Середні віки в Україні: хронологія, проблеми періодизації — Миколаїв. Львівська область. Миколаївський район (original) (raw)

Марксистська iсторiографiя, зберiгаючи прийнятий подiл, в основу визначення середнiх вiкiв поклала перiод iснування феодальної суспiльно-економiчної формацiї, вважаючи, що остання тривала вiд падiння Римської iмперiї до Англiйської буржуазної революцiї (кiн. V - середина XVII ст.). При цьому Середнi вiки подiлялися на три перiоди: раннє середньовiччя - перiод генези та раннього феодалiзму (кiн. V - X ст.), класичне середньовiччя - перiод розвиненого феодалiзму (ХI - XV ст.) i пiзнє середньовiччя - перiод розкладення феодалiзму (XVI - середина XVII ст.). В Радянському Союзi, i вiдповiдно в Українi, ця схема перенесла чудернацьку модернiзацiю через, запозичену вiд росiйської дореволюцiйної iсторiографiї, прихильнiсть до особливого схiднослов'янського чи росiйського розвитку суспiльства. Внаслiдок чого iснування феодолiзму вiднесли вiд VII-VIII ст. до 1861 р., коли було лiквiдоване крiпосне право в Росiї. Ця схема досі збереглася у шкільних підручниках з історії.

Свiтова iсторична наука (Гансгоф Ф., Стентон Ф., Стефенсон К., Февр Л., Блок М. та iн.) пiд феодолiзмом розумiє систему вiдносин на основi феодiв-ленiв [feodum, feudum - вiд старофранкського fehu-od - худоба як майно, франц. - fier (ф'єр), англ. - fee (фi), нiм. - lehr (лен)] - земельних володiнь або фiксованих доходiв (в натурi чи грошах), якi поступають з певних територiй, наданих сюзеренами своїм васалам у спадкове володiння з правом iнвеститути (тобто надання частини цих територiй своїм васалам) пiд умовою виконання служб на користь сюзерена - вiйськової, адмiнiстративної, судової чи придворної. За умов васально-ленної системи держава переважно являє собою певну конфедерацiю слабо пов'язаних територiальних князiвств (гецогств чи графств). I тiльки розкладання васально-ленної системи приводить до утворення станових i абсолютних монархiй.

Зрозумiло, що у 1861 р., як i у 1721 р., коли утворилася Росiйська iмперiя, не iснувало васально-ленної системи i феодiв в Росiї. Це була дворянсько-бюрократична монархiя, де титули вiдiгравали роль почесної архаїки. Сучасна росiйська iсторична наука сором'язливо вiдвернулася вiд такого трактування, тодi як в Українi воно продовжує процвiтати. I не тiльки у школах. Навiть "Нариси iсторiї Закарпаття" (вiдпов. ред. I.Гранчак), знаходять феодальнi вiдносини у першiй половинi XIX ст. [2], хоча цей регiон з 1711 р. остаточно ввiйшов до складу iмперiї Габсбургiв, яка на той час вже давно забула про васально-ленну систему.

Можливо, що настав час домовитися про запровадження в дослідженнях з історії України до нормальної перiодизацiї, усвiдомлюючи, що iсторiя українських земель була частиною iсторiї Європи i мала бiльше спiльних нiж вiдмiнних рис з iсторiєю своїх найближчих сусiдiв. Принаймі до кінця XV ст., українські землі належали до ареалу православної візантійської цивілізації, починаючи поступово інтегруватися у європейську цивілізацію [3]. Процес повної інтеграції для більшості українських земель завершився вже у XVI ст.

Тому доцiльно прослiдкувати наскiльки європейська перiодизацiя пiдходить для викладу української iсторiї. Вiзьмемо спочатку найбiльш вивчений княжий перiод. Цей перiод виразно розпадається на два: добу Київської Русi (кiнець IХ - середина ХIII ст.) та добу удiльних князiвств (середина ХIII - початок XVI ст.), що вiдповiдає класичному i пiзньому середньовiччю (але не марксистської, а європейської перiодизацiї). Зрозуміло, що це питання неоднозначне. Для декого сама назва перiодiв виглядає дискусiйною.

