(original) (raw)
Михайло Драгоманов, «Вибрані твори. Збірка політичних творів з примітками» т.1, ред. Павло Богацький, Прага 1937.
ВІДПОВІДЬ
М. ДРАГОМАНОВА НА ЮБІЛЄЙНІ ПРИВІТАННЯ 16. XII. 1894.
До глибини душі зворушений, дякую всім, хто згадав мене в час спомину 30-літньої моєї літературної праці. Гарячі привіти Ваші тим більше мене пронизують, що вони для мене у великій мірі не ждані. Похвали Ваші моїм змаганням, занадто великі. Коли я претендую на що-небудь, то лишень на те, щоб проповідати і пробувати прикладом до політичної практики ті провідні думки, до котрих дійшли в 40-ві роки славні братчики Кирило-Методіевські, і котрі лежали в основі українського народолюбства мого і товаришів, в наші молоді часи, в 60-ті і 70-ті роки, звісно, з одмінами, котрі принесли всесвітня наука і політика в новіщі часи.
Я чимало наслухався в останні роки, буцім то ті провідні думки вийшли з моди на Україні, чому показом служить і звісна «нова ера» в Галичині і Буковині. Ваші голоси свідчать, що нова мода далеко не викорінила добре старе насіння, посіяне славними братчиками 1847 р. Це мені дає надію побачити ще сходи того насіння і великі купи працьовників на його полі.
Я добре знаю, що працювати на тім полі в Росії важко, то ж позволю собі порадити всім, хто мене привітав, — по крайній мірі невсипуще помагати праці в Австрійській Русі, — по той бік «історичної прірви», як каже один мій вельмишановний приятель. Прірва ж ця розірвала так наші вищі кляси, — що частини нашої землі по обидва боки її виглядають мов би та зовсім чужі. Але простий народ, а надто сільський, зостався однаковий, одного хоче і однаково об тім говорить і розумно, і хибно. То ж справді російським Українцям працювати (а надто літературно) або підпомагати праці на користь нашому закордонному народу, все рівно, як би Полтавцеві працювати для Волинців. В теперішню хвилю, поки не наступить у Росії політична воля, народолюбцям на Україні можна сказати про Австрійську Русь: — «там просвітиться світло ваше перед людьми, там побачать люде, які діла можете ви зробити і в себе дома, і яку вартість мають ваші національно-суспільні почуття і думки».
Спеціяльно за галицькі голоси, котрі обернулись до мене, складаю я спеціяльну подяку. З усіх частин нашої батьківщини, Руси-України, Галичина стала мені може не менш рідною, як і Полтавщина, — духовою родиною. Вже 20 років як я догадався, що там поле, де ми моглиб працювати вільніще і значить ширше й глибше, ніж у Російській Україні. Треба було лишень знайти Галичан, товаришів для початку праці. Шукав їх де-хто і перед нами, — та обрізавсь. Обрізались спершу і ми, — і мусіли полемікою, котру значний гурт нас вів спільно, хоч іноді лишень за моєю самою підписю, прориватись крізь кору галицької інтеліґенції, до живіщої частини молодіжі, а через неї й до розвитіших селян, — і нарешті з кінця 70-х років Галичина дала породку людей, спосібних до поступової праці. З того часу і ми почули ґрунт під ногами. Особливо в часи, коли виявилась невстойка нашої женевської «Громади» (замічу для історичної правди: не мною задуманої), я можу сказати, що мушу дякувати більш усього Галичанам, — і як чоловік партії і особисто, за те, що не зоставсь зовсім еміґрантом безґрунтовним, і тілом і духом. Найбільше мушу я дякувати селянам радикальної партії, котра приміром запевнила, що навіть серед нашого занедбаного «чорного народу» єсть люде, готові одчинити свою душу для передових європейських думок, коли лишень прийде до них з цими думками проповідач, хоч трохи уміючий.
Я не обманюю себе вірою в дуже велику силу радикального руху в Галичині. Але тепер уже сміливо можу сказати, що рух той знайшов собі міцний ґрунт і вже не засне, а ростиме, — бо вже певна частина галицьких селян прилучилась до всесвітнього поступового руху, котрого ніщо не в силах спинити. От тим і дорога для мене Галичина і особисто і як для українського поступовця.
