The Staff of the Pidkomorious Courts of the Right-Bank Ukraine (1797–1832) (original) (raw)
Related papers
Society and Security, 2023
Анотація. Стаття присвячена правоохоронній діяльності річпосполитських судів на Правобережній Україні протягом ХVІІІ ст. Досліджено значення судової влади у житті тогочасної шляхетської корпорації. Охарактеризовано значення Литовських статутів для реформування судових установ. Окреслено принципи формування, кадровий склад і юрисдикцію судів першої інстанції: земського, який розглядав цивільні провадження; ґродського-кримінальні справи; підкоморського-виконував функцію встановлення меж шляхетських землеволодінь. Представлено принципи роботи апеляційної установи-Люблінського трибуналу. Визначено, що у ХVІІІ ст. на Правобережній Україні функціонувала розвинена річпосполитська судова система, яка забезпечувала охорону права спеціальними органами. Особливістю створеної річпосполитської судової влади було не лише її творення у регіоні локальною елітою, але й те, що вона функціонувала без державного втручання та гарантувала домінування шляхти в повсякденному житті. Правова культура шляхетської спільноти вимагала досягнення «справедливості» під час судового розгляду. По суті, у справедливому судочинстві та дотриманні законності була зацікавлена локальна шляхта Правобережжя, яка відповідала за соціальну стабільність як у своєму середовищі, так і в регіоні. Ключові слова: Річ Посполита; Правобережжя; правоохоронна діяльність; земський, ґродський і підкоморський суди; Люблінський трибунал; кадровий склад; шляхетська корпорація; запит на справедливе судочинство. Вступ. Повномасштабне вторгнення 2022 р. розпочало новий складний етап в історії України. Необхідність мобілізації людських і матеріальних ресурсів, підвищення ефективності роботи органів державної влади, протидія ворожій пропаганді ставить нові вимоги не лише перед державою та елітами, а й перед простими громадянами. Перебудови вимагають діяльність усіх гілок влади: законодавчої, виконавчої та судової. Проте увага українського суспільства сконцентрована на ефективності / провалах передусім перших двох, тоді як третя опинилася, певним чином, поза увагою. Така ситуація несе у собі певні загрози, адже згідно з Законом України «Про національну безпеку» 2018 р. важливим фактором стабільності є забезпечення громадської безпеки і порядку-захищеність життєво важливих для суспільства та особи інтересів, прав і свобод людини і громадянина (Ст. 1) [11]. Чи не головну роль у цьому процесі законодавець покладає на правоохоронні органи, де важливу роль відіграють суди. В Україні судова влада відповідно до конституційних засад поділу влади здійснюється незалежними та безсторонніми судами, які утворені законом, а реалізують її судді, та у визначених законом випадках, присяжні [12]. Важливим завданням судової влади є забезпечення соціальної стабільності суспільства. За часів Речі Посполитої на українських землях діяла система судочинства, сформована місцевою елітоюшляхетством, яке самостійно впорядковувало своє соціально-економічне та політичне життя. З погляду сучасної людини, розгляд справи був затягнутим, не завжди можна було досягнути «справедливості», а судові процеси були затратними і нерідко розорювали позивачів / відповідачів. Проте саме судова система з її елітарністю і виборністю кадрового складу, незалежністю від влади, наявністю інституту адвокатури, шляхетською культурою судочинства та незмінністю законодавчої бази (основним джерелом права був Третій Литовський статут 1588 р.) дозволяли локальній еліті бути переконаною у своїй важливості та незамінності для соціуму. Аналіз основних досліджень та публікацій. Правоохоронна діяльність річпосполитських судів на Правобережжі не знайшло достатньої уваги в середовищі вітчизняних та зарубіжних істориків і дослідників історії права. Причини цього вбачаються у перебуванні предмета дослідження на межі історії та юриспруденції, відсутності цілісних фондів в архівних установах та специфіки вивчення справ (польська мова, збереження в основному реєстрів справ тощо). Щербина П., характеризуючи з позицій марксистсько-ленінської методології судову систему Правобережної України ХVІ-ХVІІІ ст., не бачив у її діяльності жодного позитиву. Головними недоліками він уважав панування шляхти у судах, становість судочинства (для шляхетства та міщанства були окремі установи), одні й ті ж самі справи мали можливість розглядати різні установи, партикуляризм права. Дослідник переконаний, що цивільне судочинство супроводжувалося затягуванням справ, хабарництвом, свавіллям суддів тощо.
