(no title) (original) (raw)
Кониський О. Я. Тарас Шевченко-Грушівський: Хроніка його життя [Дитинний вік, стор. 2]
II
З усього життя Тараса Шевченка певного фактичного матеріалу про його дитинний і парубоцький вік ми маємо найменш. Матеріалом за сей вік перш за все мусимо брати автобіографічний лист поета до Олександра Оболонського 43 та дрібні споминки його, порозкидувані — що в віршах, що в оповіданнях, писаних мовою російською 44, а що в листах його до приятелів і до кревняків. На жаль, споминки ті короткі, часом невиразні, часом поплутані, а інде і непевні, взагалі ж убогі вони. Шевченко не любив розповідати широко про своє життя, хмарне і тяжке, а коли що й розповідав, так завжди коротко, не доводячи до краю 45. Коли заходила про се розмова, Шевченко не любив висловлюватись і взагалі в йому знати було скритість 46.
Додавши до отого основного матеріалу життєписного деякі споминки Шевченкових кревняків, звістки, переказані деким з старих людей з Кирилівки, що знали Тараса дити ною, перевіримо їх скільки можливо і, згуртовавши все те, розповімо про дитинний вік поета, скільки можна ширше.
Як минали перші 6-7 літ дитинного віку Тараса жодних звісток про се нема. З того, що Тарасові батьки були крепаками, не трудно вгадати, яке вони провадили життя, які були у них обставини матеріальні, які достатки. Батько Тарасів був людина тиха, рахманна, трохи письменна, вмів читати по-церковному. Опріч хліборобства, він стельма ховав, а інколи і чумаковав 47 (властиво фурмановав), але чи багацько ж він заробляв на себе?
То був час (перша чет вертина віку XIX) найвищого розквіту крепацтва і утисків після втихомирення гайдамаччини і прилучення Правобережної України до Росії. Всі крепаки, роблячи тоді майже день в день на панів, жили злиденно. Нема причини гадати, щоб і Тарасові батьки жили ліпше за інших і не зазнавали злиднів. «Хата 48 їх (в Кирилівці) була убога, стара, але зокола побілена; на ній почорніла солом’яна стріха з чорним димарем. Коло хати на причілку яблуня з краснобокими яблуками, а округ яблуні квітник старшої Тарасової сестри Катерини, «його няньки незабутньої, терпеливої, ніжної». Біля брами стояла верба розлога з засохлим верхів’ям, за вербою клуня (стодола), біля клуні стоги збіжжя, за клунею по косогору йшов сад густий, темний, тихий. За садом левада, за левадою долина, а в долині ручай тихий, що ледві бренів; ручай обсажений вербами, берестами та калиною і закутаний темно-зеленими лопухами». В оцьому ручаю під навислими лопухами купається було «оклецковате, біляве хлоп’я (себто сам Тарас), викупавшись, перебіжить він через долину і леваду, прибіжить в сад, впаде під першою грушею або яблунею і засне спокійним, дійсне незворушейим сном» 49.
Хата Шевченкових батьків, як знати по останкам печища і ін., що я бачив р. 1892, була невеличка, звичайна хата убогого селянина, ступнів 7-8 в довжину, до ступнів шести завширшки. Задля тієї сем’ї, яка була у Григорія Шевченка, хата тісна; на той час, з якого Тарас пам’ятає себе, — в тій хаті, опріч батьків його, жили старші за його сестра Катерина, брат Микита та молодший брат Йосип і сестри Ірина та Марія. Коли не помилився Петро Павлович Шевченко (брат Тарасів в третіх, розповідаючи мені), дак вкупі з родиною Григорія якийсь час жила родина і його батьків. Вся родина Григорія була — малеча, напр[иклад] р. 1820, З якого, можна гадати, Тарас пам’ятав себе, старшому хлопцеві Микиті йшов 13 рік. Значить, на таку родину був один-єдиний робітник-дбаха, батько; та й той, може, щодня на панщині.
