Чорний лебідь Неаполя: деструкція жанру детектива у романі «Katar» С. Лема (original) (raw)
Related papers
Осмысление детектива как жанрового канона в литературоведении ХХ века Ю. Ю. Бекузарова Текст и гуманитарный дискурс: вчера и сегодня. Материалы четвертого выпуска сборника трудов кафедры зарубежной литературы ИФ КБГУ. -Нальчик: Издательство М. и В. Котляровых, 2008. С. 150-156. Интерес литературоведения к детективному жанру, наблюдавшийся во второй половине ХХ века и не ослабевающий сейчас, можно объяснить тем колоссальным влиянием, которое оказал детектив на литературу ушедшего столетия, не только создав растиражированные массовой культурой образы Шерлока Холмса, Филиппа Марлоу и комиссара 150 Мегрэ, но и сформировав определенный тип читателя, для которого процесс чтения произведений непременно должен сопровождаться раскрытием тайны -detection. «Диалектика открытия» (Вольский) объединяет все произведения жанра и является композиционным ядром детектива, вокруг которого выстраивается сюжетно-фабульная структура произведения: сообщение о преступлении -расследование -раскрытие преступления -описание метода поиска (1; 26). Расчисленная композиция детектива стала основой для формирования представлений о детективе как о жанровом каноне. Собственно, первые попытки описания детектива, сделанные в 1920-е годы, были обращены именно к канонической природе жанра, в то же время они подчеркивали его игровую специфику. «Двадцать правил для написания детективных романов» Ван Дайна (1928) и «Десять заповедей детективного романа» Нокса (1929) утверждали детектив как литературный канон и служили своеобразным манифестом, провозглашавшим основные принципы построения детективного сюжета. Ван Дайн также попытался дать определение детективу: «Детективный роман -это своего рода интеллектуальная игра.
От классического детектива к постмодернистскому детективу. Аспекты жанровой трансформации
Основной вопрос, на который отвечает автор статьи: возможно ли существование постмодернистского детектива в ситуации жанрового и стилевого плюрализма? Какие основные различия постмодернистского детектива от классических образцов жанра, возникших в эпистемологическом поле модернистской культуры? На примере функции "переписывания" (réécriture) показаны пути жанровой трансформации от классического детектива к постмодернистскому в разных национальных литературах.
Бінарна опозиція «кат – жертва» в романі Михайла Стельмаха «Кров людська – не водиця»
Humanities science current issues, 2020
The aim of this article is to reveal the specificity of organizing the gallery of characters in Mykhailo Stelmakh's novel "The Human's Blood is Not a Water" (1957). Obviously, the artistic world of the writer is based on basic, folk-type antitheses: "life-death", "freedom-captivity", "good-evil", "truth-wrong", and so on. Hence, the characters' images are revealed through binary oppositions: "hero-not-a-hero", "friend-enemy", "child-adult", etc., each of which can become the subject of separate study. In this article we focused on the binary opposition "torturer-victim" in M. Stelmakh's novel "The Human's Blood is Not a Water" and found a deep intertextual layer, the main source of which is biblical texts. Eloquent allusive layers, in particular, describe the image of the victim: motives of fratricide, crucifixion, suffering for other people's sins, sacrificing children, images of a thorn, a prophet, a harlot, etc. From a certain perspective, the torturers in M. Stelmakh's novel also appear to be victims, at least it's how they think about themselves. Devoid of their former privileges, they feel deceived and humiliated. They prepare for revenge such as for crusade, looking for justice and asking for God's support. The textbook cause of the central conflict-the land-puts this novel on a par with well-known works of Panas Myrny, M. Kotsyubynsky, O. Kobylyanska and others. M. Stelmakh reveals the dialectic of the image of the land, seen at the same time as a victim and a torturer. In the first case the land is an object. People are so obsessed about it that tear it apart grabbing from the neighbor's hands. Being a subject, the land devalues human life, subordinates it to itself, punishes for neglecting the laws of peasant fate. Particular attention is given to the type of female-victim that prevails among female images. M. Stelmakh is good with portraits of a weeping woman, a disgraced servant, a harried woman, a woman of labor, a pseudo-victim.