Також зрозумiло, що держави, офiцiйна назва якої була "Київська Русь", нiколи не iснувало. За джерелами назва цiєї держави - Русь [4] або Руська земля [5]. Причому останнiй термiн вживався як у широкому значеннi для всiєї держави, так i у вузькому значеннi - для територiї Київської, Чернiгiвської i Переяславської земель чи власне Київської землi [6]. Iноземнi джерела подають назви Rus, Rus(s)ia, Rucia. Ruscia, Ruzzi, Ruzzia ar-Rus, Rutzeland, Ryscaland, Ryssland, Rusco, Ros i т.д. З похiдних назв джерелам вiдомi тiльки три: Мала Русь -вперше у 1334 р. в титулi галицько-волинського князя Болеслава-Юрiя: "Dei gratia natus dux totyus Russae Minoris" - "З Божої ласки природжений князь всiєї Малої Русi"[7], Велика Русь - вперше у 1542 р. [8] та Бiла Русь - нiби пiд 1305 р., але у такому пiзньому джерелi як Густинський лiтопис [9]. При цьому, якщо термін "Мала Русь" у титулатурі галицько-волинського князя, напевно, означав територію Русі вільну від ординської опіки, а термін "Велика Русь" для московських книжників служив підставою для територіальних претензій до всієї спадщини по Київській Русі, то тільки термін "Біла Русь" (тобто "Західна Русь", за аналогією з Білою Хорватією чи Білою Сербією) міг відбивати якусь архаїку попередньої доби. Терміну "Червона Русь", досі популярного у польській історіографії, середньовічні джерела взагалі не знали.

Термiн "Київська Русь" був прийнятий iсториками на початку ХIХ ст. i успiшно вживався до середини ХХ ст., коли його почали замiняти доволi абсурдними термiнами "Древня Русь" чи "Давня Русь". Київ був столицею держави i "матiр'ю градам руським" [10]. Правителi держави титулувалися князями київськими. Цiлком очевидно, що термiн "Київська Русь" бiльше вiдповiдає iсторичнiй дiйсностi нiж iншi термiни, якщо, звичайно, пiд "Новою Руссю" не розумiти однiєї з Росiйських держав (тiльки котрої - Московської, iмператорської, радянської чи сучасної?). У такому сенсі цей термін ще би міг використовуватися російською історіографією, але аж ніяк не українською.

Московськi книжники з середини XV ст. почали обгрунтовувати свою спадковiсть вiд князiв київських, що було зумовлено конкретними полiтичними цiлями пiдтвердження претензiй на зверхнiсть над усiма землями колишньої Київської Русi [11]. Пiд руками вони мали готовий лiтописний текст - володимирське зведення 1185 р., де здобуття Києва у 1169 р. коалiцiєю князiв, органiзованою суздальським князем Андрiєм Боголюбським, видавалося як перенесення центру держави з Києва у Володимир, а всi наступнi князi київськi були перетворенi у володимирських васалiв [12]. До цього залишилося долучити цiлком реальне перенесення столицi з Володимира, який вже з початку XIV ст. перетворився у столицю номiнальну, до Москви, столицi фактичної, що i було здiйснено пiсля 1409 р. при укладаннi Троїцького лiтопису [13]. Так народилася "звичайна схема" росiйської iсторiї, пiд яку почали пiдганяти лiтописнi тексти, у яких пiзнiшi київськi князi стали васалами володимирських князiв. Цю схему закрiпили М.Карамзін та О.Погодін i вона стала загальноприйнятою у росiйськiй дореволюцiйнiй та емiгрантськiй iсторiографiї. Виступаючи проти цiєї схеми, М.Грушевський фактично тiльки модернiзував її, вiдзначивши, що Київський перiод перейшов не у Володимиро-Московський, а у Галицько-Волинський [14]. Сьогоднi очевиднi як хибнiсть обох схем, так i причини їх появи [15].