Очевидно, що з дітей не могло ще бути ні праці, ні запомоги; всі вони були такого ще віку, що вимагали од батьків єдине — годовання і догляду. І мені здається зовсім певним, коли Тарас, згадуючи батьківську хату і життя в їй, каже, що там була
«неволя.
Робота тяжкая... Ніколи
І помолитись не дають» 50.
Нужда, неволя та праця тяжка були в Шевченковій хаті такі великі, що поет рівняє хату до пекла. В тій хаті, каже поет, «я мучився колись, мої там сльози пролились» 51.
Панщина забирала у матері час, і тим самим забирала і у неї, і у дітей неминуче потрібний, навіть хоч би один матеріальний догляд. Тим-то Тарас, молодші за його брат і сестри зростали майже без догляду. Нікому було доглядати: єдиною його «нянькою незабутньою, терпеливою, ніжною» була сестра його Катерина, на вісім літ старіша за його. Але ж невеличкого догляду можна сподіватися від дівчини підлітка, та ще коли у неї на руках, опріч Тараса, троє менших за його. За доброго ладу Катерині Григорівні самій ще треба було догляду та матчиного пікловання і научування.
Вже ж коли мати була на панщині, так Катря, опріч догляду за дітьми, мусила доглядати і дбати і про господарство жіноче, і в хаті, і надворі: корову до череди прогнати, з череди зустріти, нагодовати і подоїти; приглянути, може, й за овечатами, і за дробиною. Таким чином, хоч би як вона запопадливо не пікловалася про Тараса, а увесь її догляд не йшов, не можна було йому йти далі того, щоб вранці дитину вмити, розчесати, Богу помолити та сніданням нагодовати. Часом, може, те снідання було тільки й того, що дасть хлопцеві шматок хліба. Таким чином, цілий день Тарас був під доглядом єдине Господа Бога! Ішов він собі з хати, ходив, бігав, вештався де-хотя, бавився собі на волі, як умів і бажав, чи сам, чи з іншими такими, як сам, недоглядними крепацькими дітьми. Ніхто його не спиняв, ніхто не навчав; гуляв він собі на вулиці, на городі, в саду, в леваді; хата їх стояла на краю села, дак, певна річ, ходив він гуляти і в ліс, і в поле. До господи вертався він, звичайно, замурзаний, часом з гулею на лобі, з підбитим оком, часом з різачкою в животі, коли було наїсться глини, а він любив її їсти... Так і за нашого часу зростає по селах без догляду велика сила дітей.
Повна воля дитині вештатися і бігати де хоче і скільки хоче, маючи свої лихі сторони, має і добрі: дитина мусить сама мірковати про свої забавки; привчається мізковати, придивлятися до всього, що діється навкруги, спостерегати і природу, і людей. Так було і з Тарасом, — і воля його, не спинена зайвою часом опікою догляду, мала добрий вплив на розвиток і склад його хисту і кебети. Ходячи по могилах та по долинах, по ярах та по гаях, сидячи біля ставу або біля ручая в саду, він придивлявся до всього і мірковав своїм дитинячим мозком. Хлопець з природи цікавистий і перенятливий, він придивлявся до природи, прислухався до гомону її і переймався вражіннями її. Гайсання вітру по полю, гомін листви в дуброві, пісні солов’я і щебетання птаства глибоко западали в молоду його душу; природна краса місцевості брала його за очі, вабила його серце і наповал а незримими чарами; вона, властиво, більш за все не давала йому сидіти в тій хаті, де він бачив «пекло». На волі, на просторі, найпаче на шпилю Пединівської могили, де був і вітряк, і печера 52, або в кущах густого саду Желеха в душу до маленького Тараса западали перші зерна тієї широкої фантазії, що потім розгорнулася так сяєвно, пишно, розкішно. В голівці дитини природа будила прирожденну Тарасові допитливість, бажання довідатися, спізнати, що, як і через що так сталося і так діється в природі?
