миколаєва. І хоча члени групи мали завдання ПУН йти далі, аж на Дніпропетровщину, більшість з них змушені були залишитися в Миколаєві. Так, у міській управі, крім голови міста О.Масікевича, працювали: заступником голови, начальником адміністративного відділу Володимир Антонюк; начальником торговельно-промислового відділу Віктор Малярчук; завгоспом адміністрації Стратичук; міським лікарем Олег Бордейний. У перший місяць ґенеральним секретарем міської управи працював Володимир Тодорюк, коли ж його було переведено на посаду в Київ, це місце зайняв Богдан Сірецький. Редактором миколаївської газети "Українська Думка" був Василь Баранецький.

Решта групи ПУМА була розкидана по інших містах українського Півдня. Так, наприклад, Богдан Суховерський провадив організаційну роботу в Криму, Орест Зибачинський — на Донбасі, Петро Цица (Конрад Йоган) був начальником поліції міста Херсон. Багато членів групи служили перекладачами в німецькій армії, поєднуючи службу з нелеґальною діяльністю; з них виділимо Осипа Борецького, Карпа Роговського, Володимира Романовського, Мирослава Харов'юка, Ореста Ґаджу, Елефтерія Павлюка, Володимира Жуковського та ін.

Треба зауважити, що високий інтелектуальний рівень учасників групи ПУМА давав їм змогу малою кількістю вирішувати дуже значні проблеми. Це, зокрема, стосується членства, котре залишилося працювати в Миколаївській міській адміністрації. На той час Миколаїв являв собою місто, зруйноване під час важких боїв і цілковито дезорганізоване: не було світла, води, хліба, охорони, лікарської допомоги, преси тощо. В короткі терміни адміністрація зуміла знайти людські резерви до управлінської праці, як серед буковинців, так і місцевих мешканців. Праці було для всіх багато. Досить скоро на солідній професійній основі було налагоджено функціонування всіх життєво необхідних структур міста, через що. О.Масікевича деякі німецькі газети називали навіть "наймолодшим і найздібнішим головою міста на Сході".58 Він згадував після війни свою працю в Миколаївській міській управі словами: "Ми все робили, тільки монету не били і пароплавів не будували!"59

Та не тільки відбудовою зруйнованого війною міста залишили по собі слід у Миколаєві члени групи І ІУМА. Буковинці знаходили засоби для допомоги полоненим в концтаборі, для видачі документів утікачам, серед яких було немало євреїв та колишніх комуністів. Відомо кілька протестів, написаних міською управою з приводу розстрілу німцями заложників. Не дбаючи про свою безпеку, група на чолі з О.Масікевичем зорганізувала ряд культурно-пропаґандистських акцій, які за своєю суттю були протинімецькими. На одній з них бургомістр Миколаєва відважився відкрито заявити таке: "Німці не прийшли визволяти Україну, вони прийшли завойовувати Україну! Для себе завойовувати, щоб зробити з нашої України німецьку колонію. Але це їм не вдасться. Вони програють цю війну".60

"Він вірив людям. Любив їх, і вони це відчували"61 — згадувала згодом дружина О.Масікевича Орися. В її спогадах, написаних ще в часи панування комуністичного режиму, знаходимо, однак, цікаві деталі підпільної діяльності Ореста Масікевича в Миколаєві, його ставлення до розколу в ОУН.

"Небезпека, однак, наближалася звідусіль, прискорювали її і "наші", котрі — як летючі загони, приходили і зникали ніччю, залишаючи в домівці членів управи міста протинімецьку підпільну літературу і деяку зброю... Може, ці молоді люди ще не здавали собі справи в той час, що легковажним поведенням вони наражують своїх братів, борців за ту саму ідею!..

Одного надвечір'я кілька молодих людей приїхали машиною на приватне помешкання голови м.Миколаїв; гостювали в нього, залишили в нього протинімецьку нелеґальну літературу, дуже гарячково дискутували на актуальну тему "роздору"; настоювали на тім, що вони, а не хто інший, повелися правильно, так, як сьогоднішній час вимагає. Старалися здобути Ореста Масікевича для своєї політики...

Але Орест Масікевич ставив загальні справи української державної політики понад всякі чвари чи непорозуміння; він різко осудив анархічні прояви та самозванство. В дискусіях зі своїми гістьми-фанатиками він намагався вплинути на них логічними арґументами. "Наша ґенерація — казав він — яка взяла за свою життєву мету здобуття Самостійної України, мусить пожертвувати своїми особистими амбіціями! Я готовий замітати вулиці Києва, тільки щоб Україна була вільна!"

Роз'яснював їм, що в цей гарячий час "роздор" в націоналістичнім світі, це є безглуздя, наслідок політичної незрілості; надмірно амбітні, егоїстичні і честолюбиві люди недооцінюють хитрощів і підступства ворога. А ворог вживає різні методи у відношенні до нас, щоб тільки розбити нашу єдність, в якій є наша сила..."62

В Ясах у червні 1941 р. була також зорганізована група під керівництвом Сильвестра Никоровича. Вона, як і група ПУМА, складалася з українських інтелектуалів, хоча німецьке командування мало спочатку на меті використати її для проведення терористичних і диверсійних актів. Після видачі комбінезонів членам групи, їх почали вже вишколювати у цьому напрямку; першим об'єктом мав стати міст через річку Дністер. Сильвестр Никорович опротестував такий спосіб використання групи, і через певний час членів Південної групи (кількісно співмірної з ПУМА) відправили в південні області України в якості перекладачів і організаторів цивільного життя. На жаль, ми не знаємо конкретно ані імен членів групи, ані пунктів їх роботи. Лише з окремих фактів та спогадів самого С.Никоровича відомо, що праця на Сході в оточенні німців була важкою і небезпечною для життя.

