The Conceptual Foundations of the Establishment of a New International Order in Research of the Theoretics of the Ukrainian Underground Thought at the End of the First Half of XX Century (original) (raw)
Related papers
Флоря Б.Н. О формировании идеологии украинской элиты во второй половине XVII в.// Studia Slavica et Balcanica Petropolitana. №1(15). 2014. С. 163-170.
В статье анализируется процесс и обстоятельства формирования идеологии украинской элиты во второй половине XVII в. Поскольку в главном историческом труде, отражающем настроения украинской элиты этого времени — в «Летописи Самовидца», не содержится доводов, которые обосновывали бы право элиты руководить обществом, автор статьи восполняет имеющийся пробел за счет привлечения текста «Перестороги», включенной в сборник Дворецких. В статье подчеркивается, что рассуждения автора анонимного памфлета, представляющего собой предостережение, адресованное жителям Украины и одновременно совет, как выйти из той опасной ситуации, в которой они оказались, позволяет очертить некоторые контуры складывавшейся идеологии новой социальной элиты, проявляющиеся, в частности, в стремлении к консолидации элиты для подчинения в дальнейшем социальных низов ее руководству. ****** The article presents an analysis of the process and circumstances of the formation of the ideology of the Ukrainian elite in the second half of the 17th century. So long as the «Chronicle of Samovidets», the main historical narrative reflecting the local elite’s sentiments of those times, does not present ideas that would substantiate the elite’s rule over the Ukrainian society, the author of the article fills a want by using the text of «Perestoroga» from the Dvoretskys’ collection. The article emphasizes that the reasoning of the anonymous author of the pamphlet, that was both a warning addressed to the people of Ukraine and an advice on how should they come out of the dangerous situation in which they found themselves, allows us to outline contours of a new social elite’s ideology, those manifested, in particular, in its aspiration for the consolidation of the elite for the further subordination of the lower classes to its rule.
The thesis focuses on the sources for research on the Borotbism, i.e. the ideology of the Borotbists’ party. This political force was one of the most influential leftist movements operating in Ukraine during the revolutionary period of 1917–1921, especially in 1918–1920. This topic is extremely poorly studied in both Ukrainian and Western historiography. Our study is based on the archival collections and published documents of the UCP(B), the Communist Party (Bolsheviks) of Ukraine, The Russian Communist Party (Bolsheviks), and other political forces. Also it appeals to the government documentation, memoirs of political figures, and other historical sources. Author studies the sources for research on the ideological principles of the Ukrainian Party of Socialists-Revolutionaries (Communists)/ the Ukrainian Communist Party (Borotbists) and defines the vectors of an evolution of its leaders’ views on the key questions of the internal and foreign policy of the Soviet Ukraine during 1918–1920. On the basis of the documents of the Communist International (the Comintern) author traces the history of the UCP(B)’s attempts to be admitted into this organization and defines the causes of their failure. Using the propagandist materials such as leaflets and media author investigates the specificity of the representation of the Borotbists’ ideology (Borotbism) by the party functionaries and political writers. This party was created after the Ukrainian Party of Socialists Revolutionaries split in May 1918 during its Fourth Congress. Its left wing (also known as “Borotbists” by the name of the newspaper “Borot’ba” (“The Struggle”) issued by its leaders) gained control over the party’s Central Committee and began to call for cooperation with Bolsheviks. The name of the Party was changed into “Ukrainian Party of Socialists-Revolutionaries (Communists) in March 1919. On August 6, 1919 it had unified with the left wing of the Ukrainian Social Democratic Labour Party (Independentists). The new party was given the name “Ukrainian Communist Party (Borotbists)” (UCP(B)). It made an effort to join the Comintern, but its application was rejected. The Comintern had recommended to the UCP(B) to liquidate the party. The leaders of Borotbists were forced to decide to merge with the Bolsheviks. The ideology of the Borotbists’ party initially was rooted in the old “narodnik” tradition and was impacted by the Marxism afterward. The Borotbists’ leaders paid great attention to the peasant question that was especially acute on the Ukrainian territories of the former Russian Empire. Borotbists called for the socialization of the agrarian property then. This position was modified later under the influence of the Bolsheviks. Besides that, among the main items of their unofficial program were the creation of a separate Ukrainian Red Army (closely allied with the Russian one), the protection of the Ukrainian language through cultural and educational policy, and the creation of the World Federation of Soviet Republics on the principles of equal rights of its members.