Лежачи було під грушею чи під яблунею в батьківському саду, «дивиться він на супротилежну могилу, дивиться, дивиться і сам себе спитає: «А що там, за горою? Там повинні бути залізні стовпи, на яких стоїть небо. А що коли б піти та подивитися, як там вони підпирають небо? Піду: аж воно недалеко» 53.
Про ті залізні стовпи, що підпирають небо, певна річ, не раз доводилося йому чувати і від людей, старших за його.
І от раз якось, коли Тарасові йшло шосте або сьоме літо, зайнялося у його непоборене бажання піти подивитися на ті залізні стовпи. «Пішов він через долину, через леваду просто на гору. Вийшов з села, минув царину, пройшов з півверстви полем; на полі стоїть чорна могила — висока. Він зліз на могилу, щоб з шпилю подивитися, чи далеко ще до тих залізних стовпів. Стоїть він на могилі, дивиться навкруги: і по один бік село, і по другий бік село; там з темних садів визирає церква на три бані під білою бляхою і з другого боку визирає така ж церква. Ні, каже він собі на думці: сьогодні вже не піду до тих стовпів; нехай завтра укупі з Катрею Вона пожене корову до череди, а я піду до тих стовпів. А сьогодні одурю брата Микиту, скажу, що бачив ті стовпи, що підпирають небо». З такою думкою Тарас покотився котькома з могили і рушив до господи, та не вгадав дороги і взяв на чуже село. Іде собі і певен, що йде в Кирилівку На щастя, зустріла його валка чумаків. Один з них і спитав Тараса
— А куди ти мандруєш, паробче?
— Додому.
— Де ж твоя домівка, небораче?
— В Кирилівці.
— Так чого ж ти йдеш на Моринці?
— Я не на Моринці, а на Кирилівку йду.
— А коли на Кирилівку, так сідай на мою мажу; ми довеземо тебе додому.
Посадили його на віз; дали йому батіг в руки; він поганяє волів та й гадки собі не має. Під’їздячи до села, він пізнав свою хату і гукнув:
— Он де, он де наша хата!
— А коли ти бачиш вже свою хату, то йди собі з Богом
Чумак зсадив його з воза на землю і мовив до товаришів
— Нехай іде собі з Богом.
Надворі вже смеркало, коли Тарас прийшов до свого перелазу. Глянув через перелаз на двір, там під хатою на темнозеленому спориші оксамитовому сидять його батьки, брати й сестри і вечеряють; тільки Катерина не вечеряє, стоїть біля дверей, підперши голову рукою, і ніби позирає на перелаз. Ледві Тарас висунув голову з-за перелазу, вона його побачила і скрикнула: «Прийшов, прийшов!» Підбігла до його, вхопила на руки, помчала двором і посадовила вечеряти. «Сідай, приблудо, вечеряй». Нагодовавши, Катря повела його спати, поклала на постіль, перехрестила, поціловала і, усміхаючись, знов назвала його приблудою. Тарас довго не засипав, все думав про залізні стовпи та мірковав чи говорити про них Катерині і Микиті, чи ні? «Микита, — думає собі Тарас, — був вже з батьком в Одесі і, певно, там бачив ті стовпи. Як же говоритиму про їх, коли я їх зовсім не бачив? Катерину можна б обдурити, та ні, і їй нічого не скажу», мірковав собі маленький Тарас 54.