У радянський перiод були внесенi незначнi корективи. Б.Греков, який вважався еталоном iсторичної науки, закiнчив свою програмну монографiю "Київська Русь" правлiнням Мстислава Володимировича, тобто 1132 р. [16]. До цiєї дати стали пiдганяти закiнчення iсторiї Київської Русi. Нам також здається слушним погляд цих дослiдникiв, якi вiдносять початок епохи удiльних князiвств до середини ХII ст. [17], умовно до 1132 р., коли пiсля смертi Мстислава Володимировича київськi князi втратили повноту контролю над усiма територiями держави [18]. Пiсля 1132 р. i до середини ХII ст. на територiї Київської Русi остаточно сформувалися окремi землi (Київська, Переяславська, Чернiгiвська, Волинська, Галицька, Турiвська, Полоцька, Смоленська, Новгородська, Суздальська, Муромо-Рязанська), в межах територiй яких вiдбувалася стiйка консолiдацiя i дiяли спiльнi iнтереси, незважаючи на те, що цi землi-"королiвства", як їх назвав Б.Рибаков [19], роздроблювалися на удiльнi князiвства - "герцогства", а останнi - на дрiбнiшi удiли - "графства". Справедливо припускаючи, що пiдпорядкування цих земель Києву носило все бiльш номiнальний характер. Б.Рибаков пропонував взагалi вважати їх суверенними. Але, якщо погодитися з його висновками, то виходить, що держава - "iмперiя" Київська Русь перестала iснувати до середини ХII ст., а подальша боротьба за Київ була просто територiальною суперечкою смоленських або волинських князiв з князями чернiгiвськими i тому подiбне. Однак було не так. Оволодiвши Києвом, кожен князь вiдчував себе господарем всiєї Русi і починав "рядити", тобто за допомогою системи рядiв-угод як верховний сюзерен закрiпляв свої вiдносини з васалами. Здобуття столицi давало йому право бути сувереном всiєї держави. Не випадково у 1151 р. бiлгородцi у вiдповiдь на розпорядження претендента Юрiя Довгорукого зухвало запитали: "А Київ ти ся отворив?" [20]. Подiбно i нiмецькi королi ставали iмператорами тiльки пiсля походу в Рим, який завершувався їх коронацiєю. Так само i сюзеренам Польщi необхiдно було оволодiти Краковом.

Заперечуючи Б.Рибакову, М.Брайчевський чомусь перiод iснування Київської Русi обмежив 1203 р. [21]. Але i у першiй чвертi ХIII ст. київськi князi виводили у степ об'єднане вiйсько до складу якого входили дружини вiддалених дубровицьких, несвiзьких i шумських князiв. Боротьба за Київ як боротьба за столицю з найстаршим князiвським престолом, а не боротьба за конкретне мiсто з прилеглими територiями, тривала аж до здобуття столицi монголами у 1240 р. [22] Навiть i пiсля цього князi, якi претендували на першiсть, певний час добивалися вiд монгольських ханiв ярлика на зруйнований Київ. Виходячи з цього, О.Толочко кiнець Київської Русi вiднiс до рубежа ХIII-ХIV ст., вважаючи основними причинами її падiння полiтику Золотої Орди та Великого князiвства Литовського [23]. Спроби, звичайно були, але ординцi не допустили вiдродження столицi у Києвi. Київська земля потрапила до улусу Мауцi (Могучiй), тодi як великий князь володимирський став безпосереднiм ханським васалом. Спроба Данила Романовича повернути собi столицю наштовхнулася на рiшучу вiдсiч Мауцi: "Вiддай Галич" [24]. Не дозволили сидiти у Києвi Ярославу Всеволодовичу. У столицi залишився його посадник Дмитро Ейкович, а "старен всем князем в Русском языце" мусив перебувати ближче до ординської ставки - пiд наглядом. Це були першi роки становлення Золотої Орди, коли оточення Бату ще вирiшувало що робити далi. А далi не отримали ярлика на Київ нi Михайло Всеволодович, нi Данило Романович, а Олександр Ярославович, отримавши Київ, був поставлений ординцями нижче молодшого брата Андрiя, якому надали старшинство. Чи зберiг за собою Київ Олександр, змiнивши брата, невiдомо, скорiше нi. Вiн сам i його наступники мало цiкавилися надднiпрянськими справами. Не випадково пороський князь Юрiй був васалом волинських князiв [25]. А десь бл.1300 р. хан Токта надав Київ путивльському князевi, чиї нащадки з допомогою ординцiв протрималися у колишнiй столицi як рядовi удiльнi князi аж до 1362 р. [26]. Тому я схиляюся до думки, що Київська Русь як суверенна держава-iмперiя проiснувала до 1240 р. Ця теза, достатньо переконливо обгрунтована П.Толочком [27], дозволяє датувати період Київської Русі умовно 882-1240 рр.

