Селище (original) (raw)

19 червня 2005 року. Небо сприяє фотографу. Селище

Карта

Координати: 49°07′36″ пн. ш.28°21′45″ сх. д.

Біля 2 тис. мешканців

Вінниччина – найсхідніша з українських областей, де до наших днів сяк-так збереглися руїни середньовічних замків. Східне Поділля – край, не розбалуваний туристами так, як багата на фортеці Тернопільська область. Це відчувається: навряд чи біля мальовничих розвалин вас очікує зустріч з групою екскурсантів. Але віддаленість від туристських маршрутів, здається, має й свої „плюси”: можна цілком віддатися спогляданню історичних пам’яток, можна годинами блукати на самоті з думками, можна навіть перенестися в уяві в ті часи, коли замість руїн висилися могутні стіни та високі башти...

Нє, я серйозно. Сподобалось. Дуже. Естетка чортова. Що поробиш. Бо ну дуже було все мальовничо. Та що казати - фото все краще покажуть.
Хто б чекав в околиці Вінниці таке диво? (Правильна відповідь: історик чекав би). Траса з Вінниці на Гнівань веде до поселення, яке могло б конкурувати з обласним центром в свій час. Могло б - та зараз навіть імені свого не пам'ятає, називається безлико Селищем, як десятки інших українських селищ. А от Черленків міг би бути хіба не єдиним в світі!

Саме Черленків виник над спокійним Бугом в далекому XIII cтолітті. (Ну, виник - нечіткій термін, бо на місцевій Лисій горі археологами знайдені залишки житла трипільської культури). Пізніше поселення отримало міський статус, і, щоб ніхто з селом не плутав, назвалося Черленградом. А яке середньовічне місто без замку? Ніяке. Бо зруйнують одразу. До Кучманського шляху стрілою подати. А ще й переправа через Буг поруч. Тому укріплення тут було здавна. Ще наші кам'янецькі Корятовичі укріпили Черленград дерев'яною фортецею після 1362 року, разом з Бакотою, Скалою, Меджибожем та Брацлавом. Так, принаймні, стверджують в своїй статті "СЕЛО ВІННИЦЯ ЧЕРЛЕНГРАДСЬКОЇ ОБЛАСТІ" - МОГЛО Б БУТИ І ТАК..." Костянтин та Анатолій Завальнюки. Хоча мені здається, що йшлося зовсім і про мій улюблений Червоноград.

Магдебургію Черленків отримав у 1448р. Зростав, розвивався. А в 1624 р. був безжально зруйнований кримчаками. Буджацька орда, очолювана Кантемір-мурзою спалила і місто, і замок. Місто не фенікс, з попелу не відродилося. Замість Черленкова поруч зі згарищем виникає поселення з банальною назвою Селище.

Різні польські документи 16 сторіччя, які були написані в Черленковському замку, акти 1600 року, де Черленків, не дивлячись на втрачені привілеї, називається містечком, говорять про його значення як „warownie na kresah ”, „фортецю на окраїнах”. . Належало містечко до старовинного українського роду Черленковським (це інформація для тих, хто сам не здогадався :о) ).

Як вже згадувалося вище, в 1624 р. Черленків був безжально зруйнований кримчаками. Буджацька орда, очолювана Кантемір-мурзою спалила і місто, і замок. Місто не фенікс, з попелу не відродилося. Міщани, що поховалися від степової навали в ліси, потроху поверталися на старі місця, та знаходили лише згарища. Замість Черленкова поруч виникає поселення з очікуваною назвою Новий Черленків.

Час лікує найглибші рани. За кілька років і на місці спаленого міста почали селитися люди. Називали вони це місце Старим Черленковим, або Седлищем. Поселення зростало – і з часом поділилося своїм іменем і з Новим Черленковим. З часом назва трансформувалася у відоме і нам тепер Селище. Замок, до речі, сяк-так відбудовували: потреба в ньому все ще існувала.

А звідки взялася назва „Черленків”? Можливо, від старовинного українського шляхетського роду Черенковських, яким містечко належало. А, може бути, все було навпаки — і поселення подарувало магнатам прізвище. Черленковські родичалися з могутнім сімейством боярів Кмітичів з Брацлава. Один з Черленковських, Сильвестр, в першій половині XVII століття був одним з опікунів Києво-Могилянської колегії, названих у заповіті Петра Могили.