Німецькі репресії кінця 1941 — початку 1942 рр. проти українського націоналістичного підпілля зумовили подальшу долю членів Південної похідної групи ОУН. Заарештований у грудні 1941 р. і засуджений до смертної кари Орест Масікевич чудом уникнув розстрілу; повернувшись згодом на Буковину, він брав активну участь у політичному житті до окупації краю радянськими військами. Василь Баранецький, Віктор Малярчук, Володимир Антонюк, Дмитро Вершигора, Роман Шавло, А.Суховерський та ще кілька не знаних нам по імені членів групи ПУМА були розстріляні німцями в Миколаєві в грудні 1941 р. Др. Богдан Сірецький, якому вдалося уникнути миколаївських репресій і дійти до визначеного Проводом пункту, загинув у Дніпропетровську від німецької кулі в 1943 р. З тих, кому вдалося повернутися в Румунію, багатьох вже після закінчення війни було заарештовано радянською військовою розвідкою (О.Масікевич, І.Григорович), лише дехто зумів врятуватися втечею на Захід. У кожному разі за невеликим винятком всі масиви, охоплені працею членів Південної групи в 1942 р., були накриті каральною німецькою рукою і припинили своє існування.

Створені похідними буковинськими формаціями — Буковинським Куренем та Південною групою ОУН — адміністративні і громадські структури на Східній Україні виявили не лише свою життєвість, але й велетенські творчі резерви, на які був здатний український націоналістичний елемент при побудові незалежних державних структур. Програна стратегія звела нанівець ці героїчні і професійні фраґменти українського державотворення, залишаючи нам лише жаль за їх невикористаними можливостями. До честі наших земляків можемо впевнено ствердити, що завдання, поставлені Проводом Українських Націоналістів перед низовими ланками ОУН буковинські похідні формації виконали з максимальним ефектом.

СПИСОК УЧАСНИКІВ БУКОВИНСЬКОГО КУРЕНЯ
ТА ПІВДЕННОЇ ПОХІДНОЇ ГРУПИ ОУН 1941 РОКУ

1. Аврам Володимир, мешканець с.Зеленів, чотовий, після війни живе у Франції, активний діяч комбатантських організацій.

2. Андрук Юрій ("Буревій"), мешканець с.Бережниця, сотенний, був залишений старшим групи у Вінниці. Після арешту ґестапо перебував в житомирському концтаборі.

3. Антонюк Володимир, член УАК "Чорноморе", учасник Південної похідної групи ОУН, знищений німцями в Миколаєві в грудні 1941 р.

4. Антонюк Прокіп, стрілець.

5. Бажан Василь, мешканець села Ростоки, чотовий.

6. Балицький, чотовий, впав у 1944 р. "від рук своїх" у Тернополі.

7. Балюк, організатор Буковинського Куреня в Чернівцях у 1941 р.

8. Бандура, мешканець м.Чернівці, з Куренем дійшов до Жмеринки.

9. Баранецький Василь, учасник Південної похідної групи ОУН, редактор миколаївської газети "Українська думка", знищений німцями в Миколаєві в грудні 1941 р.

10. Барбір Василь, працював у Вінниці.

11. Басараба Казимір, мешканець м.Чернівці, засновник спортового товариства "Прут" у Старій Жучці. Працював перекладачем.

12. Басараба Франц, мешканець м.Чернівці, засновник спортового товариства "Прут" у Старій Жучці. У складі Куреня дійшов до Жмеринки.

13. Басистюк, мешканець села Бережниця, був залишений у Вінниці. Впав у 1944 р."від рук своїх" в Тернополі.

14. Бегметюк, стрілець, був перекладачем.

15. Білак Орест, мешканець м.Вижниця, стрілець, після війни живе у Франції.

16. Близнюк Іван, мешканець с.Рівня, стрілець.

17. Богданюк Петро, стрілець.

18. Боднарашек Іван, мешканець с.Берегомет.

19. Боднарюк Василь, мешканець с.Берегомет.

20. Боднарюк Михайло, стрілець.

21. Боднарюк Семен, мешканець с.Берегомет.

22. Бордейний Олег, учасник Південної похідної групи ОУН, працював міським лікарем м.Миколаєва.

23. Борецький Осип, учасник Південної похідної групи ОУН.

24. Борсук Михайло ("Медвідь"), мешканець с.Ростоки, стрілець, працював у Вінниці. Помер у Німеччині 23.08.1976 р.

25. Бручковський Олексій, 1915 р. нар., мешканець м.Чернівці, ройовий. 25.12.1945 р. арештований НКВС, засуджений на 10 років ув'язнення та позбавлення прав на 5 років за участь в ОУН. Звільнений 11.06.1955 р., 08.06.1992 р. реабілітований обласною прокуратурою.

26. Бужора Степан, мешканець с.Берегомет Вижницького району.

27. Бурак, мешканець с.Вашківці, працював у Вінниці. Впав у 1944 р."від рук своїх" в Тернополі.

28. Вакарчук, мешканець м.Чернівці, стрілець.

29. Венке Ото.

30. "Вернигора", розстріляний німцями в Білій Церкві у 1942 р.

31. Вершигора Дмитро, учасник Південної похідної групи ОУН, знищений німцями в Миколаєві у 1941 р.

32. Вибачинський Юрій ("Загула"), бунчужний, після війни живе у США.

33. Винницький Осип, сотник, після війни живе в Канаді.

34. Вепрюк, ройовий.