Judicial Adjustment of Land Relations in the Right-Bank Ukraine (1797-1840)
Ukraïnsʹkij ìstoričnij žurnal, 2020
Кінець ХVІІІ ст. став переломною епохою в історії Правобережної України. Включення реґіону до складу Російської імперії мало позначитися на всіх сферах життя місцевого населення. І справді, Катерина ІІ від 1775 р. почала проводити зміни, спрямовані на уніфікацію управління та судочинства за російським зразком. Павло І здійснив перехід до більш централізованої й бюрократизованої моделі управління, особливістю якої було співробітництво з місцевими елітами. Як винагорода за їх лояльне ставлення поверталося польське судочинство. Проте політика «загравання» стосувалася лише судової ланки, натомість реальні військова, адміністративна та фінансова влади належали центру. З іншого боку, збереження наявної системи поземельних відносин ґарантувало лояльність місцевої знаті. Було відновлено попередню мережу судової влади, зокрема підкоморські суди. Вони повинні були займатися передусім розмежуванням землеволодінь/землекористувань місцевої шляхти. Політика компромісу тривала за Олександра І, виявом чого стало запровадження в Подільській ґубернії мережі межових судів. Утім хоч вони й уважалися російськими, проте розглядали земельні справи за річпосполитським зразком, а їх кадровий склад формували місцеві дворяни. Анотація. Мета статті полягає у з'ясуванні механізмів судового вреґулювання поземельних відносин у Правобережній Україні в 1797-1840 рр. Верховна влада, заради здобуття лояльності місцевої знаті й утвердження в реґіоні, проводила гнучку політику, одним з елементів якої стало відновлення річпосполитської системи земельної власності. Досліджується організація діяльності підкоморських і межових судів, аналізується їх кадровий склад та юридичні практики. Методологія дослідження базується на поєднанні загальнонаукових (аналізу, синтезу, узагальнення) та спеціально-історичних (історико-генетичного, історико-системного, історико-типологічного, просопографічного) методів із принципами історизму, системності, науковості, що дозволило зосередитися на механізмах судового вреґулювання поземельних відносин в умовах пошуку компромісу верховної влади з місцевими елітами. Просопографічний метод використано для аналізу суддівського корпусу. Наукова новизна полягає в дослідженні імперської практики пошуку згоди з польською шляхтою через збереження річпосполитської судової традиції вреґулювання поземельних відносин та дозволу місцевій еліті самостійно вирішувати свої партикулярні поземельні справи. Висновки. Павло І для збереження стабільності в реґіоні пішов на співробітництво з місцевими елітами, головним елементом чого стало повернення у землекористування практик польського правосуддя через відновлення мережі повітових підкоморських судів, які займалися розмежуванням. Перевантаження справами і брак кадрів обернулися незначною ефективністю підкоморського суду. У 1814 р. Олександр І на прохання еліти запровадив у Подільській ґубернії значно більш дієвішу межову систему. Для пришвидшення вирішення земельних суперечок спершу було створено незалежні повітові межові установи, а 1818 р.-ґубернську апеляційну. Держава не втручалася у приватне розмежування, але контролювала земельні межі своєї власності. Підкоморська й межова судові мережі примирили місцеву еліту з російською владою. Ключові слова: Правобережна Україна, річпосполитська судова традиція, розмежування, підкоморський суд, межове судочинство, лояльність еліт. Судове вреґулювання поземельних відносин у Правобережній Україні (1797-1840 рр.) Андрій Шевчук кандидат історичних наук, доцент, доцент кафедри всесвітньої історії, Житомирський державний університет ім. І.Франка
The judicial system in the territory of Belarus in 1797–1840
Journal of the Belarusian State University. History, 2020
The article presents the study of the judicial system that operated on the territory of Belarus from 1797–1840, i. e., from the time of Paul I reforms to the abolition of local features in the sphere of justice by Nikolai I and the introduction of the Russian model of judicial system and legal proceedings. At this time, the judicial system of the region was significantly different from that in the inner provinces of the empire. In this judicial system, retaining of the local judicial legal tradition of the times of the Grand Duchy of Lithuania and the Polish-Lithuanian Commonwealth was combined with the use of Russian law. This judicial system has been operating, albeit with some changes, for more than 3 decades, while under the influence of the anti-Russian uprising of 1830–1831 the autocracy did not proceed to eliminate local features in the judicial sphere. This judicial system has operated, albeit with some changes, for more than 3 decades – until when under the influence of the...