Тут буде місце поправіти один уступ, котрий наводиться в деяких адресах і промовах, — це про моє «матеріяльне бідкання» в Женеві, котре нарешті примусило мене перебратись в Болгарію. Властивого матеріяльного бідкання я не знав, а жив лишень необезпечений, як і тепер живу.*)
*) Щоб усунути всякі помилки, я мушу сказати, що в 1889 р. мене назначено на професуру в Болгарію, по контракту з міністерською радою, на 3 роки. В 1891 р. російський уряд потребував, щоб мене вигнано з Болгарії, вкупі з другими «нігілістами-терористами». Була між впливовими Болгарами партія, котра хотіла вволити волю російського уряду, але загал міністерської ради того не послухав. В 1892 р. міністерська рада поновила зо мною контракт на один рік, а в 1893 р. впять на 3 роки.
і промисел, і політику, мирну й революційну, і всяку таку працю, котру годі роззірвати одну од другої. Біда моя в Женеві в останні роки була моральна, — в тому, що багато земляків, одномишленників і навіть ініціяторів «Громади» і т. п. прийшли до думки, під фальшивим розумінням слова «культура і культурна праця», що мов би то всі політичні заходи коло української справи, не тілько такі, як «Вольньїй Союз», але й такі, як видання пісень народних про політичне життя, або поезій Шевченка, заборонених у Росії — не потрібні, або й просто «шкідливі».**)
**) В Росії не одні вони так схибили перед «політикою». То була свого роду натуральна реакція: спершу хотіли во імя народу робити революцію, то б то політичну роботу, без науки, без культури, — а потім хотіли робити то наукову, то народницьку культуру без політики! А тим часом культура, як неустанна еволюція людських громад до поступу, носить в собі все поступове од науку.
От що робило мене еміґрантом і моральним, зовсім безґрунтовним. Оттут то і виручили мене купка земляків, котрі зостались вірними тим думкам, котрі становлять головну суть українського руху 40—70 рр., та галицькі радикали городські і сільські, — тоді як Болгарія вертала мені учительську роботу, котру я любив, і дала мені орган, де я міг помістити мої студії над славянською словесностю (інакше над матеріялом славянського народного світогляду), в тім числі й українською, для котрих я не міг найти нігде місця: в рідних сторонах то через недостачу грошей, То через нехіть, в чужих через занадто дрібну для чужинців спеціяльність обробки річей, без котрої в певних випадках ніяк не можна обійтись.
Тож я мушу особливо бути вдячним тим згаданим вище землякам, та Галичині з Болгарією!
Єсть іще одна частинка нашої спільної батьківщини, котрої я не можу забути ніколи, немов пораненого брата. Це Угорська Русь. Одвідавши двічі в 1875—76 рр. ту сторону, я пересвідчився, що там про простий люд або ніхто не думає, або беруться до нього такими способами, котрі зарані засуджені на невдачу.
Там найчесніші руські патріоти живуть думкою і серцем або серед стародавніх князів та бояр, або серед далеких архиєреїв і генералів московських, а живого народа руського з його горем під боком своїм не бачать, а коли іноді заговорять до нього, то все про мертве і такою мовою, котрою нігде ніхто не говорить і котрої вони самі не розуміють без мад'ярського перекладу (з боку).