35. Войновський Петро, ("Василь"), курінний, нар. 1913 р. у с.Станівці Долішні, закінчив військову картографічну школу у Брашові як підпоручник румунської армії. Брав участь в молодіжній організації "Пласт", з середини 1930-х рр. працював в ОУН. З 1940 р. — тереновий провідник ОУН Буковини і Бесарабії, у 1941 р. організатор і перший курінний Буковинського Куреня. Заарештований ґестапо в Львові у 1944 р., до кінця війни перебував в ув'язненні в концтаборі в Бреці, звідки вийшов спаралізований. З 1949 р. мешкає у США.

36. Войчук Іван, ройовий.

37. Волошинюк Григорій, ройовий.

38. Волошинюк Михайло, ройовий.

39. Гавалешко Георгій.

40. Гаврилишин Володимир, мешканець м.Чернівці, ройовий.

41. Гавриш Антон, мешканець м.Чернівці, ройовий, арештований німцями в 1942 р.

42. Гавриш, мешканець м.Чернівці, стрілець, з Куренем дійшов до Києва.

43. Гаврищук Михайло, чотар, мешканець с.Мамаївці.

44. Гаврищук Орест, мешканець м.Чернівці.

45. Гаджук, мешканка Садгірського району, працювала в Києві на тютюновій фабриці.

46. Гаджук Славка, була секретарем Куреня в Києві.

47. Гаджук, мешканець Садгірського району, батько Славки. У складі Куреня дійшов до Києва. Вивезений в Німеччину.

48. Гайдук Іван, мешканець с.Мигове.

49. Гартимів Михайло, стрілець.

50. Гешко В.

51. Гільчук Григорій, стрілець, після війни живе в Канаді.

52. Гладчук Іван (Семенович), мешканець с.Мигове.

53. Гладчук Іван (Тодосійович), мешканець с.Мигове. Загинув під Києвом.

54. Гладчук Петро, мешканець с.Мигове.

55. Глевко Анріян, 1902 р. нар., мешканець м.Чернівці (Нова Жучка), інвалід. 02.12.1944 р. арештований, помер 29.04.1945 р. у тюрмі УНКДБ М.Чернівці. 18.10.1994 р. реабілітований.

56. Глевкович, мешканець м.Чернівці.

57. Глібка Захарій, член спортового товариства "Січ" у Нових Мамаївцях.

58. Глібка Юрій, мешканець села Мамаївці.

59. Гливка, стрілець.

60. Глинка, стрілець, дійшов до Києва.

61. Глуханюк Теодот, мешканець села Лужани, згодом капелан Буковинського Куреня, дійшов до Києва.

62. Голик Роман, студент Чернівецького університету, був залишений командою Куреня в Городенці, згодом був командантом станиці української поліції в Богородчанах. Загинув в грудні 1943 р. "з рук своїх".

63. Голик Степан, вчитель, колишній вояк УГА, служив, як і син, при українській поліції в Городенці, згодом у Товкмачі і в Отинїї. Загинув від рук більшовиків у 1944 р.

64. Голюк Григорій, мешканець с.Міліїв.

65. Горвацький Осип, псевдо "Аркан", 1906 р. нар., інженер, член товариства "Український Народний Дім в Чернівцях", диригент "Українського Мужеського Хору".

66. Городиський Зенон, 1915 р. нар., секретар Української Національної Ради в Києві, після війни живе у США.

67. Гревуль Андрій, 1919 р. нар., мешканець м.Чернівці, керівник хору православної церкви в М.Чернівці. З групою Насадюка дійшов до Галичини, згодом закінчив виші богословські курси і був висвячений в священики УАПЦ в Почаєві. Арештований 18.09.1944 р., 04.08.1945 р. особливою нарадою НКВС СРСР засуджений до 5 років ув'язнення за участь в Буковинському Курені. 19.09.1949 р. звільнений. Після звільнення живе у м.Андижан, Узбекистан. 14.05.1992 р. реабілітований.

68. Грига Олекса, мешканець с.Міліїв.

69. Григорович Іван, член УАК "Чорноморе", згодом "Залізняки", член крайової екзекутиви ОУН в Румунії, один з організаторів Південної похідної групи ОУН. В 1945 р. арештований більшовицькою воєнною розвідкою в Румунії, загинув в сталінських таборах.

70. Гузар-Чемеринська Одарка, відома мисткиня, знищена німцями в Києві в Бабиному Яру в 1942 р.

71. Ґаджа Славко, мешканець с.Карапчів, впав "від рук своїх" у 1944 р. у Тернополі.

72. Ґаджа Орест, загинув на Вижниччині.

73. Ґаджа Філарет, загинув у Білорусії.

74. Данко Дмитро, мешканець с.Мигове, стрілець.

75. Данко Іван, мешканець с.Мигове, стрілець, загинув у Білорусії.

76. Данко Микола, мешканець с.Мигове, стрілець.

77. Данчул, мешканець села Станівців, сотник, був ад'ютантом ґенерала Омеляновича-Павленка. Впав "від рук своїх" в Тернополі в 1944 р.

78. Дарій Микола, мешканець села Верхній Лукавець.

79. Дарійчук Ієлізар ("Сокіл"), мешканець села Карапчів, вчитель, дійшов з Куренем до Бердичева.

80. Дебрин Мунця.

81. Демчук Орест, мешканець села Мамаївці.

82. Демидюк Семен, заарештований німцями в Києві в травні 1942 р.

83. Дідів Юрій, мешканець села Мамаївці, у лютому 1942 знищений німцями в Києві в Бабиному Яру.