Наступний період також не був періодом "темних віків", як дехто вважає досі. Вартує замислитися чи коректно вживати терміну "Польсько-Литовська доба" або "Литовська доба". Чим по своїй суті принципово відрізнявся період входження українських (руських) князівств у Литовсько-Руську державу від періоду їх входження у Київську Русь? Цікаво, що період, коли московські князі відвозили в столицю Золотої Орди міхи срібла, щоби отримати ярлик на престол великих князів володимирських, у російській історіографії називається періодом "збирання земель", що передував утворенню російської централізованої держави. І це, на мій погляд, цілком справедливо. Але чому ж, період, коли київський князь титулувався "з ласки Божої великий князь київський" і ставив свій підпис другим після великого князя литовського на всіх міжнародних угодах, а літописці сусідньої Молдови титулували його "царем", скромно іменується "литовським"? Більше того, слідом за польською історіографією, у нас прийнято писати про "повстання" Свидригайла Ольгердовича, ніби-то легітимний великий князь литовський міг повставати у власній державі проти узурпатора - польського ставленика, а не навпаки? Навпевно цей період був таки не "литовським" і не "польсько-литовським" (хоча Польща у XV ст. послідовно анексувала, перетворивши у воєводства, території Руського (Галицького) королівства з Холмським, Подільським, Жидачівським та Белзьким князівствами), а просто періодом чи добою удільних князівств (як у сусідніх російських землях).

Доба удiльних князiвств тривала в часи, коли основними державними органiзмами на зазначених територiях залишалися удiльнi князiвства (окремi з них прийняли назву великих i до їх складу входили васальнi князiвства, якi також дробились на меншi). В певнi перiоди окремі князiвства залишалися повнiстю незалежними, в iншi - залежали вiд Золотої Орди, Великого князiвства Литовського чи iнших об'єднань. Iнодi вони самi об'єднувалися як Галицько-Волинська держава за короля Юрiя Львовича та його наступників або Волинь за Свидригайла Ольгердовича. Подiбно i Мекленбург, Саксен-Кобург-Гота чи Баден-Баден у складi Священної Римської iмперiї германської нацiї фактично залишалися суверенними князiвствами.

Формально цей перiод ("княжа доба") закiнчився у 1492 р., коли було видано Вiленський привiлей, який позбавив удiльних князiв права зносин з iншими державами та iнвеститури, а фактично затягнувся мало не до середини XVI ст. Цiкаво, що чисто випадково 1492 р. спiвпав з вiдкриттям Америки Колумбом, тобто датою, прийнятою більшістю зарубіжних медьєвiстів. Отож верхню межу Середніх віків в Україні можна було би прийняти умовно як 1492 р., або ж продовжити її до кінця першої чверті XVI ст., враховуючи, що процес процес ліквідації удільних князівств затягнувся, по меншій мірі, до кінця першої чверті XVI ст., тобто до початку Реформації в Європі.

