Бог каже: людино, повір у себе! (original) (raw)

Люди чекають на блага та краще майбутнє, мов на манну небесну, і не чують голосу Бога, який каже зараз всім нам: людино, повір в себе і твори своє щастя власними руками, власним розумом і серцем, власним натхненням та сумлінною працею!

Останнім часом в зв’язку зі складною соціально-економічною ситуацією в суспільстві лунають заклики до радикальних форм висловлення громадянської позиції. Ці заклики зводяться до такого: давайте, мовляв, об’єднаємося і покажемо, що ми – сила. При цьому заклик «об’єднуватись» не підкріплений жодними практичними міркуваннями, а часто і доповнений пропозиціями радикальних заяв та акцій.

На жаль, дехто сприймає таке «єднання» як конструктивну програму дій. Адже нашій культурі властивий колективізм, і люди прагнуть стати частиною чогось великого та значущого.

Не віруючи і не мислячи, хочуть отримати справедливість та покращення життя вже сьогодні за одне тільки приєднання до колективу.

Гірше, що колективізація стає державною політикою. Вона нав’язується і тим, хто здатен мислити та вірити самостійно. Успішних творців примушують працювати на байдужий колектив і перетворюють на поганих виконавців. Права та інтереси індивідуума підміняються правами та інтересами колектива.

Звичайно, людям не подобається, що їх гідністю нехтують. Але у якості протесту проти цього людям пропонують... виходити на вулиці, за єгипетським сценарієм! З колективу – в натовп! Хіба це допоможе подолати печерну стадність, яка заважає особистості бути вільною і самостійно будувати своє щастя?

Освіта, культура, віра, творення, постійне самовдосконалення. От вихід з цивілізаційної кризи та безодні екстремізму, в який нас завела колективізація. І цей вихід мені підказує моя релігія, моя віра у безпосереднє спілкування кожної людини з Богом.

Відтоді, як ідеальний Бог породив всі братські душі світу, Віра в Найвищу Цінність Людини утверджувалась від інтуїтивної іскорки в свідомості до істинного релігійного віровчення, яке я сповідую. Наріжними каменями моєї релігії (нової релігії, яка не має нічого спільного з традиційними конфесіями, при всій повазі до них і з благоговійним усвідомленням культурних коренів людства) є: подолання стадності, пряме спілкування кожної людини з Богом, який відповідає істинно віруючим на щирі молитви, а також універсальний моральний критерій: все, що утверджує цінність людини – добро, все, що принижує цінність людини – зло.

Моральний ідеал моєї віри підказує, що першою реформою, яка потрібна зараз усьому суспільству, є забезпечення публічно-правового паритету індивідуума та колективу.

Не можна сприймати людину лише через призму інтересів колективу: соціуму, держави, тощо. От абсурдний приклад проявів такого колективізму: навіть суди останнім часом все частіше декларують ще на стадії перевірки позовної заяви за формою, що-де у позові не вбачається, які інтереси позивача потребують захисту!

Якщо вже подано позов, якщо в ньому наведено і обгрунтовано певні позовні вимоги – хіба це не доказує, що позивач має інтерес до справи?.. Тобто, держава навіть при здійсненні правосуддя намагається підмінити справжні інтереси людини власним тлумаченням цих інтересів за «принципом» «не твоя собача справа – верховенство права», ігноруючи статтю 34 Конституції України.

Якщо ще до розгляду справи по суті правосуддя підміняється такими кричущими «відписками», що вже казати про власне судочинство! У спорах громадян з органами державної влади, як правило, суд майже дослівно переписує в рішення позицію відповідача, ігноруючи її невідповідність закону. Та й апеляційний суд майже дослівно переписує рішення суду першої інстанції, додаючи сумнозвісну мантру «рішення суду першої інстанції є законним, доводи апеляційної скарги цього не спростовують».

Така ситуація склалася навколо судового процесу щодо реєстрації статуту нової релігійної організації мого віросповідання, Релігійного центру Віри в Найвищу Цінність Людини. Не допомогло навіть те, що у апеляційному суді я наглядно показав колегії суддів на чотирьох візуальних схемах незаконність рішення суду першої інстанції.

