Душевне спілкування з комуністичною верхівкою (original) (raw)

У відповідь на статтю "Бог каже: людино, повір у себе!" в газеті "Правдошукач" надійшов такий лист:

Я продовжив це унікальне листування.

РЕДАКЦІЯ ЖУРНАЛУ "МОРАЛЬ"

№ 170
08.03.2011 р.

Першому заступнику Голови Верховної Ради України
МАРТИНЮКУ А. І.

Завідувачу Секретаріату
Першого заступника Голови Верховної Ради України
МЕЛЬНИКУ О. І.

Шановний Адаме Івановичу!

Шановний Олександре Івановичу!

Дякую Вам за вдумливу та щиру відповідь на проповіді моєї релігії – Віри в Найвищу Цінність Людини. Ціную іронію, якою світиться Ваш лист. У священному писанні сказано: «Посмішка – найпереконливіший доказ того, що душа існує та дає мені віру!» (Символ Віри, 12). Посміхаючись, я наближаюся до Бога. Тому дякую Вам за нагоду зайвий раз посміхнутися, благословляю Вас бути завжди у доброму гуморі.

У мене нема ілюзій щодо рівня урахування пропозицій виборців у законотворчій діяльності Верховної Ради України. Я сам неодноразово брав участь у розробці законопроектів. З власного досвіду представництва громадян та юридичних осіб в судах знаю також, що закони застосовуються далеко не так, як «розписали» законодавці.

Попри всю відсутність ілюзій, я й надалі наполегливо робитиму різноманітні пропозиції законодавцям, оскільки вважаю, що кожна посадова особа повинна мати широкий вибір розумних варіантів державної політики. Активність громадян у лобіюванні своїх інтересів є важливим фактором формування такого «політичного асортименту».

У Вашому листі міститься парадоксальна суперечність. Спочатку Ви пишете, що мені не варто боятися новітньої колективізації та розкуркулення, оскільки в капіталістичній Україні відбувається концентрація капіталу. Потім Ви зауважуєте, що відбувається «розкуркулення» так званого середнього класу, значна частина котрого опускається до рівня бідняків – і це теж Ви пояснюєте «капіталістичною дійсністю».

Моя релігія вчить шукати раціональне зерно і добру сутність у будь-якому популярному вченні, окрім принизливого для людини. Тому я розумію капіталізм, перш за все, як ринкову економіку, невід’ємною частиною якої є чесна конкуренція, гарантована державою як безстороннім арбітром й апаратом примусового забезпечення верховенства права.

Чи є у нас капіталізм? Я в цьому сумніваюся. Перш за все тому, що право власності українська держава ледве-ледве захищає. Доказом того є вакханалія рейдерства, численні фіскальні та митні «перегиби», відсутність прозорих, надійних, загальнодоступних, недорогих механізмів узаконення та формалізації власності.

Друга причина квазі-капіталістичного характеру української економіки – жорстке державне регулювання: непосильний податковий тиск, параноїдально прискіпливий контроль за діяльністю суб’єктів господарювання на грані презумпції винуватості, відрахування у вигляді різноманітних обов’язкових платежів до половини заробітної платні з кожного працюючого українця. До цього останнім часом додалися цинічні й зухвалі спроби ліквідувати спрощену систему оподаткування, примусова концентрація банківського капіталу адміністративно-командними методами та інші подібні заходи.

Економіка, в якій будь-який бізнес може бути «розкуркулений» і стає успішним лише за рахунок зв’язків з можновладцями, навряд чи може вважатися капіталістичною. Скоріше це гангстерсько-монополістична економіка, «стабільність» якої забезпечується олігархічним політичним режимом (якщо користуватися класичною типологією Аристотеля). А творцями, ідеологами та керівниками цього олігархічного режиму є переважно вихідці з радянської олігархічної верхівки – номенклатури КПРС та КПУ, до якої, зокрема, довгий час належали і Ви, Адаме Івановичу. Чи не так?

