kastropol_krim (original) (raw)

Статья из журнала "Украина", посвященная двум поселкам почти тезкам - закарпатскому Берегово и крымскому Кастрополю-Береговому. Вот вторая ее часть - о Кастрополе.

Непомітна фортечка

Як і закарпатського «тезку», кримське Берегове, розташоване між Форосом і Сімеїзом, ніхто не називає радянським повоєнним іменем. Але, якщо на транспортній інфраструктурі в Закарпатті угорцям таки доводиться писати український варіант назви, то в Криму навіть на автобусній зупинці, навіть на квитках у севастопольській, сімферопольській, ялтинській касах указують виключно дорадянський грецький оригінал назви – Кастрополь. Теж свого роду тихий спротив і реальна незалежність від влади – ви не повернули нам стару назву, а ми її самі повернемо в усі документи явочним порядком, без жодного затвердження. Тим паче, що в Криму є ще кілька Берегових, і потрібна якась особлива ідентифікація цього південнобережного Берегового.

Закінчення слова Кастрополь асоціюється з досить потужним містом, «полісом» – хоча, насправді, це завжди було малесеньким селом. Насправді, початкове грецьке ім’я звучало як Кастропуло, що означає «фортечка», «форт» – на навколишніх скелях, дійсно, за середньовіччя стояли невеличкі охоронні вежі. Але вже в ХІХ столітті греків у селі майже не стало, і назву підрихтували за аналогією з численними на півдні України «античними» катерининськими назвами.

Утім, багато хто в наш час помилково пише Кострополь – мабуть, виводячи топонім від російського аналога слова «ватра». І це доволі симптоматично, оскільки саме тут досі є чи не єдиний на Південному Березі незабудований, непансіонатський і неприватний кілометр пляжу й лісу біля нього. І тут, звісно ж, із травня до вересня стоять численні наметово-вогнищеві відпочивальники, і серед них – дайвери, спраглі тутешньої надчистої води, про яких «Україна» писала детальніше в №6–7 за минулий 2007 рік.

Але сам по собі нинішній Кастрополь-Берегове – селище з кількома сотнями мешканців, приватні будинки яких розташовані на стрімкому, укритому деревами схилі на 50–100 метрів вище моря й на 100–200 метрів нижче траси Севастополь-Ялта. Село настільки надійно заховалося в буйну приморську зелень кипарисів, ялівця, дикої фісташки, що помітити кастропольські хати з автостради геть не можливо. Здається, не видно їх і з моря.

Учення про доїння приїжджих

З одного флангу заповідного лісу, у якому заховалося Берегове, розташовані (теж серед густих заростей пів­столітніх хвойних дерев) корпуси колишнього радянського пансіонату. Пансіонат, за словами кастропольців, у бурхливі 90-ті розпродали корпусами, і землю між корпусами окремо – тепер власники кожного корпусу окремо рекламують відпочинок у своїх закладах в Інтернеті (але всі під вивіскою «пансіонат «Кастрополь») із явною перевагою відпочивальникам-росіянам.

А на колись пансіонатських вільних територіях збудовано численні прибуткові дачі понадмільйонної «зеленої» вартості й цілий багатоповерховий красень-VIP-готель у вигляді чи то двох напнутих вітрил, чи то грудей. Усе це теж очікує на свого покупця-рекреанта, насамперед, російського. Від грошей українців кримчани теж, безперечно, не відмовляються, але явне відчуття «завойованості» тут також нуртує й відчуженість від української влади зростає з кожним днем. «Острів Крим» явно дрейфує в напрямку від нашого материка.

Утім, наше інтерв’юєрське очікування, що згадані рекреаційні заклади поруч із селом дають місце роботи бодай деяким кастропольцям наштовхнулися на гомеричний регіт. Виявляється, «намісники» корпусів (власники мешкають у Сімферополі, Києві чи Москві, і сидять досить високо) воліють платити покоївкам та іншому пансіонатському персоналу не більше 400–800 грн., та й то нерегулярно. А на Південному Березі менше ніж за аналогічну суму в доларах, ніхто не працюватиме. Тож менеджери роблять напівкримінальні оборудки: наймають по степових селах бідних селянок, мовляв, і помешкання на березі моря, і їжа, й певна копійка; а після першого-другого місяця роботи заявляють про малу кількість відпочивальників і неможливість вчасної виплати (з метою протримати дешеву робсилу якнайдовше). Після цього більша частина селянок плює на зароблені копійки та від’їжджає на інші місця стабільнішого заробітку. А менеджери звідкілясь привозять новий автобус працівниць…

Гонор безпосередніх мешканців Південного Берега, які не грають у подібні традиційні ігри, пов’язаний із щедрим подарунком кримського узбережжя його мешканцям – можливістю здавати свої будинки відпочивальникам-дикунам. За 60 днів високого сезону при цьогорічній мінімальній провінційно-кримській ціні 20залюдино−добуорендодавецьчотиримісногопомешканняотримає20 за людино-добу орендодавець чотиримісного помешкання отримає 20залюдино−добуорендодавецьчотиримісногопомешканняотримає4800, про які ніхто не зізнається податківцям, хай би як працювали в цьому напрямку кримські урядовці. А згадана сезонна сума відповідає цілорічному доходу в обсязі 400 доларів на місяць.

Звичайно ж, не кожний приморський селянин може здавати 4 ліжкомісця, не всім щастить знайти клієнтів на цілих два місяці. Але над цим працює чи не кожний власник помешкання над морем. І нинішня кількість пластикових вакуумних склопакетів у вікнах єдиної в Береговому чотириповерхової хрущовки, що вже значно переважає кількість вікон радянського типу, свідчить, що чимало мешканців селища почувається відносно незле.