In the Searching of Self, 2019
Михайло Гаухман. У пошуках себе: як конструювали ідентичність українські інтелектуали в Російській імперії другої половини ХІХ ст. / Михайло Гаухман // Наукові записки УКУ. Серія "Історія". 2019. Стаття присвячена проблемі конструювання персональної та національної ідентичності відомими українськими (українсько-російськими) інтелектуа лами від середини до кінця ХІХ ст. В імперському суспільстві ідентичність освічених неросіян була множинною, включала як імперську / загальноросійську, так і місцеву / етнонаціональну лояльність. Українським інтелектуалам доводилося працювати над своєю ідентичністю у російському літературоцентричному просторі. Процес конструювання цієї ідентичності проаналізований на матері алі особистих і публічних текстів Миколи Гоголя, Пантелеймона Куліша, Миколи Костомарова, Володимира Антоновича, Михайла Драгоманова і Бориса Грінченка, а також досліджень життя і творчості Тараса Шевченка.
Ukraïnsʹkij ìstoričnij žurnal, 2018
Розглядається формування теоретичних засад археографії в УРСР упродовж першого післявоєнного десятиліття та їх особливості в умовах остаточного утвердження єдиних вимог до публікації історичних документів у СРСР, а також принципів їх відбору та підготовки. Історія української археографії займає особливі позиції серед напрямів археографічної діяльності, оскільки є не лише окремою темою дослідження, але й виступає як дослідницький метод, а в деяких визначеннях археографії-складова частина її предмету. Аналізується процес розробки теорії та формування методології археографії у «загальносоюзних» археографічних центрах у зазначений період та їх визначальний вплив на археографічну діяльність на республіканському рівні. Археографія в УРСР у післявоєнний період перебувала на марґінесі наукових процесів, центрами яких були Москва й Ленінград. Це означало, що базові розробки в галузі теорії й методики, а також провідні фахівці з цих питань знаходилися поза межами республіки. Окрім того, багато тем були закритими для дослідження. Загалом українська радянська археографія зазнавала послідовного російщення. Насамперед стверджувалася вищість російської культури над українською. Робиться висновок про те, що вже в той час було закладено основні напрями, за якими рухалася теоретико-методологічна думка в Україні в наступні десятиліття. Цей період характеризувався й некритичним наслідуванням загальносоюзних правил, одночасним наслідуванням і розвитком окремих положень, зумовленим «опірністю матеріалу», досвідом практичної роботи з українськими історичними документами та, зрештою, виробленням власних теоретикометодологічних засад, щоправда у формі поодиноких зауваг, а не системних ґрунтовних досліджень.
The paper deals with questions regarding the formation of the modern Ukrainian nation and, particularly, the impact of the political activities and writings of G. A. Poletika (1725-1784). The author reconstructs the context of the genesis of Poletika's views of the history of "Malorossiya" and the Zaporozhian Host. The paper shows that the debates about the rights and duties of the nobility, in which Poletika was deeply involved, could not produce radically new political language capable of questioning the integrity of the Russian Empire. This, in turn, derives from the fact that preservation of "Malorossiyan rights" was an important element of political bargaining for the Ukrainian Cossack elite. The purpose of this bargain was to consolidate the privileged position of the Cossack elite. In Poletika's writings, the ideal of the "Hetmanate" or independent "Ukrainian Cossack state," as well as feelings about the loss of the "Ukrainian state," was absent, even though this concept was common to all Malorossiyan social groups. The Cossack past was considered by Poletika as an "age of misfortune," in contrast to the Polish times. The author concludes that there were significant ruptures in the process of building the modern Ukrainian nation.
Ab Imperio, 2022
Mykhaylo Gaukhman surveys the history of development of a new historical canon in independent Ukraine from 1991 to summer 2022. It was June 2022 when a group of Ukrainian historians came up with the concept of a “multifrontier” as the best way to structure the narrative of Ukrainian history. Gaukhman characterizes this concept as metamodernist in the sense of its combining modernist nation-centrism with the postmodernist deconstruction of any rigid identity politics. The latter point seems to be shared by leading Ukrainian historians, who insist on prioritizing a commonality of values over a single normative cultural identity as the foundation of Ukrainian society. They criticize ethnoconfessional particularity as delegitimizing the modern Ukrainian state project that embraces a regionally and culturally diverse society. In this respect, a “multifrontier” perspective fits the bill by combining a multitude of situational arrangements with the singular and all-embracing mode of their interpretation. Following Serhii Plokhy, Gaukhman prefers to speak of a new metanarrative as a new national history that transcends the ethnonational historical canon and engages in dialogue with the global, transnational, multiethnic, and regional histories.