84. Довганчук Антон, мешканець м.Чернівці, актор українського театру в Чернівцях, згодом редактор газети "Час". З групою Настуняка дійшов до Галичини.

85. Додяк Оксана.

86. Додяк Олекса ("Ворон"), мешканець с.Рівня, ройовий, згодом заступник сотенного.

87. Домчук Олексій.

88. Дроняк, мешканець с.Усть-Путилів.

89. Дроняк, мешканець с.Усть-Путилів.

90. Дудич Іван ("Круг"), 1899 р. нар., мешканець м.Чернівці, актор українського театру, з Куренем дійшов до Галичини. 1.12.1944 р. арештований, засуджений на 5 років ув'язнення. Звільнений 19.09.1949 р., реабілітований 14.05.1992 р.

91. Думенко Семен.

92. Дячук Василь, 1895 р. нар., мешканець м.Чернівці, актор українського театру, з Куренем дійшов до Галичини. Арештований 01.06.1944 р., засуджений на 5 років ув'язнення. Реабілітований військовим трибуналом 5.05.1961 р.

93. Житарюк Антон, мешканець м.Чернівці, стрілець.

94. Жуковський, був залишений у Жмеринці.

95. Жуковський, мешканець м.Чернівці, ройовий, працював у Києві слідчим.

96. Жуковський Володимир, член Південної похідної групи ОУН ПУМА, лікар-геронтолог, помер 20.10.1994 р.

97. Жуковський Ярослав, др., адвокат, шеф канцелярії Української Національної Ради в Києві у 1941 р.

98. Журківський Георгій, 1903 р. нар., мешканець с.Ленківці, у Києві був дияконом. Арештований 05.03.1946 р., військовим трибуналом засуджений до 10 років ув'язнення, конфіскації майна та позбавлення прав на 5 років. В зв'язку з амністією звільнений, реабілітований 27.09.1994 р.

99. Зав'ялець, стрілець, поранений весною 1942 р., в липні 1942 р. перейшов до повстанців на Волинь.

100. Загородний А., стрілець, працював у Вінниці.

101. Загул Василина, мешканка с.Міліїв.

102. Захвалинський Павло, сотник.

103. Зибачинська Марта ("Мар"), після війни жила в Австралії.

104. Зибачинський Орест ("Бакун"), організатор та керівник Південної похідної групи ОУН.

105. Ілашкевич, чотовий.

106. Ісопчук Степан, ройовий.

107. Істраті Микола, мешканець с.Мигове.

108. Каленюк, мешканець м.Чернівці.

109. Калинчук Микола, стрілець.

110. Калинюк, мешканець с.Берегомет.

111. Карбулицький Роман, мешканець м.Чернівці, ройовий.

112. Карбулицький.

113. Кастуський.

114. Катрюк Володимир, 1921 р. нар., мешканець с.Лужани, після війни живе у Канаді.

115. Квасницький Іван, др., 1907 р. нар., лікар, заступник курінного. Після війни репресований за участь в ОУН, помер 1976 р. в м.Заліщики, похований в м.Чернівці.

116. Керський.

117. Кибич Архип, мешканець с.Рівня, поручник, арештований німцями в Києві в травні 1942 р,

118. Кириляк Іван, мешканець села Мигове, ройовий.

119. Кириляк Степан, мешканець с.Мигове, репресований за участь в Курені. Після звільнення живе в с.Межиріччя Сторожинецького району.

120. Кіндзірська ("Хмара"), померла від сухот, похована у Вінниці.

121. Кіндзірський Б. ("Муха"), брат "Хмари".

122. Клим Дмитро, ройовий.

123. Клопотовський Михайло, мешканець м.Чернівці.

124. Кміт.

125. Кобельський Йосип, мешканець м.Чернівці.

126. Кобельський Михайло, мешканець м.Чернівці.

127. Ковалів, сотник.

128. Коваль Володимир, 1902 р. нар., мешканець с.Лужани, ветеринарний фельдшер. В 1941 році разом з Куренем залишив Буковину. Після війни жив в Канаді, був членом проводу спортового клубу "Тризуб" при УНО. Помер 1983 р.

129. Козак Іван, мешканець с.Станівці, забитий німцями в 1944 р. в Косові.

130. Козачук Іван, стрілець.

131. Козачук Петро.

132. Козоріз Прокіп.

133. Колотило Василь, мешканець с.Банилів, загинув в 1944 р. з рук більшовиків.

134. Колотило Микола, мешканець с.Бережниця, загинув в березні 1944 р. при переході на Закарпаття.

135. Колотило Петро, мешканець села Бережниця, стрілець, загинув в Білорусії.

136. Колотовський Михайло, стрілець, мешканець м.Чернівці.

137. Колянко Ганна, 1920 р. нар., мешканка м.Чернівці, акторка українського театру. Виїхала з Куренем до Галичини. Арештована 11.09.1944 р., військовим трибуналом військ МВС Чернівецької області засуджена на 12 років каторжних робіт з конфіскацією майна та позбавлення прав на 5 років як член ОУН. Реабілітована 18.03.1992 р. обласною прокуратурою.

138. Костюк Корнель, знищений німцями в Києві в 1942 р.

139. Коцур Володимир, мешканець м.Чернівці.

140. Кравець, сотник, арештований німцями в серпні 1942 р. в Києві.

141. Кримський Михайло, ройовий, мешканець м.Чернівці. Репресований за участь в Курені.

142. Кузла Михайло, мешканець с.Чорногузи.

143. Кульчицький, стрілець.

