Метафорическое осмысление перевода религиозных текстов: Метафоры идентичности (original) (raw)
Related papers
2011
Суб'єктивація перекладацького процесу під час інтерпретації та відтворення концептосфери релігійного дискурсу Наприкінці вісімдесятих років у вітчизняній лінгвістиці відбувся «антропоцентричний переворот». Термін «мовна особистість» став стрижневим у сучасній лінгвістиці, яка зосередила свою увагу на людині, що розмовляє, вивчаючи її як мовну особистість. На межі століть з'являється комплексна концепція мовної особистості, яка розробляється в рамках нового міждисциплінарного напряму-«лінгвістичної персонології» (від лат. lingua-мова, persona-особистість). Вперше заговорив про лінгвістичну персонологію як про самостійний напрям науки про мову В.П. Нерознак [1], але концепція лінгвоперсонологічного функціонування мови, а разом з нею й система базових понять лінгвоперсонології (лінгвоперсонологічне варіювання мови, лінгвоперсонема, антропотекст) з цілковитою підставою пов'язані з ім'ям М.Д. Голева [2]. Головна ідея лінгвоперсонології полягає в тому, що будь-який прояв варіативності мови може мати й лінгвоперсонологічне обґрунтування, звідси можливість представляти мовну систему як «антропосистему». За кожним текстом стоїть як система мови, так і окрема мовна особистість (мається на увазі функціонування мови у просторі якісного різноманіття мовних здібностей й варіативність результатів такого функціонування (лінгвоперсонологічному функціонуванні мови)). Таким чином, всі мовні опозиції, які неминуче актуалізуються/не актуалізуються у мовленнєвій діяльності індивіда, мають лінгвоперсонологічну характеристику [3]. Лінгводидактичне осмислення проблеми мовної особистості, де мовна здібність розцінюється як здатність породжувати текст, належить Г.І. Богіну [4]. Подальший розвиток даної проблематики пов'язаний з дослідженнями Ю.М. Караулова, який трактує мовну особистість як вид повноцінного представлення особистості, яка містить в собі психічні, етичні, соціальні та інші компоненти, але відбитий у її мові, її дискурсі. Структура мовної особистості представлена ученим у вигляді моделі, що складається з 3-х рівнів: вербально-семантичного, або лексикона, лінгвокогнітивного, або тезауруса, й мотиваційного, або прагматикона [5: 36]. Мовна особистість як аспект глобальної людської особистості може піддаватися подальшому членуванню за функціональною ознакою. Таким чином одним з типів мовної особистості, що виокремлюється, є мовна особистість перекладача [6: 4]. Феномен мовної особистості перекладача становить особливий інтерес у загальнонауковому полі гуманітарного пізнання, зокрема у сфері міжкультурних комунікацій. Спробуємо застосувати вищезазначену модель до мовної особистості перекладача. Перекладацький запис є основою породження тексту, що передбачає, по-перше, формування лексичних навичок, пов'язаних із смисловим аналізом тексту, таких як виокремлення й фіксація рельєфних та ключових слів, опорних пунктів, смислових віх; по-друге, формування структурно-композиційних навичок, таких як виокремлення теми й реми висловлювання, логіко-смислової структури завершеного відрізку мовлення, згортання інформації, виокремлення головної й уточнюючої інформації тощо [7: 142]. Когнітивний рівень втілюється в тезаурусі мовної особистості перекладача й багато в чому залежить від національної культури, а також від національної мовної картини світу. Тезаурус є одним із способів опису лексики, впорядкованої відповідно до певної моделі, набір термінів конкретної області знань, який містить перелік понять з їхніми взаємозв'язками й відношеннями: словосполучення, синонімія, родовидові й асоціативні відносини, що є класифікованими за тематикою й узагальненими у схемах [8: 110]. Мотиваційний рівень охоплює комунікативно-діяльністні потреби особистості. Стосовно особистості перекладача третій рівень означає, що перекладацька діяльність задається й координується вимогами до продукту перекладу-тексту. В контексті концепції перекладацького простору це означає, що породження гармонійного тексту перекладу є результатом гармонізації гетерогенних смислів, як експліцитних, так й імпліцитних, з їхньою подальшою синергією, що відбувається у полі перекладача [9: 72]. Переклад як один з видів комунікації підпорядковується загальним закономірностям теорії комунікації: будь-яка інформація, проходячи крізь індивідуальну свідомість людини, несе своєрідний відбиток її індивідуальності, тобто інформація на вході та виході є неідентичною. Адже у нормальному людському спілкуванні закладено припущення про вихідну неідентичність того, хто говорить, і того, хто слухає [10: 15]. В умовах перекладу ступінь неідентичності суттєво зростає, що призводить до лакунізації розуміння й міжкультурної асиметрії. В такому випадку переклад з мови мовою є не чим іншим як трансформацією менталітету [11: 8-9]. Однак той факт, що текст перекладу неминуче несе на собі відбиток особистості перекладача не тільки не є загальновизнаним, але й досі заперечується, причому будь-які прояви індивідуальності перекладача в тексті перекладу сприймаються як відхилення й вважаються наслідком неякісної, несумлінної праці. Хоча останнім часом спостерігається пожвавлення інтересу до перекладача як до інтерпретатора оригіналу й потенційного співавтора тексту перекладу [12: 4]. Але чи завжди може перекладач виступати як інтерпретатор та співавтор, і чи є якісь обмеження, окрім суспільної та наукової думки, у його діяльності?