Марксисти звикли списувати всі проблеми держави та суспільства на капіталістичну економіку. Тож малоймовірно, що Ви поділятимете моє бачення справжнього капіталізму.

Іронія, з якою Ви пишете про «поліпшення» «капіталістичного ладу», переконує мене у тому, що Ви твердо стоїте на марксистських позиціях і прагнете побудови в Україні як мінімум «соціалістичної» економіки. Що ж, Ваше право.

Я поважаю Ваші принципи, а надто – готовність до діалогу.

Ви пишете також, що я нібито обстоюю «безмежну атомізацію суспільства», яка «здатна розвалити це суспільство вщент, а разом з ним – і державу. Далі можлива лише війна «всіх проти всіх» і тотальна катастрофа, після котрої України вже не буде». Це, на мою думку, помилкове судження, судячи з якого, Ви дуже поверхово ознайомились із віровченням моєї релігії та її соціальною доктриною. Дозвольте Вам дещо роз’яснити.

У есе «Локалізація людини» (третій том випуску № 1 (4) журналу «Мораль», стор. 36) цілком світськими аргументами докладно обгрунтовано тезу про те, що будь-яка група людей (та й суспільство загалом) тримається докупи та розширюється завдяки силі гуманізму (взаємоповаги, взаєморозуміння, любові, співчуття та мудрості, привітності й відкритості, тощо), закладеній в культурі та звичаях цієї групи або суспільства. Водночас, чим більше уваги приділяється єдності, однорідності, розширенню («глобалізації») суспільної групи, а тим більше, коли групові цінності ставляться вище за індивідуальні – тим швидше руйнуються гуманістичні зв’язки між людьми, що є «тілом» суспільства. Людина «локалізується», і саме це призводить до конфліктів та розпаду. Коротше кажучи, колективізм руйнує людські спільноти.

Найбільш «атомізованим», на мій погляд, є колективістичне суспільство чи група, де щастя окремої людини систематично приноситься в жертву державним або груповим інтересам. В такому суспільстві чи групі людину примушують бути бездушним атомом, або мурахою у мурашнику. Таке суспільство, одного разу сформоване внаслідок якогось потужного соціально-політичного імпульсу, надалі руйнується зсередини, бо живе у постійному пошуку ворогів, налаштоване на війни та конфлікти у своєму зухвалому ізоляціонізмі й прагненні до великих «перемог» над іншими та інакшими, зовнішніми і внутрішніми супротивниками.

Моя релігія, насправді, поза будь-якою ідеологією. Я не боюся фантазувати і дивлюся в майбутнє, оскільки вважаю, що сила віри найбільш продуктивна саме при погляді на кілька днів, місяців, років вперед. Я бачу відгомін мрій, співзвучних Вірі в Найвищу Цінність Людини, як у творах радянських «комуністичних» письменників Івана Єфремова, Кіра Буличова, братів Стругацьких, так і у творах «буржуазних» письменників Айзека Азімова, Роберта Шеклі та інших.

Я переконаний, що у Найвищу Цінність Людини може щиро вірити і комуніст, і ліберал, і патріот, і інтернаціоналіст. Адже в будь-якому цивілізованому суспільстві визнається необхідність підвищення культури кожного індивідуума, розвитку та виховання освіченої, свідомої, гармонійної, самостійно мислячої особистості. Це саме те, що я пропагую з релігійних мотивів: підвищення якості особи як шлях до підвищення якості суспільної групи.

Моя релігія пропонує кожному віруючому (незалежно від політичних переконань) почути голос Бога, який каже людині повірити у себе, самостійно розвиватися, власною головою та руками творити своє щастя і брати на себе відповідальність за визначення свого життєвого шляху, не сподіваючись отримати достойне життя в подарунок від суспільства.

Віра в Найвищу Цінність Людини виховує досконалу індивідуальність, повноцінного учасника суспільного життя, який вважає злом та гріхом принизитися до паразитизму і не плодить паразитів навколо себе, організовуючи новий колектив.