144. Кудринський Хризонт, 1910 р. нар., мешканець м.Чернівці. Член УАК "Чорноморе", з групою Настуняка дійшов до Галичини, де в Коломиї працював актором українського театру. Особливою нарадою при МДБ СРСР 19.09.1947 р. засуджений на 10 років ув'язнення. Реабілітований 14.07.1988 р. Помер 20.03.1995 р.

145. Кушнір Іван, мешканець с.Рівні, стрілець.

146. Кушнірюк Валерія, 1917 р. нар., мешканка м.Чернівці, з Куренем виїхала в Галичину. Арештована 16.04.1945 р., за співпрацю з ОУН засуджена 10.06.1946 р. до 5 років ув'язнення. Реабілітована 25.02.1961 р.

147. Лазоряк Георгій, мешканець с. Багна, стрілець, загинув біля села Хабино в лютому 1942 р.

148. Лазоряк Петро, стрілець.

149. Лакуста Григорій, мешканець с.Лужани, чотовий, розстріляний більшовиками.

150. Левкович Йосип, 1903 р. нар., мешканець м.Чернівці, стрілець. 03.08.1945 р., арештований але 11.12.1945 р. справу припинено за недоведеністю злочину.

151. Левкович Омелян, мешканець м.Чернівці, стрілець. В Києві працював слюсарем на військовому заводі.

152. Лигинович, мешканець М.Чернівці, ройовий.

153. Лукаш Матвій, мешканець с.Мілїїв.

154. Лукаш Надія ("Чайка"), мешканка с.Міліїв, дійшла з Куренем до Браїлова.

155. Лукаш Олег ("Тютюнник"), 1922 р. нар., мешканець с.Міліїв.

156. Лукинюк, мешканець с.Чортория, страчений німцями в грудні 1943 р. в Коломиї.

157. Лукинюк Іван, 1921 р. нар., мешканець с.Ленківці, чотовий. Після війни активний член Українсько-Буковинської Громади Торонто. Помер 1985 р. в Торонто, Канада.

158. Лукинюк Микола, ройовий, мешканець с.Ленківці.

159. Лукович Осип, житель м.Чернівці, ройовий.

160. Лукіянюк Василь ("Тиміш"), чотовий.

161. Лютик, мешканець м.Чернівці.

162. Малярчук Віктор, член УАК "Чорноморе", учасник Південної похідної групи ОУН, знищений німцями в Миколаєві в грудні 1941 р.

163. Мартинчук Василь, мешканець с. Велике.

164. Марчук Захарій, чотовий.

165. Масікевич Орест, 1911 р. нар., організатор та керівник Південної похідної групи ОУН (ПУМА), визначний поет. Репресований, після звільнення жив в Румунії, помер 08.10.1980 р.

166. Матвійчук Стефан, мешканець м.Чернівці, з Куренем доїхав до Жмеринки.

167. Матушевський Іван, мешканець м.Чернівці, у складі Куреня дійшов до Жмеринки.

168. Мацетурка, стрілець.

169. Мацибурка, стрілець.

170. Мельничук Василь, мешканець с.Мигове.

171. Мельничук Корнелій, мешканець с.Станівці, стрілець.

172. Мерецький Михайло, мешканець м.Чернівці.

173. Микитюк Василь, стрілець, загинув в Білорусії.

174. Микитюк Мирослав, мешканець м.Чернівці, ройовий.

175. Микитюк Олесь, 1906 р. нар., керував оркестром і хором товариства "Буковинський Кобзар" в Чернівцях, в 1941 р. був диригентом хору Буковинського Куреня. Після війни диригував хрром "Думка" в Нью-Йорку. Помер 01.07.1986 р.

176. Микула Іван, мешканець с.Банилів, в 1944 р. впав "від рук своїх" в Тернополі.

177. Миронюк Іван, мешканець с.Банилів, впав в 1944 р. "від рук своїх" в Тернополі.

178. Мицкан Осип, керівник танцювального гуртка, з с.Іспас.

179. Мичковський, мешканець м.Чернівці, дійшов з Куренем до Жмеринки.

180. Мичковський, мешканець м.Чернівці.

181. Мойсюк Мирослав, мешканець с.Лужани.

182. Мотик, мешканець м.Чернівці, стрілець.

183. Мотовилець Юрій, мешканець с.Берегомет, загинув на Поділлі в 1943 р.

184. Мураль Кароль, 1915 р. нар., мешканець м.Чернівці, репресований за участь в Курені.

185. Настуняк Дмитро, мешканець м.Чернівці, голова спортового товариства "Іван Мазепа". Керівник групи української інтеліґенції, яка переїхала в Галичину через два тижні після вимаршу групи Войновського з Чернівців.

186. Никорович Сильвестр, засновник і перший провідник буковинської екзекутиви ОУН, редактор журналу "Самостійна Думка" в Чернівцях, один з організаторів Південної похідної групи ОУН. Після війни мешкає в Сен-Кетерінс, Канада.

187. Опаєць Григорій, мешканець с.Карапчів.

188. Орелецький Корній, мешканець с.Лужани, член спортового товариства "Ґонта" в Нових Мамаївцях.

189. Остапенко, сотник.

190. Остафійчук, мешканець с.Бережниця, впав в 1944 р. "від рук своїх" в Тернополі.

191. Осташек, мешканець с.Бережниця, знищений німцями в Браїлові 09.02.1942 р.

192. Осташек ("Іскра"), мешканець с.Мигове.

193. Осташек Яків ("Грім"), мешканець с.Міліїв, загинув в січні 1942 р. в Чернігові.

194. Павлюк Параска, репресована за участь в ОУН.