Оцей епізод з дитинного віку Тараса треба вважати ціл ком достовірним: бо про його, опріч самого Тараса, розповіли майже однаково і інші люде. Першим розповів його О. М. Лазаревський 55, коли ще російські оповідання Шевченка, де в «Княгині» розказав і поет про ті стовпи, не були ще надруковані, значить, Лазаревському розповів хтось з Тарасових кревняків. Перегодом те саме читаємо в «Споминках» 56 Варфоломея Шевченка з додатком деяких подробиць, які здаються мені непевними. Напр[иклад], Варфоломей каже, що коли Тарас вернувся з своєї «подорожі» до «стовпів», дак брат Микита хотів його побити, але сестра Ірина заступилася і не дала, за те б то Тарас і любив її більш за всіх своїх братів і сестер. Тут очевидна помилка: Микита не був такий старший за Тараса, щоб останній дався йому побити; а Ірина була на два роки молодша за Тараса і, очевидна річ, не спроможна була заступатися за його, а тим паче «взяти на руки і положити в постіль». Не певне й те, що Тарас, пішовши до «стовпів», коли прийшов в Пединовку (село верстов 4-5 від Кирилівки), дак здивовався, що є на світі ще й інші села. Коли Тарас відав тоді, що є Одеса, так чудно б було йому не відати, що є Пединівка! Нарешті, Варфоломей подав не певну звістку, що Тарасової матері під час того епізоду не було вже на світі. Небавом побачимо, що Тарас осиротів після матері на десятому році.
В усякому разі, головні риси наведеного епізоду свідчать нам, що Тарас на 6-7 роки був дитина допитлива, правдива, розважна і що сестра Катерина любила його і як змога пікловалася про його, вона з усієї родини більш за всіх і впливала на Тараса. Сама вона була вдачі доброї, ніжної; під впливом її вдачі зростала і розвивалася прирожденна Тарасові любов до природи, до людей і добрість його.
Тарасів портрет на 6-7 році здається мені більш-менш от яким: білявий, оклецьковатий, меткий, непосидящий; хлопчик цікавий і допитливий; босоногий, часто замурзаний; обірваний; пустотливий, але розважливий, розумний, перейнятливий і добрий.
Небавом в характері його спостережемо упертість, риси неслухняності, задирливості, хитрощів і замкненості в самому собі. Сприяли сьому те безталання, ті нещасливі обставини життя родинного, що невилазно сиділи в хаті його батьків, що раз у раз все більшали і позбавляли його і сестриного, і матчиного догляду. Насовується хмара негоди, сліз, і недоля змалку обгортує Тараса так чіпко, що не покидає вже його до останку. Похмурий обрій життя його все темнішає і не прояснюється за увесь час дитинного віку поета.
43 Народн[ое] чтеніе. — 1860. — Кн. II. — [С. 229 — 236].
44 Поэмы, повести и рассказы Т. Г. Шевченка, писанные на русском языке. — Киев, 1888.
45 Костомаров [М. І. Споминки про Шевченка]. — Кобзар. — Прага, 1876. — С. VII.
46 Русск[ое] слово. — 1861. — Кн. [V. — С. 1 — 39]. (Сей журнал видавав граф Кушелев-Безбородько. По царському приказу «Русское слово» і «Современник» заборонено р. 1866).
47 Див.: Поэмы и повести. С. 130 — [131].
48 Ibidem. — С. 659.
493 Ibidem. — Року 1892 я був в Кирилівці і оглядував останок того саду і ручаю. Звісно, через більш ніж 70 років не багацько лишилося з того саду; але знати, що дійсне колись сад був добрий. Місцевість зовсім вірно описав Тарас в «Княгині». Місцевість прекрасна.
50 Кобзар. — Прага, [1876]. Т. II. — С. 152.
51 Ibidem.
52 З листа Прокопа Шевченка [(ІЛ. — Ф. 77. — № 127. — Арк. 9 — 10, зв.)] і з розповіді Петра Павловича Шевченка.
53 Поэмы и повести. — С. 660.
54 Ibidem, [с. 661].
55 Лазаревский А. Материалы для биографии Т. Гр. Шевченка. — Основа. — 1862. — Кн. III. — [С. 4 — 5].
56 Правда. — 1876. — № 2. — С. 68.