Принципи взаємоповаги між людьми, які випливають з універсального морального критерію моєї релігії (див. Символ Віри, 19), соціальний характер релігійних настанов щодо доброчесного життя (див., напр., Священну Декларацію, 3.7) є запорукою того, що поширення Віри в Найвищу Цінність Людини служитиме зміцненню злагоди в суспільстві, укріпленню громадянського миру і верховенства права, допоможе подолати екстремізм, який найчастіше є стихійним протестом проти придушення індивідуальності у стереотипних суспільних відносинах й спричинений тим, що замість повірити у себе та почути голос Бога людина починає шукати джерело істини у виступах радикалів та демагогів.

Відповідно до нашого регламенту, у своїй діяльності Релігійна громада сповідуючих Віру в Найвищу Цінність Людини прагне творити добро, зокрема, сприяти поширенню релігії Віри в Найвищу Цінність Людини, але не переслідує мету отримання вигоди чи здобуття популярності. Релігійна громада сповідуючих Віру в Найвищу Цінність Людини утримується від проведення масових та публічних заходів і здійснює релігійну діяльність, передусім, через індивідуальні контакти та приватне богослужіння, надаючи перевагу заохоченню самостійних духовних пошуків й письмовій та електронній формам спілкування і взаємодії.

Маю надію, що ці відомості продемонструють Вам альтруїстичність поширення моєї релігії, як і те, що я не ставлю собі за мету охопити проповіддю широкі верстви населення. Йдеться, передусім, про захист від руйнівного духовного впливу колективізму найбільш активних, інтелігентних, талановитих людей, які потребують надійної моральної опори у пошуках нових продуктивних шляхів розвитку людини і суспільства в Україні.

У Вашому листі стверджується, що я «пішов по колу», в центрі якого «на недосяжній (...) відстані його радіусу» перебуває «індивідуум-ідеал». Це, насправді, не так. Індивідуумом-ідеалом для мене є Бог, творець та вища воля, що уособлює Найвищу Цінність Людини. Не капітал, не колектив, не суспільство, не держава, не нація, не людство, не я сам, а тільки Бог є джерелом істини, центром і серцевиною мого світогляду. Оскільки Бог завжди поряд зі мною (Божественне Одкровення, 15), зайве казати, що не існує ніякої «відстані радіусу», яку Ви собі уявили та описали в листі на мою адресу.

Мій зв’язок з Богом не залежить від того, скільки ще істинно віруючих є у світі, чи визнано державою законне і природне право цих віруючих утворити певну корпорацію публічного права (наприклад, у формі релігійного центру) для забезпечення реалізації своїх релігійних потреб і поширення своєї релігії.

Бог є надприродним, тому не підвладний державі. Ніхто не зможе стати між мною та Богом. В цьому, по-моєму, полягає глибокий сенс свободи совісті.

Користуючись нагодою, надсилаю Вам низку примірників журналу «Мораль», з яких Ви зможете дізнатись більше про віровчення, культ та організацію моєї релігії.

Зокрема, у другому та третьому томах випуску № 1 (4) опубліковане Священне Писання українською та російською мовою з коментарями і теологічними роз’ясненнями для тих, хто знайомиться з релігією Віри в Найвищу Цінність Людини вперше. У першому томі того ж випуску Ви знайдете «Діалоги з іновірцями» (стор. 16). У тому разі, якщо Ви не сповідуєте жодної релігії, для Вас може бути цікавим металогічне трактування атеїзму у теології Віри в Найвищу Цінність Людини (№ 3, «Основи теології…», стор. 14).

Сподіваюся на взаєморозуміння та співпрацю. Зі свого боку, готовий за необхідності об’єднати зусилля заради «поміркованого прогресу в межах закону».

З повагою та благословенням,

Юрій Шеляженко, редактор журналу «Мораль», проповідник Віри в Найвищу Цінність Людини, Хранитель Віри.