195. Павлюк Елефтерій, нар. в м.Кіцмань, член УАК "Запороже", засновник спортового товариства "Кармелюк" у Кіцмані. Учасник Південної похідної групи ОУН (ПУМА), помер 4 жовтня 1991 р. в США.

196. Павлюк Костянтин, засновник спортового товариства "Кармелюк" у м.Кіцмань. Ройовий, а згодом чотовий Куреня. В Буковинському Курені УПА був керівником військової розвідки і мав псевдо "Вихор".

197. Паламарюк Михайло, мешканець с.Берегомет.

198. Палечук Іван, 1905 р. нар., мешканець м.Чернівці, з Куренем дійшов до м.Гайсин. Заарештований німцями в 1942 р., перебував до 1944 р. в таборах. 06.07.1949 р. засуджений за участь в ОУН на 25 років таборів, 5 років позбавлення прав і конфіскації майна. Загинув 12.04.1951 р. Реабілітований 10.11.1992 р.

199. Панчук Теофіль, юрист, мешканець с.Мамаївці, член УАК "Чорноморе". Знищений німцями в Бабиному Яру в 1942 р.

200. Папірізій Йосип, мешканець м.Чернівці, був залишений в Кам'янці-Подільському.

201. Петричук Василь ("Іскра"), 1920 р. нар., мешканець с.Рівня, сотенний, загинув в лютому 1942 р. біля с.Хабина.

202. Петричук Іван, мешканець с.Рівня, стрілець.

203. Петричук Маруся.

204. Пилипко Ілля ("Мороз"), мешканець с.Мигове.

205. Пилипюк Іван, стрілець.

206. Пиндуляк Созонтій, чотовий, арештований німцями в Києві в травні 1942 р.

207. Плав'юк Іван, мешканець с.Чорногузи, після війни репресований.

208. Плав'юк Юрій, мешканець с.Чорногузи, загинув на Східній Україні.

209. Попович Максим, стрілець, заарештований німцями в Білій Церкві в 1942 р.

210. Прокопович Василь, мешканець с.Ростоки, стрілець, загинув поблизу с.Путілово в Білорусії.

211. Рак, чотовий.

212. Раціборський Михайло, мешканець м.Чернівці.

213. Роговський Карпо, учасник Південної похідної групи ОУН (ПУМА).

214. Рибчук Михайло, мешканець м.Чернівці, стрілець.

215. Романовський, мешканець м.Чернівці, залишений у Кам'янці-Подільському.

216. Романовський Володимир, голова спортового товариства "Дністер" у с.Хрещатик.

217. Романюк Осип ("Богун"), після арешту ґестапо перебував у житомирському, згодом у люблінському концтаборі. Знищений німцями у 1944 р.

218. Руцький, мешканець м.Чернівці, чотовий.

219. Савицький, мешканець м.Чернівці.

220. Савчук Микола, мешканець м.Чернівці.

221. Салабан Володимир, 1909 р. нар., мешканець м.Чернівці, з Куренем дійшов до Галичини. 08.09.1945 р. арештований, 05.05.1946 р. засуджений за участь в ОУН до 10 років таборів, 5 років позбавлення прав та конфіскації майна. Реабілітований 27.07.1992 р.

222. Сандуляк.

223. Семака Аксенія.

224. Семака Іван, ройовий.

225. Семака Михайло, мешканець с.Виженка, стрілець.

226. Семеген Іван, стрілець.

227. Семеген Петро, 1921 р. нар., мешканець с.Мигове, стрілець. До 1946 року — вояк французького Чужинецького Леґіону, після війни — активний діяч громадського життя українців Канади, щедрий меценат українських установ. Помер 16.12.1984 р. в Гакстоні, Канада.

228. Семенюк Степан, 1910 р. нар., був залишений у Вінниці. В 1943 р. за націоналістичну діяльність арештований ґестапо. Військовим трибуналом Вінницької області 06.06.1945 р. засуджений до 10 років таборів, 5 років позбавлення прав та конфіскації майна. Реабілітований 04.07.1994 р.

229. Сербин Іван, чотовий.

230. Сидоренко Микола, мешканець с.Стрілецький Кут, стрілець, загинув у Франції 05.09.1944 р.

231. Сирота, юрист, мешканець м.Чернівці, колишній комуніст, в 1940 р. став членом ОУН і загинув від німецької руки на Україні, як член Південної похідної групи ОУН

232. Сірецький Богдан, др., член УАК "Чорноморе", відновник буковинського Пласту, один з керівників Південної похідної групи ОУН, знищений німцями в Дніпропетровську в 1943 р.

233. Слижук Іван, 1921 р. нар., мешканець с. Рівня. З 16 років був членом ОУН, підстаршина, а згодом бунчужний Буковинського Куреня. У Франції, в боях з німцями був важко поранений — втратив ногу. Після війни активний діяч комбатанських організацій. Помер 01.05.1994 р. в Ліоні, Франція.

234. Словський Євзебій, мешканець м.Чернівці, загинув у Білорусії.

235. Словський Славко, мешканець м.Чернівці, ройовий.

236. Солодчук Євген.

237. Сосновський Олександр.

238. Станкевич, мешканець Сторожинецького району, чотовий, працював у Київській області.

239. Стенкович, вчитель, мешканець м.Чернівці, в Курені був розвідником.

240. Стратичук, член Південної похідної групи ОУН.

241. Стринада Петро, мешканець с.Ростоки, 1909 р. нар., вбитий більшовицькими партизанами в с.Вища Дубечня в 1943 р.

242. "Стріла", сотенний.

243. Стрілецький, бунчужний, в липні 1942 р. перейшов до повстанців на Волинь.