Вещикова О.С. Наративні стратегії в романі Ілларіона Павлюка «Білий Попіл»
Studia Ukrainica Posnaniensia, 2021
The article is devoted to the analysis of narrative strategies in the debut novel of Illarion Pavliuk White Ashes. Taking into consideration the author’s intention and tracking the influence of the textual indicia on the recipient, the article aims to find out how the narration is organized and what artistic effects the author was trying to achieve. The features of retrodetective and noir as “adrenaline” genres present in the novel are analyzed. The cinematic qualities of the work as a result of the author’s intention is marked. The leading narrative strategy used in the novel, the intertextuality, is highlighted, in particular, the intertextual interaction with the story of M. Hohol Vii, and the influence of intertextems on the reader’s interpretation of the text. The phenomenon of unreliable narration is considered on the basis of the selected material and it is proved that the homodiegetic narrator, private detective Taras Bilyi, is unreliable. The strategy of using prolepsis and provoking the reader’s hesitation which is realized through the formation of doubts about the nature of the artistic convention of the events described, is also examined.
Модифікація жанрової матриці в іронічному детективі Н. Доляк "Шикарне життя в Вупперталі
2018
Стаття присвячена аналізу жанрової модифікації твору Н. Доляк "Шикарне життя в Вупперталі" як іронічного детективу. Основна увага звертається на шляхи та засоби створення комічного ефекту в ситуаціях зіставлення української та німецької культур і умов життя обох країн, формування жіночої суб'єктивності головної героїні, характеротворення другорядних персонажів, міжкультурної взаємодії тощо. Акцентується введення на роль детектива жінки-аматора, яка й є суб'єктом комічного дискурсу у творі. Ключові слова: детектив, жанр, іронічний детектив, оповідач, комічний дискурс. Постановка проблеми. Незважаючи на майже двохсотлітню історію детективу й неабиякий читацький попит (за кількістю публікацій він посідає одне з перших місць), твори цього різновиду залишаються однією з найменш досліджених сфер світового літературознавства. Певною мірою це зумовлено належністю детективу до масової літератури, хоча, "популярність жанру не може його компрометувати, так само як не може бути ознакою його досконалості" [1: 138]. Ця тенденція зберігається навіть попри загальну дослідницьку привабливість детективу як зразка "формульної" (за Дж. Кавелті) літератури, якій властива стійкість композиційних схем, мінімальна варіабельність сюжету, стереотипна фабульність. Особливо дискусійною є проблема модифікації жанрової матриці детективу в сучасній літературі. Бо якщо класичному детективу була властива настанова на логіку, детальне дослідження ситуацій і осіб, що потрапили в поле зоре нишпорки, інтелектуальні розмірковування автора й читача над фактами упродовж твору, головний герой-професіонал чи аматор, але обов'язково ерудована й досвідчена людина, виключення пригодницьких і любовних елементів, то сучасний детектив посилив розважальні компоненти. Якщо класичний детектив уособлював правосуддя, демонстрував перемогу справедливості навіть там, де закон опинився безсилим, то детектив у сучасній літературі став репрезентантом концептуальної картини епохи, в якій змінилися й жанрові очікування читача, пов'язані, зокрема, з демократичністю, ірраціональністю, іронічністю тексту. У ситуації з сучасним детективом важлива роль у деконструкції масових стереотипів належить іронії, що дозволяє сконструювати іронічний детектив як окрему жанрову модифікацію. Мета статті. Узявши до уваги те, що в основі іронічного детективу лежить жанрова схема детективу класичного, що сюжет будь-якого детективу, за словами У. Еко,-"це завжди історія догадки" [2], окреслимо специфіку твору Н. Доляк із