Judiciary Research Papers - Academia.edu (original) (raw)

1. У цьому дослідженні суддівський розсуд розглядається як суб’єктивний вибір одного з можливих варіантів у тлумаченні та застосуванні права та у встановленні фактів, що здійснюється суддею. Це не виключає існування інших підходів до визначення цього поняття.
2. Різні (й істотно різні) варіанти тлумачення права є невідворотними, оскільки невід’ємною ознакою будь-якої мови, у т. ч. юридичної, є багатозначність.
3. Варіанти тлумачення не можуть бути оцінені у площині «істинний-хибний». Обрання одного варіанту не означає, що він «правильний» або «істинний». Обрання такого варіанту підпорядковується певним, дуже суб’єктивним, критеріям або принципам, які спрощено можна описати вибором «кращого» (більш «розумного» і «справедливого») варіанту. Це не виключає можливості допущення при тлумаченні явних помилок чи недоречностей – наприклад, порушення законів формальної логіки.
4. При оцінці доказів, суддя завжди робить лише припущення щодо фактів, діючи на підставі наявної інформації, яка, теоретично, завжди може виявитися неповною або неправдивою. Хоча висновок щодо фактів може бути оцінений в площині «істинний-хибний», така оцінка також завжди буде суб’єктивною і також завжди буде ґрунтуватися на інформації, яка теж може виявитися неповною або неправдивою.
5. Правова система повинна завжди допускати різні тлумачення права, так само, як і відмінності при встановленні фактів, надаючи суддям, що здійснюють свої функції добросовісно, імунітет від будь-якої відповідальності.
6. Принцип, згідно з яким суддя, що добросовісно здійснює правосуддя, не повинен підлягати юридичній відповідальності, закріплений у загальновизнаних міжнародних стандартах у сфері судочинства.
7. Відповідно до міжнародних стандартів у сфері судочинства, у разі виходу судді за межі допустимого суддівського розсуду можлива дисциплінарна (у разі грубої недбалості або злого умислу), цивільна (у разі злого умислу та, відповідно до деяких підходів, грубої недбалості) та кримінальна (у випадку злого умислу) відповідальність.
8. Дисциплінарна відповідальність за дії поза межами допустимого суддівського розсуду можлива як у випадку, коли закон встановлює спеціальну формулу (формули) проступку, так і у випадку, коли у ньому закріплена лише загальна формула проступку (наприклад, шляхом її опису лише як «невиконання службових обов’язків»).
9. Суддівський розсуд підлягає не лише обмеженням, які позитивно передбачені законом, але також певним загальним правилам. Ці правила загалом можуть бути сформульовані наступним чином: (1) сфера суддівського розсуду поширюється на варіанти, які не сприймаються юридичною спільнотою як явно незаконні («неправильні»); (2) кожен суддя зобов’язаний обрати варіант, який він або вона вважає найкращим; (3) вибір не може бути випадковим чи свавільним і потребує пояснення.
10. Правило sub judice на даний час не є частиною позитивного регулювання. Воно не розширює імунітету, який надається судді при здійсненні суддівського розсуду. Тому не існує загальної заборони щодо притягнення судді до відповідальності у справах, що не закінчені розглядом, яке б розуміння «незакінченої розглядом справи» ми не обрали.
11. Потреби у закріпленні у законі правила sub judice як загальної формули не існує. Натомість, міркування, які лежать в основі правила, повинні враховуватися при розгляді кожної конкретної справи з тим, щоб не справляти на суд невиправданого і надмірного тиску, який міг би непропорційно вплинути на його незалежність.
12. Принцип res judicata не надає судді будь-якого імунітету. Крім того, будь-які факти, встановлені у судовому рішенні, що не є зміненим чи скасованим, не мають преюдиційного значення для органу, що вирішує питання про притягнення судді до відповідальності.
13. Відмежування «грубої недбалості» від «звичайної» недбалості чи дій, вчинених добросовісно, є питанням практики, а не формулювання абстрактних формул. Перелік прикладів, в яких суддя був притягнутий до відповідальності за «грубу недбалість», буде набагато більш інформативним, ніж загальні дискусії щодо значення цього терміна.
14. Рішення, що суперечить панівному підходу, не повинно розглядатися як «помилка», якщо більшість правової спільноти сприймає підхід, обраний суддею, як добросовісний – навіть якщо сам підхід спільнота не поділяє.
15. Очевидна помилка може сягати рівня грубої недбалості у випадку, якщо дії судді не лише суперечили певним формальним правилам, але і не відповідали загальним, засадничим уявленням про справедливість та розумність, прийнятим у правовій спільноті.
16. Злий умисел передбачає наявність наміру правопорушника (у цьому випадку – судді). Прояви злого умислу судді рідко можна знайти у його чи її позапроцесуальній поведінці (хоча це також можливо). У більшості ситуацій про умисел судді свідчать його процесуальні дії.
17. Умисел може підтверджуватися, наприклад, відсутністю мотивування рішення, усуненням особи, питання про права і обов’язки якої вирішене судом, від судового розгляду, явним виходом за межі юрисдикції суду, повторністю допущених порушень, відхиленням від звичайної практики судді, включаючи строки розгляду справи. Втім, всі ці прояви слід розглядати у контексті конкретної справи. Не існує загальної формули чи переліку, які б дозволили встановити наявність умислу.