244. Суховерська Євгенія, з с.Кучурів Великий, знищена німцями в Бабиному Яру в лютому 1942 р.

245. Суховерська Теодозія, з с.Кучурів Великий, знищена німцями в Бабиному Яру у лютому 1942 р.

246. Суховерський Богдан, член Південної похідної групи ОУН, працював у Криму.

247. Суховерський Євген, з с.Кучурів Великий, ройовий, знищений у Києві в лютому 1942 р.

248. Суховерський Олександр, мешканець м.Чернівці, розстріляний німцями.

249. Тарнавський, мешканець с Волока, впав у 1944 р. "від рук своїх" в Тернополі.

250. Татарин Дмитро, ад'ютант курінного.

251. Тацюк, мешканець м.Чернівці.

252. Тащук Іван, член УАК "Чорноморе", після війни живе у США.

253. Тащук, дійшов з Куренем до Галичини.

254. Телегус Ілля, мешканець м.Чернівці (Рогізна), 1897 р. нар., голова спор-тового товариства "Луг". 29.04.1950 р. за участь в Курені засуджений до 5 років таборів. Реабілітований 08.08.1959 р.

255. Тихович Ґ., мешканець м.Чернівці, ройовий, працював завгоспом лікарні.

256. Титинюк Олекса, арештований німцями в Слоні-мі в січні 1944 р.

257. Товстюк Корній, 1922 р. нар., член-кореспондент Академії Наук України.

258. Тодорюк Володимир, учасник Південної похідної групи ОУН, працював секретарем міської управи м.Миколаєва.

259. Токар Михайло, мешканець с.Лукавець.

260. Томюк, мешканець м.Садгора.

261. Турлик Корнель, знищений німцями в Києві в Бабиному Яру в 1942 р.

262. Турчинець Дмитро.

263. Унгурян, мешканець м.Чернівці, з Куренем дійшов до Києва.

264. Унгурян, мешканець м.Чернівці, чотовий.

265. Унгурян Євген, мешканець м.Чернівці, актор і режисер українського театру в Чернівцях, залишився в Снятині.

266. Унгурян Микола, загинув в Бабиному Яру.

267. Фаранич Петро, мешканець м.Чернівці, ройовий, в Києві працював перекладачем.

268. Федорів Лука, 1922 р. нар., поручник, мешканець м.Чернівці.

269. Федорович Богдан, член спортового товариства "Ґонта" в Нових Мамаївцях.

270. Федорчук Олекса, мешканець с.Мигове, після війни живе у Франції.

271. Фівка Василь, мешканець с.Мигове, після війни живе у Англії.

272. Фотій.

273. Фотій.

274. Фрунза-Очкинська Антоніна ("Метелик"), мешканка с.Міліїв, дійшла з Куренем до Вінниці.

275. Хабаба Славко ("Ворон"), мешканець м.Чернівці.

276. Харов'юк Мирослав, член Південної похідної групи ОУН.

277. Хохлач Іван, мешканець с.Банилів, стрілець, після війни живе в Канаді. Заслужений діяч українського націоналістичного руху, фундатор Народного Дому у Чернівцях.

278. Цица Петро (Конрад Йоган), ("Іван"), член Південної похідної групи ОУН.

279. Черевайко Микола, мешканець с.Мамаївці.

280. Черниш Володимир, мешканець с.Лужани, ройовий.

281. Чорногуз, стрілець.

282. Чорногуз Іван, стрілець.

283. Шавло Роман, студент Чернівецького університету, член Південної похідної групи ОУН, загинув в Миколаєві.

284. Швейка Олекса, мешканець с.Міліїв, стрілець.

285. Швейка Петро, мешканець с.Міліїв, стрілець.

286. Шевчукевич Ілля, мешканець м.Чернівці, актор українського театру.

287. Шерей Василь, 1903 р. нар., мешканець м.Чернівці, адвокат, організатор українського спорту. Сотник. Доїхав з Куренем до Києва, звідки потім їздив в Білу Церкву та Миколаїв. Після війни жив у США, помер 1971 р.

288. Шпитко Юрій.

289. Шумка Василь ("Луговий") учитель з Стрілецького Кута, в 1944 р. організатор БУСА.

290. Щербак.

291. Щербак.

292. Щербак.

293. Юрачек Ілля, мешканець с.Мигове, загинув на Сході України.

294. Яворський Володимир, 1911 р. нар., мешканець м.Чернівці, з Жмеринки виїхав перекладачем у Бердичів. Заарештований 10.12.1944 р., за участь в ОУН 17.11.1945 р. засуджений до 10 р. таборів. Реабілітований 14.05.1992 р.

295. Якубович Роман, член спортового товариства "Січ" у Ленківцях. Загинув в Бабиному Яру.

296. Якубовська Ольга, мешканка м.Чернівці, прибула з Куренем до Києва.

297. Якубовська Слава, мешканка м.Чернівці, сестра Ольги.

298. Якубовський Ярема, мешканець м.Чернівці, чотовий, згодом сотенний, в Києві працював перекладачем. Заарештований німцями в Києві в травні 1942 р.

------------------------------------------------------------------------

[1] Цит. за: Капустянський М. Військова підготовка ОУН. // Організація Українських Націоналістів 1929-1954. — Б.м., 1955. — С.124.

[2] Цит. за: Жданович О. На партизанському фронті. // Організація Українських Націоналістів 1929-1954. — Б.м., 1955. — С.408.

[3] Архів УНДЧ, ф. П.Войновського, спр.1, арк.5.

[4] Прикордонник. — 1945. — № 13.

[5] Стефанець В. Шість псевдо Петра Войновського. // Молодий Буковинець. — 1992. — № 35. — 29 серпня.