точки зору трансформації жанрової матриці й іронічності модусу оповіді. Такий аспект дослідження є важливим і для з'ясування жанрово-стильової специфіки творчості Н. Доляк, і в контексті досліджень детективістики загалом. Аналіз основних досліджень і публікацій. Досліджень як цього аспекту, так і загалом роману Н. Доляк "Шикарне життя в Вупперталі" нами не виявлено. Для розуміння ж ґенези, специфіки детективного жанру і його шляхів розвитку важливими були праці О. Анциферової, Н. Валуєвої, Т. Гуляк, Ф. А. Джеймс, Т. Кестхейї, Н. Кириленко, В. Разіна, В. Руднєва; усвідомлення основних підходів до типологізації жанру-Т. Аміряна, С. Жижека, Т. Кестхейї, М. Ліц, М. Норец, Ц. Тодорова; сприйняття детективу як зразка "формульної" літератури-Дж. Кавелті; формування уявлень про детектив як джерело знаків національних культур-І. Білозерової, Г. Грілл, Дж. Кавелті, Е. Марголіс, В. Руднєва; відображення кримінального права у творах художньої літератури-Л. Клебанова. Для з'ясування провідних ознак іронічного детективу прислужилися студії Ю. Дем'яненко, М. Кронгауза, В. Леонова, Н. Ніколіної, М. Черняк та інші. Виклад основного матеріалу. Детектив, сформований в умовах раціоналізму, в добу постмодернізму з властивими йому деконструкцією і змінністю епістемологічної теорії, подібно іншим жанрам масової літератури, запропонував новий тип героя, нові форми взаємодії автора й читача, читача й соціуму. Він продемонстрував здатність як проникати в інші жанрові структури, так і залучати у свою структуру невластиві йому теми. У результаті-вироблення жанрових модифікацій психологічного, шпіонського, політичного, поліцейського, герменевтичного, готичного, постмодерністського, кримінального, "чорного", філософського, фантастичного детективів, ретродективу, низки субжанрів, пов'язаних із конкретними іменами авторів: конспірологічного (Д. Браун), математичного (Ж. Рубо), археологічного (Ф. Варгас), латиноамериканського (Х. Л. Борхес, А. Б. Касарес), метафізичного (Ю. Кристева), прагматично-епілептоїдного (М. Павич) тощо.
Мотивы хоррора в романе Э. Веркина «Снарк снарк»
2024
Статья посвящена современном русскому писателю Э. Веркину. Его роман «Снарк снарк» с помощью методов мотивного анализа, элементов компаративного и мифологического подхода рассмотрен с точки зрения использования в нем приемов и мотивов ужасов. Рассмотрены интертекстуальные связи с прецедентными текстами русской классической литературы и произведений ужасов (например, произведения С. Кинга). Были выявлены источники кинотекста романа, а именно отсылки к классическим кинохоррорам. Исследованы трансформации хронотопа ужасов, преломления традиционных персонажей хоррора, включение фольклорных компонентов. Установлено, что автор использует как подлинно фольклорные мотивы, так и фольклореск, то есть имитацию устного народного нарратива. Проанализирована тема жертвоприношения, популярная в жанре хоррор, в статье сделано предположение, что в романе «Снарк снарк» тема жертвоприношения была вытеснена на периферию сюжета, зашифрована в интертекстуальном коде. Доказано, что писатель используют жанровые клише хоррора, чтобы создать определенные жанровые ожидания, но зачастую разрушает их, не приводя сюжет к хоррорной развязке. Веркин деконструирует клише ужасов, нарушает жанровые ожидания и таким образом создает особый художественный мир.
К вопросу о комбинированном жанре лермонтовского «Демона»
Прежде чем начать разговор о комбинации жанровых структур в поэме М. Ю. Лермонтова «Демон», следует определить, как мы представляем себе это явление вообще. Впервые в применении к творчеству А. С. Пушкина описал его Ю. Н. Тынянов, который, характеризуя поэму «Руслан и Людмила», отмечал, что автор, включая в состав младшего эпоса другие жанры, создал на этой основе новый -«комбинированный» [1, с. 137] -жанр, тем самым возродив в русской поэзии крупную эпическую форму.