Стара пісня-2

Але державна інфраструктура Кастрополя вмирає з кожним роком. Ситуація тут схожа на описане нами становище з містом Щастя на Луганщині – важкодоступне Берегове теж не має своєї влади, воно належить селищній раді віддаленого на 15 км Сімеїза, а головні питання вирішуються через адміністрацію міста Ялта, якій підпорядкований Сімеїз. Тобто кастропольцям ніде боронити свої права, кастропольців чи їхніх лобістів немає в жодних органах адміністрації. А створене кільканадцять років тому місцеве громадське об’єднання після зіткнення з багатими некримськими забудовниками тутешніх заповідних схилів, порушниками всіх законів, було жорстко розгромлене ялтинсько-сімеїзькою владою

Нині

У селі немає школи (діти, а їх чимало, їздять у Сімеїз). До села не ходить жодний рейсовий транспорт – аби сюди потрапити, можна лише вийти з автобуса чи маршрутки на трасі Севастополь–Ялта й спуститися кілометрів зо три серпантином або гірськими стежками, що всі безмашинні мешканці й роблять. При цьому ефектно вбудований у схил навіс радянської автобусної зупинки доводить, що колись транспорт у ці гірсько-прибережні нетрі доїжджав. У селі немає й кладовища.

Ховають у селі Бекетовому, розташованому в горах над згаданою трасою, досить далеко звідси. І вже можна не розходитись про вуличне (в умовах крутосхилу, радше, серпантинове) освітлення, якого в Кастрополі ніколи не було, й ніхто не збирається проводити. Тим часом ліхтарі вже з’явилися в усій решті селищ Сімеїзької сільради, навіть і не розташованих на морі. При цьому літніми вечорами авто й мотоцикли на цих нескінченних поворотах над безоднями небезпечно «пробираються» щокілька хвилин, уже не кажучи про пішоходів.

Дача «казанської сироти»

А найгірше, що відсутність власної влади спричиняє просто навальну забудову кастропольських, іще недавно диких, схилів. Незважаючи на те, що ці ліси належать Ялтинському гірсько-лісовому заповіднику національного рівня (єгері якого не соромляться брати платню з наметових відпочивальників), щороку серед лісу, що його «охороняє» держава, відкривається новий будівельний майданчик. Селом безперервно їздять камази й бетонозмішувачі (лише кримські водії здатні швидко проводити довжелезні важковантажівки на цих поворотах, 180-градусних по горизонталі та 15-градусних по вертикалі), веш­таються наймані робітники-будівельники. Якщо раніше Берегове відчувало себе просто призагубленим, непомітним анізвідки островом спокою серед метушливого південнобережного моря – то тепер мешканці села ще більшою мірою відчувають свій край наче якимсь «Титаніком», на який з усіх боків зазіхають цинічні бізнесмени-забудовники з якихось далеких мегаполісів.

Дійшло до того, що підприємці-зайди спробували відібрати останній суспільний пляж, що належить селищу. Задля того цього літа в один із корпусів згаданого пансіонату було завезено групу дітей й одночасно подано запит сімеїзькій владі про виділення кожній дитині 5 квадратних метрів пляжу, відсутніх у високий сезон на окремому пансіонатському пляжі, але нібито наявних на пляжі селищному. Якимось дивом загрозу хитрої «приватизації моря» під прикриттям дітей вдалося відвернути. Але чи надовго?

Апофеозом безсоромного розпродажу національного заповідника в Береговому стала побудова комплексу super-VIP-котеджів під схилом мальовничої, увінчаної хрестом скелі Іфігенія, розташованої з іншого (щодо пансіонату) флангу селища. При будівництві не лише було приватизовано багаторічне місце наметового табору, де відпочивали десятки киян, дніпропетровців, одеситів; до «замурованої» території потрапив і чималенький суспільний пляж (колись їх було два) та одне з небага­тьох місцевих джерел; інше джерело при будівництві котеджів просто знищили. При цьому громадськість перед початком будівництва 2002-го заспокоювали поясненням, що засновується під держзамовлення «пансіонат матері й дитини» мало не системи Соцзабезу,.. а вийшла резиденція одного іноземного резидента на 75 гостьових місць.

Щоправда, власниця елітного комплексу, банкірша-мільярдерша з російсь­кої Казані, принесла й певну користь селищу. Її коштом на горі над її ж резиденцією протягом одного поточного року зведено білосніжний золотоверхий собор, стилізований під російську архітектуру часів Івана Грозного. Разом із красою навколишніх скель нова церква чарує й цілком може претендувати на входження до низки естетичних візитівок, фотосимволів Криму. А швидкість зведення великої й складної приватної споруди (працювали, й зараз працюють безперервно, ночами й днями) має викликати заздрощі київських забудовників – у нас аж таких грошей, при яких можлива подібна швидкість будівницт­ва, у приватних осіб не крутиться…

Таким чином, Берегове-Кастрополь усе одно являє собою унікальний, не схожий на решту Криму й України мікросвіт. У його житті поєднується не лише новітня розкіш, сільська бідність, мафіозні традиції, занепад державного сектора, краса моря, гір та тих самих, що й на Закарпатті, повсюдних (у вересні) грон винограду. Тут із цим усім сплавлено повсюдні й, так би мовити, впливові рештки дикого, вільно-туристичного лісового життя. Кастрополь – це досі приморський гірський дрімучий ліс, що під своїми кронами якось терпить усе, що ми згадали.

І найдивовижніше, що в напівзакрите скелями небо над тим пралісом віднедавна піднісся, ніби казковий міраж, неспівмірний із рівнем села біло-золотий красень-собор. Така собі своєрідна відзнака, медаль згори цьому чарівному місцю. І водночас – символ надії на його гармонійне майбутнє.