[6] Квітковський Д., Бринзан Т., Жуковський А. Буковина, її минуле і сучасне. — Париж-Філядельфія-Дітройт, 1956. — С.406.

[7] Балюк А. Могили без надгробків. Свідчення очевидця. // Час, 1990. — № 12. — Грудень.

[8] Архів УНДЧ, ф. О.Білака, спр.1, арк.2.

[9] Цит. за: Квітковський Д., Бринзан Т., Жуковський А. Буковина, її минуле і сучасне. — Париж-Філядельфія-Дітройт, 1956. — С.403.

[10] Архів УНДЧ, ф. О.Масікевича, спр.1, арк.9.

[11] Радянська Буковина 1940-1945. Документи і матеріали. — Київ, 1967. — С.194-195.

[12] Архів УНДЧ, ф. О.Білака, спр.1., арк.3.

[13] Цит. за: Косяк В. Україна і Німеччина у Другій світовій війні. — Париж — Нью-Йорк — Львів, 1993. — С.132.

[14] Чернівецький обласний державний архів (далі ЧОДА), фонд 163, опис 1, спр.42, арк.1 зв.

[15] Нюрнбергский процесс. Сборник материалов в 8-ми томах. — Москва, 1991. — Т.5. — С.309.

[16] Архів Управління Служби Безпеки України по Чернівецькій області (далі Архів УСБУЧО), архівно-кримінальна справа № 1142, арк.55.

[17] Архів УНДЧ, ф. О.Білака, спр.1, арк.3-4.

[18] Архів УНДЧ, ф.1, спр.1, арк.1-2.

[19] Архів УНДЧ, ф. К.Товстюка, спр.1, арк.11.

[20] Архів УСБУЧО, архівно-кримінальна спр. № П-6071, арк.78.

[21] Квітковський Д. Боротьба, за українську ідею. Детройт — Нью-Йорк — Торонто, 1993. — С.48.

[22] Там само, с.50.

[23] Архів УНДЧ, ф. О.Білака, спр.1, арк.4.

[24] Архів УНДЧ, ф.1, спр.1, арк.2.

[25] Центральний державний архів виконавчих органів влади України (далі ЦДАВОВУ), ф. 3833, оп.1, спр.83, арк.1-3.

[26] Цит. за: Паньківський К. Від держави до комітету. — Нью-Йорк — Торонто, 1970. — С.60.

[27] Грім. П'ятдесятиліття Буковинського Куреня. // Самостійна Україна. 1991. — Ч.3.

[28] Архів УНДЧ, ф. О.Білака, спр.1, арк.6-7.

[29] Архів УНДЧ, ф. К.Товстюка, спр.1, арк.17.

[30] Архів УНДЧ, ф. О.Білака, спр.1, арк.8.

[31] Гришин-Грищук І. "Нам пора для України жить..." // Молодий буковинець. — 1993. — № 28. — 4 липня.

[32] Архів УНДЧ, ф. О.Білака, спр.1, арк.5.

[33] Архів УНДЧ, ф. К.Товстюка, спр.1, арк.16.

[34] Там само.

[35] Архів УНДЧ, ф. О.Білака, спр.1, арк.5.

[36] Олена Теліга "Збірник", Детройт — Нью-Йорк — Париж, 1977. — С.133-135.

[37] Архів УНДЧ, ф. О.Білака, спр.1, арк.7.

[38] Там само, арк.6.

[39] Архів УНДЧ, ф.1, спр.1, арк.2.

[40] Грім. П'ятдесятиліття Буковинського Куреня. // Самостійна Україна. 1991. — Ч.3.

[41] Городиський З. Українська Національна Рада. — Київ, 1993. — С.34.

[42] Архів УНДЧ, ф. О.Білака, спр.1, арк.8-9.

[43] Гартимів М. Землею українською. // На зов Києва. — Київ, 1993. — С.149-150.

[44] Радзевич К. Перша київська похідна група ОУН. // На зов Києва. — Київ, 1993. — С.131.

[45] Архів УНДЧ, ф. О.Білака, спр.1, арк.10.

[46] Городиський З. Українська Національна Рада. — Київ, 1993. — С.35.

[47] Городиський З. Українська Національна Рада. — Київ, 1993. — С.47.

[48] Цит. за: Малаков Д. До сумної дати. // Українське слово. (Київ — Париж). 1994, — № 50. — 15 грудня.

[49] Цит за: Косик В. Україна і Німеччина у Другій світовій війні. — Париж — Нью-Йорк — Львів, 1993. — С.545-546.

[50] Бульба-Боровець Т. Армія без держави. — Вінніпеґ, 1981. — С.120-121.

[51] Архів УНДЧ, ф. О.Білака, спр.1, арк.11.

[52] Цит. за: Косик В. Україна і Німеччина у Другій світовій війні. — Париж — Нью-Йорк — Львів, 1993. — С.555.

[53] Там само, с.559.

[54] Верига В. Буковинський Курінь 1941. // На зов Києва. — Київ, 1993. — С.144.

[55] Архів УНДЧ, ф. І.Хохлача, спр.1, арк.7.

[56] Архів УСБУЧО, архівно-кримінальна справа № П-6931, арк.206.

[57] Архів УСБУЧО, архівно-кримінальна справа № П-6931, арк.209.

[58] Архів УНДЧ, ф. О.Масікевича, спр.1, арк.5.

[59] Там само.

[60] Архів УНДЧ, ф. О.Масікевича, спр.1, арк.7.

[61] Там само.

[62] Архів УНДЧ. ф. О.Масікевича, спр.1, арк.7.