Курщина (original) (raw)

Курщина

КУ́РЩИНА – північно-західна частина найбільшого історико-географічно­го регіону України Слобожанщини. Південь Курщини належить до етнічних українських земель, колонізованих українцями. Історично термін «курщина» почали використовувати із набуттям м. Курськ адміністративних повноважень центру Курського намісництва Російської імперії (1779–96). Нині адміністративно входить до складу Курської, Воронезької (див. Воронежчина) і Бєлгородської області РФ.

Найдавніші поселення на її території належать до середнього палеоліту (80–32 тис. р. до н. е.), згодом тут мешкали носії середньодніпровської культури, зрубної культурної спільності, бондарихинської культури, зарубинецької культури, київської культури, черняхівської культури. Пам’ятки роменської культури пов’язують із племенами сіверян (сівери), яких 882 київський князь Олег обклав даниною. Частина сіверян, яка зберегла незалежність, розгорнула широкомасштабне будівництво укріпле­них городищ у Посейм’ї (бас. р. Сейм) і до 2-ї пол. 10 ст. сфор­мувала власне державне утворення. Наприкінці 10 ст. унаслідок територіальної експансії київських князів Курщина ввійшла до складу Київської Русі (імовірно, 985, після походу кня­зя Володимира Святославича на Волзьку Булгарію), остаточно підкорив сіверян князь Яро­слав Мудрий і включив ці землі до складу Переяславського князівства (Курськ згаданий під 1032 у «Житії Феодосія Печерського»). Від кін. 11 ст. між київським і чернігівським князями точилася боротьба за Курщину, зумовлена намаганням конт­ролювати торговий шлях із Києва до Волзької Булгарії, через який надходили товари із Візантії, Закавказзя, Близького Сходу й Серед. Азії. Зрештою, Посей­м’я увійшло до Чернігівського князівства, з якого у 1-й третині 12 ст. виокремилося Курське князівство.

Курщина закріпилася за нащадками Михайла Чернігівського, від 1097 входила до Новгород-Сіверського князівства (з нею пов’язані події «Слова о полку Ігоревім»). 1239–41 зазнала значних руйнувань і спустошень від нападів монголо-татар. Від 1360 вона перебувала у складі Великого князівства Литовського, від 1503 – у складі Московського великого князівства. Перші поселення українських козаків (черкасів) з’явилися в цьому краю в серед. 16 ст. у зв’язку з організацією князем Д. Вишневецьким (Байдою) оборони південних кордонів Московського царства від нападів ординців, наприкінці того ж століття прикор­донні залоги складалися пере­важно з українців. За свідченням англ. купця Д. Флет­чера, 1588 на московських південних кордонах із 4,3 тис. найманих піхотинців бл. 4 тис. становили укра­їнці. Через територію Курщини проходили татарські шляхи-«сакми» (зокрема Бакаєв шлях). Масове переселення розпочалося у 1630-х рр., більшість переселенців походила з Наддніпрянщини (Чернігівщини та ін.). Паралельно йшла і церковна колонізація. Одним із поштовхів до переселення стало селян.-козацького повстан­ня під проводом Я. Острянина 1638. Від 1667 Курщина належала до Бєлгородської єпархії. Намагаючись запобігти втечам російських селян-крі­паків на Дон, а також з метою укріплення південних кордонів від крим­ців і ногайців, царський уряд сприяв колонізації території Слобожанщини (від слобода – поселення, тимчасово звільнені від феодальних повинностей) українцями, зокрема дозволяв їм селитися громадами на пільгових умовах, наділяв землею, зберігав за ними козацькі права і полковий устрій.

Колонізаційні потоки українців на Курщині йшли на Схід по ріках, лівих притоках Дніпра (Сейм та ін.), заселення часто відбувало­ся за правом займанщини. На дум­ку Д. Багалія, українці під час колонізації околиць Дико­го Поля поверталися на свою історичну батьківщину. Українці Курщини брали активну участь у нац.-визвольній вій­ні під проводом Б. Хмельниць­кого. Деякий час адміністративним центром Бєлгородського розряду, якому підпорядковувалася Слобожанщи­на (від 1668 – Посол. приказу), був Курськ. Значні земельні володіння у південно-західній Курщині закріплено 1703 грамотою Петра І за гетьманом І. Мазепою (донині у Курській обл. збереглися засновані ним села Іванівське, Степанівка та Мазепівка й окремі будівлі палац. ансамблів). 1719 у с. Глушково на Курщині засновано першу на Слобожанщи­ні суконну мануфактуру. 1708–27 більша частина сучасної Курської обл. була Київською губ., у складі якої 1712–19 існувала Курська провінція. 1765 Катерина ІІ cкасувала козацький устрій та сло­бідські полки, а козаків перетворила на т. зв. військових обивателів (державних селян), які вважалися особисто вільними.

