Боротьбу за право знати не можна зупиняти навіть під час війни — Євген Захаров (original) (raw)

Засекречені воєнні втрати і півтора мільйона прихованих судових рішень — в день загального доступу до інформації говоримо про те, наскільки важливим є право знати.

Інформацію називають киснем демократії: без доступу до неї в державі квітнуть такі хвороби, як корупція, непідконтрольність влади, авторитаризм. Символічно, що в США один із законів, присвячених відкритості даних, називається “Про уряд у сонячному світлі”. 28 вересня у світі відзначають День права знати або ж Міжнародний день загального доступу до інформації.

Стаття 10 Європейської конвенції з прав людини гарантує кожному свободу одержувати та передавати інформацію. В Україні це право на доступ до інформації — гарантоване статтею 34 Конституції України, а також законами “Про інформацію” (1992) та “Про доступ до публічної інформації” (2011). Крім того, у 2020 році Україна ратифікувала Конвенцію Ради Європи про доступ до офіційних документів, так звану Конвенцію Тромсе, яка закладає мінімальні стандарти доступу до офіційних документів, якими володіють органи державної влади.

— В основі свободи доступу до інформації — принцип максимального оприлюднення. Держава має максимально відкривати всю інформацію (хоча виключення, звичайно, є). Але держави зазвичай не поспішають цього робити, бо будь-які, навіть демократичні, держави воліють закривати доступ до інформації, — каже директор Харківської правозахисної групи Євген Захаров.

Понад тридцять років тому саме він домігся, щоб в Україні було розсекречено статистику смертних вироків. Тоді, в 1993 році, виявилося, що в нас щорічно страчують по дві сотні людей. Харківська правозахисна група роками вела кампанію проти незаконного засекречування нормативно-правових актів, яким надавалися грифи обмеження доступу “для службового користування”, “опублікуванню не підлягає”, “не для друку”, а також проти корупції, яка була прихована за цими грифами. У ХПГ свого часу зібрали, переклали і опублікували окремим виданням всі ухвалені Європейським судом з прав людини рішення, які стосувалися доступу до інформації.

Директор ХПГ, фото Віктора Дехтяра [євген захаров]

Директор ХПГ, фото Віктора Дехтяра

Сьогодні говоримо з Євгеном Захаровим про те, наскільки тепер Україна дотримується власних “інформаційних законів”, а також задекларованих у Європейській Хартії про основоположні права стандартів доступу до інформації.

— Хартія Європейського Союзу про основоположні права накладає серйозні вимоги. Так, у нас є закон про доступ до інформації. Але у нас геть немає нічого подібного до 13 статті Хартії, яка наголошує: “Мистецтво та наукові дослідження є вільними від обмежень. Забезпечується академічна свобода”. У нас немає академічної свободи, обмежена свобода творчості. Крім того, в усіх українських “інформаційних законах” є серйозна помилка. У статті 10 Європейської конвенції про захист прав людини йдеться про інформаційний обмін незалежно від кордонів. У нас цю фразу — “незалежно від кордонів” — звідусіль прибрали. Натомість у нас виникло таке поняття як “інформаційний суверенітет”. Що це таке? Які в наш час в інформації можуть бути кордони? Це не має сенсу. Це поєднання несумісного — “вогняна вода”. Поняття “інформаційної безпеки” теж звідти, але в умовах війни вона, звичайно, може бути виправданою.

— Наскільки війна обмежила доступ до інформації в Україні?

— Стаття 10 Конвенції і стаття 34 Конституції є у переліку статей, які можуть бути обмежені під час війни. Це зрозуміло. Але все одно є дискусійні питання. Наприклад, чи варто засекречувати кількість втрат українського війська? Вперше від початку повномасштабної війни Зеленський назвав офіційну кількість загиблих 25 лютого 2024 року — 31 тисяча людей. Перший же коментар під цією новиною був: “Не бреши!” Тобто суспільство одразу поставилося до офіційної інформації як до брехливої. Нещодавно The Wall Street Journal озвучив цифру в 80 тисяч. Як на мене, ці дані не варто приховувати. В Ізраїлі кожного ранку в ранкових газетах публікують імена загиблих військових. У цьому немає ніякої таємниці. Уся країна в траурі. А Ізраіль в гіршому стані, ніж Україна. Ми маємо знати справжній рівень втрат, оплакувати наших загиблих.

— Можливо, оприлюднення втрат варто відкласти до перемоги?..

— Якщо відкласти боротьбу за доступ до інформації до кінця війни, дуже багато доведеться виборювати знов. Держава прагне закривати інформацію. Є таке поняття, як культура відкритості. У нас культура відкритості досить низька, за неї немає боротьби. Навіть журналісти цим не займаються. А ті, які щось роблять, часто просто нападають на того, на кого їм вкажуть, за гроші. На жаль, це так. Якби люди знали реальну кількість загиблих, вони б розуміли, що треба рятувати державу, а не думати, що їх це омине. Коли влада називає цифри, які не відповідають дійсності, це б’є по мотивації наших військових. Якщо суспільство знатиме реальну картину, тоді людям будуть більш зрозумілі військові рішення, мобілізаційні заходи. Буде зрозуміло, що треба рятувати країну. Бо головна мета Росії — повне знищення нашої держави. Коли держава вирішує за людей, що їм знати, а чого не знати, вона занадто багато на себе бере. Навіть під час війни.

— Які ще обмеження накладає війна?

— Іншою проблемою є втаємничення судових рішень в Реєстрі судових рішень. Спочатку рішення за статтею 438 про порушення законів і звичаїв війни ще відкривали, а потім їх повністю прибрали з реєстру і ми не знаємо — скільки там рішень, які вони. Їх там, здається, небагато, близько 80 штук. Харківська правозахисна група надіслала запит до Державного підприємства “Інформаційні судові системи”, щоб дізнатись скільки судових рішень зараз недоступні в Судовому реєстрі. І ми отримали відповідь: станом на 2 вересня 1 564 315 рішень прибрали з публічного доступу. Колосальна цифра. Ми просили, щоб нам по категоріях розповіли, які справи відсутні. Але такої відповіді ми не отримали. Це порушення принципів про свободу інформації. В українському Законі про державну таємницю прописані чотири категорії інформації, яка може бути засекречена. В Радянському Союзі, до речі, була інструкція, яка перелічувала дані, які були державною таємницею. І при цьому вона сама була державною таємницею. Тобто дізнатися, що конкретно засекречено, було неможливо. Це було грубим порушення законодавства про свободу інформації. Теми, які є державною таємницею, мають бути відомими. І в українському Законі про державну таємницю (січень 1994) це, на щастя, так. У цьому великою мірою є заслуга нашого експерта Ігоря Усенка, одного з авторів цього закону.

— Наскільки Україні ще далеко від ідеалу в сфері відкритості інформації?

— Навіть у розвинених державах Заходу, тих же США, свобода доступу до інформації може бути обмеженою. Доступ до інформації — це така річ, яка потребує постійної боротьби. Держава постійно прагне засекречувати інформацію. Якщо суспільство не буде за цим слідкувати, то чим далі, тим більше буде прихованої інформації. Люди при владі схильні приховувати інформацію про свої злочини, помилки, плани, про якісь дії. Коли люди не мають доступу до інформації, вони необізнані, і саме з цієї причини не мають свободи, їм немає про що говорити. Свобода слова не може бути реалізована, якщо немає свободи доступу до інформації.