books_fan (original) (raw)

Чужа душа то, кажуть, темний ліс.

А я скажу, не кожна, ой не кожна.

Чужа душа – то тихе море сліз.

Плювати в неї – гріх тяжкий, не можна.

***

Солодка млість… блідесенький промінчик…

Як добре жити… думати про інше…

І сон минув, розтанув. І натомість

Раптовим болем обпекла свідомість.

Єдине слово виникло: невже?!

Душа болить, а тіло як чуже.

***

А потім – як зламалося весло.

І підхопило душу, понесло,

І закрутило у такому вирі!..

Біло б тоді спинитися літам.

Душа летить в дитинство, як у вирій,

Бо їй на світі тепло тільки там.

***

Чому не йде? Здавалося в ті дні –

Моя любов, прогіркла й перестояна,

Вже скоро душу випалить мені.

***

Ходжу, хитаюся, як після хвороби.

І хоч би злість яка чи ворожнеча,-

Нема нічого. Пустка. Порожнеча.

***

А над морем, – там же ні ворони,

Лиш до хвилі чайка припада.

І оплаче, бо воно солоне,

І омиє, бо воно вода…

***

А це кохання почалося з пісні,

Могло урватись тільки, як струна.

Любились ми, не крилися. У мене

Душа. Було, піснями аж бринить.

У цій любові щось було священне,

Таке, чого не можна осквернить.

***

Нестерпний біль пекучого прозріння.

Яка мене обплутала мана?

Чи він мені, чи я йому – нерівня.

Нерівня душ – це гірше, ніж майна!

***

Було б одразу присудить до страти.

Найтяжча кара звалася життям.

***

Душа у безвісті полине,

Очима зорі проведуть.

Чи хоч пучечок той калини

Мені на груди покладуть?

…Одмучилась. Одгостювала

На цій неправедній землі.

І одспівала… одспівала!..

Ще одхрипіти у петлі,-

І все. І досить. Засинаеш.

Така непам’ять огорта…

А що, тепер, Марусю, знаєш,

Що значить в світі самота?

***

І так самотньо, так безодголосно

Кричить в степу десь чайка степова…

***

Дивилась в небо – пролітає птах.

Така безмежність і таке безмір’я!

Мій біль в мені. А я у цих степах.

***

Вже он і зорі сиплються з Ковша.

Складне життя у всій його всебічності.

А як подумать, – що таке душа?

Як той казав, це – горизонт до Вічності.

Mirrored from Записки Книголюба.