(no title) (original) (raw)

ПЕРЕД СПЕКОЮ

В Дніпрі пахне акацією. Солодкий запах заповнює Привокзальну площу, надаючи загальній метушні курортного відтінку, наче десь неподалік, усього в парі кварталів, б’ються хвилі об берег і сонце розтікається мерехтливим обрієм.

Сідаю в трамвай №1. Балакуча кондукторка влаштовує цілу виставу. Для кожного знаходить свою барву, не повторюється. Підпилому чолов’язі: “О, красунчику, сідайте. Ви завжди з вогнегасником приходите, так що я в курсі”. Вогнегасник – це літрова пляшка пива. Закоханим, що обіймаються біля передніх дверей: “солодка парочка, можете вдвох присісти” – показуючи на одне вільне сидіння. Похмурому бандитуватому хлопцеві: “Сонечко, ти ображений? Та за тебе вже дівчина заплатила”. – “Ідіть попрацюйте” – бурчить сонечко. Кондукторка іде працювати, тьохкаючи й посміхаючись наліво й направо. Травень надворі.

Кожного разу, приїжджаючи до Дніпра, я повторюю цей маршрут – «одиничкою» через проспект Яворницького до парку Шевченка. І, хоча тут їзжено-переїзжено, щоразу припадаю до травмайних шиб, намагачись розгледіти, що тут змінилося, а потім наступні кілька днів вештаюся по вивчених напам’ять кварталах з тою ж метою.

Більш-менш пристойної реклами та міської ілюмінації стало більше, так що центр набув цілком легковажного вигляду. Запах акацій тягнеться уздовж усього Яворницького і трохи вище проспекту, де ще трапляються одноповерхові халупи з яскравими синіми та зеленими віконницями й білими, мов у сільських мазанок, подекуди похилими стінами, і скільки їм років – ніхто не знає, але вони прекрасні цією наївністю кольорів і перекошеністю. Поруч осипаються, прокляті жадібністю власників, дореволюційні цегляні будинки, а всіх їх заступає нова архітектура – здебільшого навдивовижу стримана й невульгарна. Вцілілі старі споруди вона парадоксальним чином поєднує з радянськими висотками в гармонійне ландшафтне ціле.

На колишній Комсомольській, нині Старокозацькій, утім, надибую чимало добре збережених історичних будівель, навіть цілий фасад, населений кам’яними гротесками – левами й фавнами, очолюваними підозрілим паном у тюрбані. Музей українського живопису на Троїцькій площі потроху захоплює другий семиповерховий будинок. Костьол на Яворницького, що колись був конторою “Спортлото”, а потім просто руїною, тепер має цілком солідний екстерьєр. На зупинці біля Гірничого університету з’явився кіоск з написом “Донер” – стовідсотково халяльний і цілодобово відкритий, зі справжнім продавцем-арабом усередині. Кафе на проспекті, де колись збиралися хіпі, зникло, але біля парку Шевченка бачу смішних, яскравих і розкутих дівчат-панків, імовірно, закоханих одна в одну.

Ці стоп-кадри, ці звичні дрібниці; наприкінці травня їм уклоняєшся, наче усміхненим китайським божкам, що приносять удачу. Кожного разу хочеш бачити місто кращим, аніж у попередній приїзд; ти надто довго і надто сильно його ненавидів, аби лишити просто так. Мине ще тиждень, і Дніпро остаточно потоне в безпробудній, густій, асфальтовій спеці. Але зараз, в останні кілька днів весни, ти бачиш і пробачаєш його.

Дмитро Десятерик, «День», Дніпро-Київ, 26-29.05.17