В современной экзегетике и переводе Библии понимание священного текста все больше связывается с пониманием религиозного языка, на котором та или иная культура выражает свои представления о божественном или сверхъестественном, и используемых в нем метафор. В качестве примера использования такого подхода данная статья предлагает исследование генеза новозаветного термина «геенна» с точки зрения когнитивной теории метафоры, которая утверждает, что мыслительная сфера человека, составленная из ментальных концептов, обобщающих различные признаки внешнего мира, в значительной мере метафорична, поскольку метафора в человеческом мышлении играет большую роль для определения реальности. Статья показывает, что ассоциация долины Хинном в окрестностях Иерусалима с местом эсхатологического наказания грешников связана с трансформацией контраста между Иерусалимом и этой долиной в географическом плане в контраст когнитивный. При этом большую роль сыграли когнитивные метафорические оппозиции «верх – низ» и «центр – периферия», «внутреннее – внешнее», общие для древней Средиземноморской культуры, к которой принадлежали и иудейская, и раннехристианская традиции.
Проблема передачи метафорического образа при переводе поэтического текста
2018
ПРОБЛЕМА ПЕРЕДАЧИ МЕТАФОРИЧЕСКОГО ОБРАЗА ПРИ ПЕРЕВОДЕ ПОЭТИЧЕСКОГО ТЕКСТА (на примере метафор свечения) В статье рассматриваются ментальные и языковые механизмы образования поэтического образа, этапы его создания. Сделан вывод о том, что природные объекты и ситуации не только служат источником поэтических метафор, но и составляют нейтральное поле, где особенности восприятия разных культур получают максимально адекватную передачу при переводе. Ключевые слова: когнитивная поэтика, метафора, художественный образ, перевод, текст. Обращение к ментальным основам литературного творчества в русле когнитивной поэтики и когнитивного переводоведения позволяет рассмотреть процесс формирования поэтических образов как общий процесс порождения образов и выявить уровни, на которых фиксируется, сохраняется и репрезентируется национальное и культурное своеобразие, обеспечивающее особую уникальность художественного текста и требующее мастерства переводчика. Художественные образы возникают в результате преобразующей работы воображения. Цель этой работы-преобразование, обеспечивающее создание заведомо новой модели ситуации, ранее не возникавшей [Маслова 2014]. Новые образы возникают из имеющихся элементов за счет установления новых и неожиданных ассоциативных связей. Однако этот процесс нельзя считать полностью произвольным, он структурируется и направляется несколькими закономерностями. Во-первых, творческим воображением задействованы общие когнитивные механизмы, составляющие ряд этапов создания художественного образа: 1. диссоциация. В результате внешних и внутренних восприятий возникает впечатление-сложное целое, состоящее из многих частей. В процессе диссоциации это сложное целое рассекается на составные части. Отдельные части выделяются относительно других и сохраняются, другие забываются;
Трансформације религијског идентитета у савременом добу
Religija i tolerancija, 2018
У овом раду ће бити сагледан један од идентитета који заокупља посебну пажњу научника већ два вијека, а то је религијски идентитет. Тачније, у раду ће бити сагледане његове трансформације које је претрпио заједно са крупним друш-твеним промјенама, а о којима говоре неки од најпознатијих социолога религије: Питер Бергер, Грејс Дејви, Ајлин Баркер, Стив Брус, Зорица Кубурић, Ђуро Шуш-њић, Иван Цвитковић и други. Процеси модернизације и рационализације који су зах-ватили " колијевку цивилизације " дуго су се у научним круговима посматрали као процеси који ће довести до нестанка религије (теорије секуларизације). Најављиван је крах религије као опсјене која вјернике наводи на страх од непознатог и другачи-јег, као и на идентификацију и јединство са сличним. Након што је Други свјетски рат расплинуо већину илузија о рационализацији, хуманизацији и нестанку религија, које би проистекле из технолошке унапријеђености, десило се да је у већини свијета ојачала идентификација са религијским заједницама. Технолошки развој, узлет капи-тализма и други очекивани друштвени процеси, довели су ипак до јачања религије (теорије десекуларизације). Оно што су теоретичари крајем 20. вијека могли да утврде сигурно јесте да је религијски идентитет доживио и да и даље доживљава трансформације: развија се лична духовност, настају нови религијски покрети, долази до одвајања црквене религиозности, као и до настанка грађанских религија. Овај рад ће пружити преглед најважнијих трансформација религијског иденти-тета и тако још једном указати на то да је постмодерност (или касна модерност) стање које итекако ремети све социолошке дефиниције. Кључне ријечи: идентитет, секуларизација, религиозност, плурализам ре-лигија, нови религијски покрети.