Intermarum history policy culture, 2018
Introduction The transformational processes occurring in Ukraine today have necessitated the search for new forms of the judicial system organization. The system should be effective, simple and accessible to the public. Most of these requirements correspond to the Peace Court, which under different names has been successfully operating in England, Israel, Italy, Switzerland, the USA and Canada.T herefore, today it is important to study the practice of its formation and development.Goal: based on the analysis of the normative framework of the peace courts functioning in 1917-1919, their judicial practices and conditions of activity, to determine the degree of effectiveness of local justice and its role in establishing the rule of law and order in the Volyn province during the National Revolution.Results After the formation of the Ukrainian governments, the judicial reforms were launched, which changed the structure and competence of local courts. In 1917-1919, the Higher Regional Cou...
The Upper Summary Court of Yekaterinburg: Organisation and Functioning in 1781-1797
Вестник Пермского университета. История, 2018
Статья посвящена проведению губернской реформы Екатерины II на Среднем Урале. Вопросы комплектования и финансирования созданных административных и судебных учреждений, стоявшие особенно остро на севере и востоке России, исследуются на примере Екатеринбургской верхней расправы (1781-1797 гг.). В социально-экономических условиях региона апелляционный суд, отвечавший за касавшееся свободного сельского населения судопроизводство в губернии, стал преемником упраздненной Канцелярии главного правления заводов, а также высшим судебным органом в зауральской части Пермского наместничества. Анализ архивных документов показал, что, несмотря на давно сложившуюся инфраструктуру, учреждение испытывало существенные затруднения. В первые годы преобразований на дееспособность Екатеринбургской верхней расправы влияли последствия утечки мозгов. Большинство опытных делопроизводителей, состоявших в ее штате, были постепенно переведены во вновь учрежденную столицу региона, Пермь, и уездные города, страдавшие от кадрового голода. Однако более серьезное препятствие для функционирования верхней расправы представляли проблемы, возникавшие из-за двойной нагрузки и недофинансирования учреждения: в связи со своей особой позицией, суд не только должен был выполнять функцию координатора деятельности четырнадцати подчиненных ему уездных учреждений, в его введении находились оба архива, «унаследованные» от организации-предшественника. Невзирая на увеличенный круг обязанностей, Екатеринбургская верхняя расправа снабжалась строго согласно закону; по штату и бюджету она не отличалась от Пермской верхней расправы, игравшей гораздо менее значимую роль в регионе. Ключевые слова: история Урала второй половины XVIII в., история судебных учреждений России, административно-судебная реформа Екатерины II, Пермское наместничество, история чиновничества, верхняя расправа.
The Malorossy vs. Ukrainians: the Ukrainian question in science, state and cultural policy of the Russian Empire and the USSR. Essays, 2018
Э мансипация определенного (этно)национального сообщества, в частности, в глазах других сообществ, в современных исследованиях национализма рассматривается как сложный динамический процесс, не всегда имеющий четко заданный вектор, в котором идентификация и самоидентификация происходят под влиянием целого ряда внешних и внутренних факторов 1. Исследователи полагают, что «идея нации включает в себя комплекс представлений о том, что такое нации, каковы критерии принадлежности к ним, чем определяется идентичность данной конкретной нации, что этой идентичности угрожает и что нужно для ее благополучия. В сумме эти представления задают некую систему координат, определяющих, кто есть мы, составляющие нацию, чем мы отличаемся от других и каковы наши перспективы. Формирование и последующая трансформация такой идеи представляют собой динамичный процесс, в ходе которого, как правило, соперничают между собой несколько альтернативных проектов» 2 .
Scientific Papers of the Vinnytsia Mykhailo Kotsyiubynskyi State Pedagogical University Series History, 2020
Метою статті є аналіз соціального значення діяльності цивільних департаментів губернських головних судів – ревізійно-апеляційних установ Правобережної України. Верховна влада, заради здобуття лояльності польської шляхти й утвердження в історичному регіоні, проводила гнучку політику, головним елементом якої було збереження річпосполитівської системи цивільних відносин. Автор досліджує межі компромісів еліти й судової влади, що стали наслідком примирення місцевого населення з російським пануванням. Методологія дослідження базується на поєднанні загальнонаукових (аналізу, синтезу, узагальнення) та спеціально-історичних (історико-генетичного, історико-типологічного, історико-системного) методів з принципами історизму, системності та науковості, що дозволило зосередитися на механізмах адаптації річпосполитівської судової традиції до вимог верховної влади. Наукова новизна роботи полягає в дослідженні імперської практики пошуку консенсусу з польською шляхтою через механізми збереження річп...