Така перiодизацiя, пiдтримана Я.Iсаєвичем, вже випробувана в "Iсторiї української культури" [28] та iн. виданнях, зокрема новому виданнi пiдручника з iсторiї України для вищої школи (кер. авторського колективу Ю.Зайцев).

Отже перiоди класичного i пiзнього середньовiччя в Українi спiвпадають з перiодами, прийнятими у свiтовiй медьєвiстицi. Те ж вiдноситься i до раннього середньовiччя (середина V ст. - кiнець IХ ст., в Українi умовно 882 р.). Це перiод мiж завершенням епохи гуннiв (378-454 рр.), якi зсунули на захiд масиви племен i розчистили слов'янам шляхи міграцій на захід і південь, до утворення Київської Русi (882 р.). Це був час становлення слов'янських племiнних князiвств (держав антiв, дулiбiв, хорватiв та iн.). Останнiм часом вiдома росiйська дослiдниця О.Мельникова досить аргументовано видiляє у цьому перiодi часи вождiвства, дружинної держави та ранньофеодальної держави в серединi IX ст. [29]. Останнi дослiдження археологiв, особливо на хорватських та волинських матерiалах, дозволяють досить впевнено говорити про широку диференцiацiю суспiльства вже у VII-VIII ст. i його готовнiсть до творення державних органiзмiв. Принаймi сумнiви, щодо iснування на теренах України племiнних слов'янських князiвств у цей перiод нiчим не пiдкрiпленi.

Отож, виглядає цiлком коректним звернення до європейської схеми, вважаючи СЕРЕДНIМИ ВIКАМИ в Українi епоху з середини V до кiнця XV ст. (умовно 454 - 1492 рр. чи початку XVI ст.), роздiливши його на три перiоди: раннього середньовiччя - становлення та iснування племiнних князiвств i союзiв (умовно 454-882 рр.); класичного середньовiччя - iснування Київської Русi (умовно 882-1240 рр.) та пiзнього середньовiччя - iснувавання удiльних князiвств (умовно 1241-1492 рр. чи початку XVI ст). Виходячи з новітньої традиції цю добу можна назвати і "Княжою добою", хоча будь-які регіональні відхилення від загальноприйнятої традиції приводять тільки до чергової плутанини, якою і так багата наша історична наука.

Видається доцільним провести відповідну дискусію з цього та інших питань, які стосуються історичної термінології, і прийняти загальнообов'язкові визначення, які не потребували би у кожному конкретному випадку спеціального тлумачення.

-----------------------------------------------------------------------------------------------------------------------

1 Cellaryus Ch. Historia medii aevi, a tempo ricibus Constantini Magni ad Constantinopolim a Turcas captam deducta... - Jenae, 1698

2 Нариси iсторiї Закарпаття. - Т.1 (з найдавнiших часiв до 1918 року) / Вiдпов. ред. I.Гранчак. - Ужгород, 1993. - С.119-255

3 Toynbee A.J. A study of history. - T.12. Reconsideration. - London, 1961

4 Полное собрание русских летописей [далi ПСРЛ]. - Т.1. - Москва, 1962. - Стб.7, 11, 28-29, 31, 338, 341-345; - Т.2. - Москва, 1962. - Стб.6, 8, 20, 22-23, 36, 455; - Т.4. - Ч.1. - Вып.1. - Петроград, 1915. - С.4; - Т.9. - Москва, 1965. - С.3-4, 17

5 ПСРЛ. - Т.1. - Стб.1, 17, 19-20; - Т.2. - Стб.2, 12; - Т.4. - С.11

6 Насонов А.Н. "Русская земля" и образование территории древнерусского государства. - Москва, 1951.