2018
В статье рассматриваются основные тенденции развития современного религиозного искусства в Западной Европе. Художники, работающие в церквях, настаивают, во-первых, на многозначности, многоаспектности своих произведений. Во-вторых, предполагают, что эти работы побудят у зрителя желание задуматься над смысложизненными вопросами. Особая задача – «встраивание» новых произведений искусства в церковное сакральное пространство. Автором статьи анализируются три примера: выставленные в Маттеускирхе в Берлине инсталляции немецкого художника Бьёрна Далема «Launch Pad (Oort)» и израильского художника и скульптора Михи Ульмана «Ступени», а также концепция оформления часовни на кладбище Доротеенштадта в Берлине, разработанная американским художником по свету Джеймсом Тарреллом. Автор выделяет основные черты трансформации языка религиозного искусства. Во-первых, расширение средств художественного выражения, что неизбежно ведет к новому эстетическому и религиозному опыту. Во-вторых, современные художественные образы и средства требуют определенных психологических усилий со стороны зрителей для «считывания» за ними традиционных образов. В-третьих, язык живописи требует от зрителей хорошего знания современного искусства (что является основанием для выделения особой группы «прихожан-интеллектуалов» в сфере искусства). Отмечается, что церковь как общественное пространство в современной Европе открыта для людей разных конфессий (как и для неверующих) и требует от них фактически единственного – желания присмотреться, погрузиться в себя, приобрести некий новый опыт. Будет ли он духовным или эстетическим, зависит от восприятия зрителя. Экзистенциальные образы, глубоко осмысливаемые художниками, имеют тенденцию вступать в диалог с религиозными идеями и ценностями.
Риторика религиозного текста и формирование риторики Нового времени
Здесь исследуется влияние риторики религиозного текста, в частности, христианского на формирование риторики Нового времени. Обсуждаются взгляды на статус ораторского искусства софистов, Платона и Аристотеля и судьба этих взглядов в христианской риторической системе. Затрагиваются такие христианские авторы как Климент Александрийский, Псевдо-Дионисий Ареопагит, Августин. Христианская риторика рассматривается как один из источников риторики Ренессанса. Выявляется тенденция к эстетизации сакральной санкции при переносе принципов системы христианской риторики в секулярную сферу. Предлагается классификация рассмотренных риторических систем. Делаются следующие выводы. (1) Риторика религиозного текста нормативна, основывается на системе сакральных санкций. (2) Риторика Ренессанса заимствует систему сакрального санкционирования христианской риторики, используя в ней альтернативные источники сакральной санкции и альтернативные «начала». (3) Это подрывает конструкцию сакрального санкционирования и приводит к превращению сакральной санкции в риторический троп с особой эстетикой. (4) В Новое время окончательная десакрализация достигается в философских доктринах философов-рационалистов и эмпириков. (5) В эстетизированной и ослабленной форме сакральное санкционирование присутствует в политико-идеологических риторических системах и сегодня, в частности, в риторике религиозного фундаментализма и радикальных общественных движений.
Вестник Российского университета дружбы народов. Серия: Русский и иностранные языки и методика их преподавания, 2008