Позаяк я був першим Українцем, одвідавшим Угорську Русь, і позаяк я побачив, що вона одрізана духовно навіть од Галичини, більше, ніж Австралія од Европи, — то я собі дав Анїбалову присягу працювати для того, щоб прив'язати Угорську Русь до нашого національно-демократичного і поступового руху, в котрому лежить її єдиний порятунок. Нещасливі пригоди підрізали мої початки, котрі мусіли бути досить делікатні і сложні, одповідно тамошньому стану річей. І з того часу, 18 років, ні один Українець, ні Галичанин не взявся поновити мої заходи і ні сам не попробував що-небудь робити для закарпатських братів. Я пробував обертатись до патентованих інтернаціоналістів, — і коли угорська соціялістична партія на конґресі зложила свою програму і напечатала її по-мад'ярському і по-німецькому, я обернувся до її проводарів, беручись перекласти ту програму на нашу руську мову і напечатати її своїм коштом, — аби лишень партія взялась ширити її, як і мад'ярський і німецький тексти. Але на цей мій предклад я не получив навіть відповіді: я догадуюсь, чому? — бо коли я перед тим в місячнику «Lе Тгаvаіkkеurs», котрий видавали в Женеві французькі комунарі (як Реклю і др.) виложив спеціяльний стан Угорської Руси, то один з головних угорських соціялістів, — сам комунар, — жалівсь Реклю, що моя стаття — московсько-панславістична. Певно, голови угорської соціялістичної партії побачили московський панславізм і в замірі видати славянською мовою угроруських селян — їхню ж таки програму.
Так Угорська Русь зостається без проповіді поступових думок й досі. Я не можу виповнити моєї присяги, — але тепер, получивши привітання од так численної громади земляків, —осмілююсь скласти ту присягу на їх голови. Роблю я це тим з більшим правом, що в однім з попередніх адресів говориться про потребу праці в Угорській Русі.
На кінець скажу два слова і з поводу тих прихильних голосів, котрими мене удостоїли тепер кілька сусідів наших і соплеменників: Великорусів, Поляків, Чехів. Несказанно тішать мене ці голоси: вони показують, що правда, дійсно, як олива, — на верх вийде. Коли з одного боку мені траплялося чути над собою суд, як над зрадником української національної справи, — то з другого боку не бракло і голосів, котрі звали мене узьким українським націоналістом, котрий сіє ненависть між Українцями і їх сусідами і т. п. Я предвидів це, ще пишучи І. том «Громади».
Діло в тім, що наш народ скривджено не тілько соціяльно і політично, але й національно. І кривда лежить не тілько в тім, що наша національність і, ознака її, мова не має прав рівних з правами мови московської, польської, угорської, румунської,—але і в тому що на всім обшарі землі, де живе наш народ, хіба 5% інтеліґенції признає себе людьми однієї національности з тим народом. Через те народ наш не має культурної помочі од інтеліґенції, котра чи прямо чи посередньо живе з його праці. Лихо це дійшло до того, що навіть найдемократичніші люде з інтеліґенції, що живе серед нашого народу, од нього власне одвертаються, а несуть свою працю, таланти, гроші на службу другим народам. В самих ліпших випадках такими абсентеїстами говориться: — «еге,- українолюбці дещо роблять, або хочуть робити для свого народу, — але страшенно мало». — Іще б пак не мало! Зробіть так, щоб одна частина французької інтеліґенції вважала себе Англічанами, друга Німцями, Третя Італійцями, четверта Іспанцями, — то й побачите, які то будуть сильні французька література, політика і самий французький соціялізм.
Ми мусіли вказати на ненормальність такого стану, — і заслужили докори як вузькі старозаконні націоналісти, котрі рвуть інтернаціональну солідарність, замість того, щоб її скріпляти. Тепер кілька прихильних голосів, котрі звернули до нас сусіди, показують, що правдива ціль наших національних змагань починає вияснятись, і що на стан і на потреби нашої нації починають і сусіди наші дивитись з правдиво-космополітичного, інтернаціонального погляду.
Скрізь, куди не подивимося ми, — можемо сказати, що гірші часи ми, як партія, вже пережили, що будучина для нашої справи забезпечена. Тілько ж ми особисто: — і я з ровесниками, і навіть де-хто з молодших по виступу на працю, — мусимо об'явити й те, що особисті сили наші вже підкошені, вичерпані і що навіть найбільша енерґія, яку б ми могли ще показати, — буде лишень вибухом світла в лампаді, перед тим як їй згаснути. Навіть ті наші почини, за котрі нас тепер хвалять, можуть в один день просто впасти, коли ніхто тепер уже не стане з нами поряд до спільної праці.
Будемо ж надіятись на тих молодших, котрі обернулись до нас тепер з прихильним словом.
Софія — 1895.