7 Болеслав-Юрий II, князь всей Малой Руси / Сборник материалов и исследований, собр. О.Гонсиоровским, А.А.Куником, А.С.Лаппо-Данилевским, И.А.Линниченко, С.П.Пташицким и И.Режабком. - Санкт-Петербург, 1907. - С.153-154

8 ПСРЛ. - Т.20. - Ч.2. - Санкт-Петербург, 1914. - С.468

9 ПСРЛ. - Т.2. - Санкт-Петербург, 1843. - С.227, 236

10 ПСРЛ. - Т.1. - Стб.23

11 Pelenski J. The Urigins of the Ufficial Muscovite Cleims to the "Kievan Inheritance" // Harvard Ukrainian Studies. - V.1. - Cambridge, Mass., 1977. - P.36-51; Id., The Emergence of the Muscovite Claims to the Byzantine-Kievan "Imperial inheritance" // Okeanos. Essays presented to Ihor Sevcenko [Harvard Ukrainian Studies]. - V.7]. - Cambridge, Mass., 1984. - P.520-531

12 Пеленський Я. Боротьба за "Київську спадщину" у 1175-1195 рр.: релiгiйно-церковне середовище // Археологiя. - 1991. - N 3. - С.33-46

13 Толочко О. Коли перестала iснувати "Київська Русь"? Iсторична доля одного термiну i поняття // Київська старовина. - 1992. - N 6. - С.8-11

14 Грушевський М.С. Звичайна схема "руської" iсторiї й справа рацiонального укладу iсторiї Схiдного слов'янства // Статьи по славяноведению. - Т.1. - Санкт-Петербург, 1904

15 Толочко О. Коли перестала iснувати "Київська Русь"? - С.13

16 Греков Б.Д. Киевская Русь. - Киев, 1951

17 Толочко О.П. Особливостi мiжсеньйоральних вiдносин., - С.39-40

18 Войтович Л.В. Удiльнi князiвства Рюриковичiв i Гедимiновичiв у ХII-ХVI ст. - Львiв, 1996. - С.5; Його ж. Князiвськi династiї Схiдної Європи (кiнець IХ - початок XVI ст.). Склад, суспiльна i полiтична роль. - Львiв, 2000. - С.389

19 Рыбаков Б.А. Первые века русской истории. - Москва, 1964. - С.147-157; Його ж. Киевская Русь и русские княжества ХII-ХIII вв. - Москва, 1982. - С.470

20 ПСРЛ. - Т.2. - Стб.433

21 Брайчевский М.Ю. Диархическая партийная система в древнерусском городе ХII - начала ХIII в. // Древняя Русь и Киевская Русь. - Киев, 1989. - С.140

22 Толочко П.П. Древняя Русь. Очерки социально-политической истории. - Киев, 1987

23 Толочко О. Коли перестала iснувати "Київська Русь"? - С.16

24 ПСРЛ. - Т.2. - Стб.807-808

25 ПСРЛ. - Т.2. - Стб.993-994

26 Войтович Л.В. Удiльнi князiвства., - С.158-159

27 Толочко П.П. Древняя Русь.., - С.186-221

28 Iсторiя української культури. - Т.2 / Гол. ред. Я.Iсаєвич. - Київ, 2001

29 Мельникова Е.А. К типологии становления государства в Северной и Восточной Европе (Постановка проблемы) // Образование Древнерусского государства. Спорные проблемы: Чтения памяти чл.-кор. АН СССР В.Т.Пашуто. Москва, 13-15 апреля 1992 г. Тез. докл. / Отв. ред. А.П.Новосельцев. - Москва. - 1992; Її ж. К типологии предгосударственных и раннегосударственных образований в Северной и Северо-Восточной Европе (Постановка проблемы) // Древнейшие государства на территории Восточной Европы. 1992-1993. - Москва, 1995