Звичайно ж, я буду добиватися справедливості та законності у цьому питанні в касаційній інстанції. Якщо буде потрібно, дійду до Страсбурга!

Втім, ситуація з релігійним центром моєї релігії – лише один з багатьох ганебних аспектів державної політики новітньої колективізації.

Якщо у господарській діяльності згідно чинному законодавству визнається право окремого громадянина засновувати господарські товариства, а також створені додаткові гарантії індивідуальної підприємницької діяльності із спрощеною звітністю (фізична особа-підприємець може відкрити рахунок в банку, мати печатку, сплачувати справедливі податки і вільно вести господарську діяльність, тощо), діючим законодавством не передбачено жодних прав та гарантій діяльності для фізичної особи – активіста громадянського суспільства і для фізичної особи – священнослужителя (проповідника).

Для набуття законних гарантій публічної громадської діяльності, порівняно з рештою громадян (а такі гарантії, безумовно, потрібні, наприклад – для збору пожертв на громадську діяльність, для ведення резонансних судових процесів, оскільки нині суди часто не приймають від окремих осіб позовні заяви суспільно-політичного характеру, мотивуючи це тим, що вони не вбачають інтересу громадянина у публічно-правовому спорі, тощо) активісти громадянського суспільства у кількості не менше трьох повинні утворити громадську організацію.

Ще гіршою є ситуація у релігійній сфері, де базову релігійну організацію – релігійну громаду – можуть утворити не менш ніж 10 віруючих громадян.

Держава не тільки не прагне подолати такі ганебні пережитки радянських часів, коли громадян заганяли в «колгоспи» й не терпіли інакодумства, але й продовжує проводити політику «колективізації».

Загальновідомо, що владу не влаштовує спрощена система оподаткування. Індивідуальних підприємців хочуть примусити збиватися до колективів-«колгоспів», товариств з обмеженою відповідальністю (sic!), використовуючи несправедливе підвищення податкового тиску.

Менш резонансними, однак не менш ганебними є спроби посилення колективізації у релігійній сфері.

У новій редакції Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації», який розроблений на виконання указу Президента В. Януковича, зберігається абсурдне обмеження кількості засновників релігійної громади при її легалізації (10 осіб), що обмежує право нечисельних релігійних громад на участь в публічно-правових відносинах і порушує принцип рівності релігійних організацій (більш чисельним надається перевага), зберігається радянський обмежувальний підхід, більше того, виключається можливість утворення релігійних об’єднань без їх державної реєстрації незареєстрованими релігійними громадами, що є звуженням прав віруючих порівняно із діючим законом.

Неприйнятною і такою, що суперечить конституційним принципам свободи совісті та презумпції невинуватості, є спроба запровадити «проведення комплексних досліджень відповідності закононодавству України віросповідної доктрини та практики діяльності релігійних організацій». Адже це - явна дискримінація релігійної діяльності в порівнянні з громадською та політичною: нові релігійні течії пропонується заздалегідь вважати потенційними порушниками закону, хоча при реєстрації громадських організацій і навіть політичних партій «дослідження» їх ідеології не проводиться.

Слід зазначити, що ініціативою із запровадження жорсткішого законодавства у сфері свободи совісті занепокоєний не тільки я, як представник доволі нечисельної нової релігійної течії.

Навіть Всеукраїнська Рада Церков і релігійних організацій, яка представляє інтереси більшості релігійних організацій України, закликала не поспішати із змінами діючого законодавства про свободу совісті.

Віруючі у Найвищу Цінність Людини підтримуватимуть ініціативи, спрямовані на спрощення реєстрації нових релігійних організацій та збільшення гарантій їх вільної діяльності на благо суспільства принаймні до рівня, передбаченого для громадських організацій, а також ініціативи щодо забезпечення гідного публічно-правового статусу, посилення прав та гарантій індивідуальної діяльності фізичної особи – активіста громадянського суспільства та фізичної особи – священнослужителя (проповідника).