Language Personality (original) (raw)

Статтю присвячено представникові української школи художнього перекладу, педагогові Іванові Бабичу. Окреслено основні віхи формування його мовної особистості в контексті перекладацької та педагогічної діяльності, з'ясовано екстралінгвальні чинники впливу на формування мовної особистості митця художнього перекладу. Розглядаючи біографію І. Бабича й аналізуючи його перекладацьку спадщину, треба визнати, що він був людиною європейської культури, поширювачем її засадничих цінностей в Україні. Воднораз Іван Трохимович пропагував національну культуру, українське слово на терені франкомовних країн. Саме з позицій специфічної функції міжкультурного посередництва належить розглядати його мовну особистість та літературний доробок. Своєю плідною діяльністю український перекладач французького походження І. Бабич сприяв зближенню європейських народів і культур, тому його справедливо віднести до когорти кращих представників української школи художнього перекладу. Ключові слова: Іван Бабич; мовна особистість; мовна особистість перекладача; літературна спадщина Івана Бабича; українська школа перекладу. Постановка проблеми. Наприкінці 80-х рр. ХХ ст. започаткувався новий міждисциплінарний напрям-лінгвістична персонологія, у межах якої мову почали досліджувати як антропосистему, центром якої постала мовна особистість. Поняття мовної особистості різноаспектно обмірковувалося з позицій лінгвокультурології (М. Алефіренко, В. Виноградов, Ю. Караулов, В. Карасик, О. Леонтьєв, В. Нерознак, О. Сиротитіна та ін.), філософії (Ш. Ренувьє, Е. Муньє та ін.), психології (Є. Боринштейн, Т. Єрофеєва та ін.), завдяки чому усталився термін «мовна особистість»-«поєднання в особі мовця його мовної компетенції, прагнення до творчого самовираження, вільного, автоматичного здійснення різнобічної мовної діяльності. Мовна особистість свідомо ставиться до своєї мовної практики, несе на собі відбиток суспільно-соціального, територіального середовища, традицій виховання в національній культурі» (Єрмоленко, Бибик, & Тодор, 2001, с. 92-93). Закономірно, що увагу наукових студіювань у перекладознавчій царині прикувала мовна особистість перекладача-«людини в мові» (Бенневіст, 1974, с. 26), котру характеризує не стільки те, що вона знає про мову, скільки те, що вона може з мовою зробити (Богін, 1980, с. 3). Можна впевнено ствердити, що сучасна лінгвоперсонологія віддзеркалює наспілу необхідність дослідити особистість перекладача як речника міжлітературних відносин і тим, як слушно зауважує М. Іваницька, відновити справедливість, продемонструвавши «вагомість функції, котру виконують перекладачі для суспільства загалом та для українського суспільства-зокрема» (Іваницька, 2015, c. 11). Розглядаючи крізь призму лінгвістичної персонології постать відомого перекладача, члена Спілки письменників СРСР і УРСР Івана Бабича, пов'язуємо наведені вище характеристики з особливою формою міжкультурної активності, що започатковується вибором першотвору (вільним або регламентованим), триває у процесах художнього осмислення тексту, перекладацької мовотворчості, поширення перекладеного твору в середовищі іншої культури та діалогічної міжкультурної взаємодії як вершини зазначеної активності. Природно, що перекладання-прадавнє джерело, засіб взаємозбагачення й розвитку національних культур-невіддільне від формування мовної особистості перекладача. Актуальність порушеної проблеми зумовлена й тим, що мовна особистість Івана Бабича, сутність його перекладацького стилю, основні риси творчого методу, роль і місце перекладів у репрезентуванні творів української літератури у франкомовному просторі кінця XX ст. та ін. понині неувиразнені у вітчизняному перекладознавстві.