Quaestio Rossica, 2020
This article studies a tradition that existed in the Muscovite state between the sixteenth and seventeenth centuries, according to which at Easter, servicemen had the honour of being personally greeted by the sovereign and “seeing the sovereign’s eyes”. A set of documents has survived from the reign of Mikhail Fyodorovich about the admission of different groups of Moscow nobles and clerks to “see the sovereign’s eyes” at Easter either in the komnata (tsar’s personal room), the perednyaya (reception room) or the seny (entrance hall). This set of documents is first introduced into scholarly circulation here. Servicemen considered their reception in the said rooms an indicator of their status and position at court. Of particular importance for the courtiers was the admission during Easter celebrations to “see the sovereign’s eyes” in the tsar’s room. The author analyses the composition of persons included in the “room lists” between 1619 and 1644, which provides a clearer idea about the nature of relationships at the top of the service class and determines the real situation of various persons and clans at court. The article shows that traditionally, it was primarily representatives of aristocratic families who were allowed to enter the tsar’s room. At the same time, almost half of the people admitted belonged to new noble families. However, their presence was not accidental. As a rule, they were representatives of clans firmly established at court thanks to family and personal ties with the royal family and influential boyars and courtiers. The author concludes that the admission of representatives of the most diverse layers of servicemen into the tsar’s room at Easter indicates a process whereby new court relations were formed, according to which the real status of serviceman was determined not only by their origin but also by the degree of proximity to the court. Статья посвящена изучению существовавшей в Московском государстве в XVI–XVII вв. традиции, согласно которой ежегодно на праздник Пасхи служилые люди удостаивались чести быть поздравленными лично государем и «видеть государские очи». От времени царствования Михаила Федоровича сохранился целый комплекс документов о допуске разных групп московских дворян и дьяков «видеть государские очи» на праздник Пасхи либо в «комнате», либо в «передней», либо в «сенях», который вводится автором статьи в научный оборот впервые. Служилые люди рассматривали нахождение во время праздничной пасхальной церемонии в этих покоях как показатель своего статуса и положения при дворе. Особо важное значение для придворного имел допуск во время празднования Пасхи видеть «государские очи» в «комнате». Анализ состава лиц, занесенных в «комнатные списки» 1619–1644 гг., позволил более полно представить характер взаимоотношений в верхах служилого сословия и определить не только формальное, но и реальное положение тех или иных лиц и родов при царском дворе. В статье показывается, что в «комнату» на Пасху по традиции допускались прежде всего представители знатных боярских родов. В то же время почти половину из упомянутых в числе пожалованных в «комнату» лиц составляли выходцы из новых дворянских родов. Но и эти лица оказывались здесь отнюдь не случайно. Как правило, они являлись представителями родов, которые прочно утвердились при дворе благодаря родственным и личным связям с царской семьей и влиятельными боярами и придворными. Автор приходит к выводу, что допуск видеть «государские очи» на Пасху в «комнате» представителей самых разных слоев служилых людей свидетельствует о процессе становления при московском дворе новых придворных отношений, согласно которым реальный статус служилого человека стал определяться не только его происхождением, но и степенью близости ко двору.
Proceedings of the Institute of State and Law of the RAS, 2020
сти базируется на одной доминирующей методологической парадигме: культурологической, классовой, аналитической и т.п. Для преодоления партикулярного взгляда на эволюцию начального этапа древнеславянской государственности в представленной статье используется метод сравнительно-правового комбинирования, призванный преодолеть не только гносеологический монизм, но и эклектико-синкретический диссонанс методологического плюрализма. Кроме того, на основании историко-правовой компаративистики нами рассматриваются особенности структурной организации, субъектного состава и функционального назначения древнеславянского дружинного элемента. Дружинно-дворцовая система управления в раннем Средневековье (конец V-середина XI в.) повлияла на конституирование особого правового института, так называемого дружинного права, являющегося составной частью архаической отрасли древнеславянской системы права-державного права. Затем она трансформировалась в дворцово-вотчинную систему управления, став переходной конструкцией к министериальной или приказной системам государственного администрирования, что предопределило анализ нормативно-правовых источников, в том числе и высокого Средневековья (конец XI-середина XIV в.). Наряду с этим в работе доказывается положение о том, что форма древнеславянских государств зависела от различных вариантов политико-правового влияния дружины на механизм державного управления. Так, в Польше и Чехии шляхетское сословие смогло конкурировать не только с магнатами, но и получить политико-правовые привилегии, позволившие развить республиканские начала государственного строя. В Древних Руси, Сербии и Болгарии, напротив, сильная власть правителя (князя, царя или короля) подавила устремления служивого сословия к политическим свободам и правам по определению своего государя, укрепив монархические начала государственного правления. В статье отмечается необходимость более глубокого исследования древнеславянского дружинного (военного) права для обогащения юридической славистики новыми знаниями.