Один з останніх Черленковських, Атанас, у 1670р. постригся в монахи-василіани, запросив братію з Почаєва та дав ій село Ровець під заставу. Штаб-квартира ЧСВВ перебувала у Черленкові протягом кількох десятиліть – аж до сплати застави. Браття збудували неподалік замчища монастир (залишки дзвіниці дотепер бовваніють край мощеної дороги до Бугу, слугуючи місцевому газді за підпорку паркану. Дивна ситуація: якщо замкові руїни значаться в реєстрі пам’яток архітектури, то дзвіниця є такою собі „невидимкою”, долею якої не опікується ані держава, ані церква).

Сюди ж, в обитель василіан, втікли у 1648 році зі знищенного козаками вінницького монастиря ченці-домінікани. Замок став кляштором два-в-одному: на першому поверсі молилися василіани, їх молитви зверху чув не господь, а домінікани, які теж молилися з усіх сил.

В середині XVIII ст. квартиранти з першого поверху повернулися до Вінниці, до відбудованого на той час монастиря. Василіани відтоді хазяйнували в кляшторі самотужки.

Після того, як рід Черленковських згас за чоловічою лінією, замок близько 1750р. переходить за спадщиною до старости трахтемирівського Станіслава Щеньовського. Він відремонтував стіни з бута та цегли, встановив гармати в баштах та тримав у фортеці постійний гарнізон. Та недовго гарнізону судилося стояти над Бугом. Вже учасник барської конфедерації воєвода брацлавський Онуфрій Щеньовський після поразки від царських військ під Білою Церквою розібрав замкові стіни. Мовляв, все одно воєнне значення фортеця вже втратила. Щоправда, руїни потім перетворили на панський маєток. В напів-розвалинах довгий час мешкав Титус Щеньовський, який цікавився етнографією, пописував "Повісті домові"та "Гультяйський бігус".

Замість вузького прищуру бійниць дивилися на Буг широкі вікна усипальні. Але про все по порядку.

Отже, залишилися башти. Треба було їх якось використовувати - не пропадати ж такому добру? Одна з веж була перебудована під мініатюрний романтичий замочок, інша з 1800-х рр. стала склепом дому Щеньовських. Як в казках про Білосніжку, труни тут висіли на ланцюгах. Башню ззовні вкрили штукатуркою, обробили легким рустом по кутах, розтесали вікна, з боку двору прибудували тамбур. Звели купол зі шпилем та портик з спарених іонічних колон. Про колишнє призначення споруди нагадують лише великі артилерийські амбразури в нижньому ярусі.

Зараз цей гробівець створює романтичний настрій десяткам рибалок, що апатично сидять над ставками поруч з замчищем. Подивитись є на що: пойма з луками, віковий ліс на далеких пагорбах, меандри річки поряд.

Якщо піднятися на плато з руїною, видно залишки фундаментів іншої башти. Вона стояла над дорогою, яка вела до старого мосту через Буг. Фундаменти вже - приватна власність, як і, здається, сама башта. Гарно мати на городі вежу, га? Думаю, місцеві господині таким питанням не переймаються.

Новій міст стоїть значно нижче старого місця, залишивши позаду старий млин (1885) з сірого граніту. Каменю тут багато. А ще багато переказів про надзвичайної довжини підземні ходи, які вели до Вінниці та – чомусь – Жмеринки (цьому місцю в віках судилося бути транзитним пунктом). Про Жмеринку до прокладення там залізниці знали лише ті, хто сам в ній мешкав – та ще купка тих, чиї родичі мешкали в ній. Рити туди підземелля було або занадто по-дурному, або занадто по-пророчому.

Та є і інші легенди. Якось селищем поширилась чутка, що начебто в польських архівах знайшлося прохання якогось шляхтича до короля організувати військову експедицію до Черленкова, де в шляхтича в підземеллях сховані від козаків скарби. Якщо б король допоміг, то шляхтич без роздумів віддав більшу частину схованого в державну казну. Легенда набувала плоті: міліція, що повірила в казочку про скарби, екскаватором відкрила вхід до підземелля замку, та... прохід виявився занадто вузьким та небезпечним. Для міліціантів. А для місцевих хлопчаків?

До речі, своїм іменем сусідня з поселенням Гнівань має завдячувати саме Селищу. Ще в ХІХ столітті так називалася одна з вулиць, де мешканці часто сварилися один з одним через пасовиська і довго тримали гнів на сусідів.