ПОЧЕМУ НЕ СТОИТ ЧИТАТЬ ФРАНЦА КАФКУ (original) (raw)
Related papers
СВОЕОБРАЗИЕ ТВОРЧЕСТВА КАДИРЖАНА КАФЛЫ
2022
Аннотация: Кадиржан Кафлы вошел в историю турецкой литературы как поэт, писатель, публицист и критик. В каждой из этих областей он оставил заметный след, особенно в прозе и публицистике. Его общественно-политическая жизнь, писательская биография, творческие достижения и литературное мастерство представляют определенный интерес и для отечественных исследователей, занимающихся проблемами художественной культуры национальной диаспоры. В статье дается оценка прозаическим произведениям писателя с точки зрения их идейного и художественного своеобразия, а также историкопублицистическим сочинениям на примере книги «Северный Кавказ», в которой автор раскрылся как знаток истории, культуры и быта народов Турции и Кавказа.
Философические письма. Русско-европейский диалог. Philosophical Letters. Russian and European Dialogue, 2022
Андреа Кафф и (1 8 8 7-1 9 5 5) гораздо менее известен, чем Никола Кьяромонте, который считал его своим учителем. Между тем
Розглянуто судження Івана Франка щодо звукової організації поетичної мови. Об'єктами дослідження стали літературно-критичні праці та епістолярна спадщина поета. Визначено критерії поетової думки щодо милозвучності та функціонування засобів звукопису віршованих творів.
ЛИСТИ ОСКАРА АШБОТА ДО ІВАНА ФРАНКА
Вісник Львівського університету. Серія філологічна, 2016
Уперше публікуємо листи угорського славіста Оскара Ашбота до Івана Франка в справі написання та видання його огляду історії української літератури для угорського енциклопедичного видання. Ключові слова: лист, епістолярна спадщина, історія літератури, славістика. «Мало який твір,-писав Іван Франко у "Переднім слові" до відомого "Нарису історії україн сько-руської літератури до 1890 р.",-не тільки в нашім, але і в інших письменствах був писаний серед таких прикрих і важких обставин, як отсей мій "Нарис". Позбавлений свободи обох рук від кінця цвітня 1908 р. я мав утруднену всяку духову роботу і користування книжками не тільки сею фізичною безвладністю, але ще більше, може, психічним неспокоєм. Се нехай буде оправданням, що мій "Нарис" виходить не так повний і не так, може, викінчений у деталях, як би мені бажалося. Першою моєю пробою дати нарис історії літератури та духового життя українського народу була стаття "Южно-русская литература", написана 1904 р. мною по-російськи для виданого в Петербурзі лексикона Брокгауза і Єфрона. Ся робота дісталася мені з поручення проф. А. Кримського і була надрукована в т. ХLІ, ст. 300-326 і видана також окремим відбитком. Зимою р. 1907 удався до мене будапештський професор Ашбот з поручення берлінського славіста А. Брюкнера з просьбою написати огляд літератури південноруського народу для мадярської енциклопедії літературних історій усіх народів, видаваної Будапештською Академією наук. По листовім порозумінню з проф. Ашботом я написав нову статтю, зовсім незалежно від російської, німецькою мовою, яка в Будапешті з поручення проф. Ашбота і при його співучасті була одним із його слухачів перекладена на мадярську мову. Бувши весною минулого року в Будапешті і відвідавши особисто проф. Ашбота в його помешканні, я переконався, що моя стаття в мадярськім перекладі вже зло жена, і доповнив її ще короткою згадкою про бачвансько-руське письменство. Чи вийшла мадярська енциклопедія з моєю статтею в світ, досі не знаю. Німецький текст моєї статті я одержав ще при кінці 1907 р. і переслав її до Відня, до редакції "Österreichische Rundschau", яка згодилася опублікувати її,
Народ і влада у Галичі як приклад "візантійської республіки", 2019
НАРОД І ВЛАДА В ГАЛИЧІ ЯК ЗРАЗОК «ВІЗАНТІЙСЬКОЇ РЕСПУБЛІКИ» Стаття пропонує інтеґрувати політичну історію Галича рубежу ХІІ-ХІІІ ст. в сучасний візантиністичний дискурс із властивим радикальним переосмисленням уявлень про категорії «леґітимности» владних інституцій Східної Римської імперії. На відміну від Західної Європи, яка після падіння Риму під натиском варварських племен адаптувала принцип особистісного «божественного права», за якого влада була особистою власністю певного володаря, Візантія зберегла республіканське ментальне поле й уявлення про владу як власність народу (лише делеґовану певним особам). Ключовою категорією державотворення візантійського типу виступає поняття «політеї»-множини, яка є джерелом «базилеї»-царствености. Автор підкреслює виняткову близькість Галича до Східної Римської імперії. Обґрунтовується пропозиція сприймати політичну систему Галича ХІІ-ХІІІ ст. як виборну республіканську монархію візантійського типу. Це дозволяє переглянути традиційно антагоністичну картину політичного життя Галича як протистояння державотворчої основи персоніфікованої у князях та їхній владі і деструктивної основи, вкладеної у літописних «галичанах», «галицьких боярах» та ін. Це свого роду приклад найзрілішої реалізації республіканської культури, акцептований із його греко-римських джерел, поєднаних із традиціями давньослов'янської спільнотно-вічової культури. Окреслено три етапи еволюції Галицької політеї ХІІ-ХІІІ сторіч: а) слов'янсько-візантійський; б) візантійський і в) візантійсько-франкський. Розглянуто роль географічного розташування Галицької політеї, котра, з одного боку, онтологічно пов'язувалася з лаократією Нового Риму, а з другого-стала прикладом, а можливо, і першоджерелом, демократичних змін у країнах-сусідах Угорщині («Золота булла») та Польщі, які зазнали часткового розмивання парадигми особового «божественного права» латино-європейського типу.