1796 створено Курську губернію. За переписом 1897, у ній проживало 527,8 тис. укра­їнців (22,3 % населення), причому в деяких повітах вони становили більшість: у Грайворонському – 58,8 %, Новооскольському – 51,0 %. Під час 1-ї світової війни 1914–15 на засланні в Курську мешкав митрополит УГКЦ Андрей Шептицький. Зва­жаючи на високий духовний сан, йому дозволено вільно пересуватися містом (але під наглядом поліції) та брати участь у богослужіннях. Однак, через значну популярність серед жителів, митрополита незабаром переведено під строгий домашній арешт із забороною відвідувати храми. Після роз­паду Російської імперії законом УНР від 29 листопада 1917 передбачено проведення Українських установчих зборів у Путивльському, Грайворонському і Новооскольському повітах Курської губ. (не відбулися через більшовицьку агресію).

У подальшому територія Півночі Слобожанщини, зокрема і Курщина, була об’єктом суперечок при визначенні кордонів між РСФРР і УСРР. За дорученням голови ВУЦВК Г. Петровського історики М. Грушевський і Д. Ба­галій підготували ґрунтовну наук. розвідку про ареали розселення українців, згідно з якою кордон повинен проходити через Курську губ. із включенням до складу УСРР південної частин її Суджанського, Грайворонського, Бєлгородського і Корочанського повітів. Керівництво РСФРР висунуло територіальні претензії на українські землі (Новгород-Сіверський і Старобільський повіти, північні частини Сумської, Охтирської і Харківської окру́г). Після переговорів ухвалено компромісне рішення про приєднання до УСРР лише половини території, визначеної дослідженнями М. Грушевського і Д. Багалія (загальна кіль­кість населення – бл. 1 млн осіб), однак на поч. 1925 ЦК РКП(б) в односторонньому порядку скоротив цю частину вчетверо (понад 200 тис. населення). Таким чином, поза ме­жами УСРР залишилися мільйони українців.

Приєднати до УСРР суміжні з нею землі, заселені переважно українцями, безуспішно вимагав у 2-й пол. 1920-х рр. М. Скрипник. За переписом 1926, у Курській губ. прожи­вало 554,6 тис. українців (19,1 % населення), загалом на прилеглій до УСРР території РСФРР – понад 4,5 млн. У 1928 Курську, Воронезьку, Орловську і Тамбовську губ. об’єднано у Центральночорноземську обл. РФ (ста­ном на 1927 – бл. 1,6 млн українців), яку в 1934 поділено на Воронезьку і Курську області. 1954 май­же всю заселену українцями південну частину Курської обл. передано до новоствореної Бєлгородської обл., тому за переписом 1960, на Курщині проживало лише 180 тис. українців. Окрім дискримінаційного розмежування кордонів, процесам асиміляції сприяли закриття на поч. 1930-х рр. освітніх закладів із українською як рідною мовою навчання, культурних і громадських установ, періодичних видань, а також тотальна русифікація, що була вагомою складовою національної політики в СРСР (див. Лінгвоцид). Нині українська мова збереглася лише у частині сіл Півдня і Заходу Курщини у формі слобідського діалекту (належить до південно-східного наріч­чя української мови) або суржику. Українська мова вплинула на прикордонні райони Росії (курсько-ор­ловська група, оскільський говір російської мови).

За переписом 2010, у Курській обл. укра­їнцями визнали себе 13,6 тис. осіб (1,2 % населення). Від 1993 у Курську діє товариство «Україна–Сейм» (голова М. Хілько, від 2003 – Г. Бойко) – єдина українська громадська організація на Курщині.

Уродженцями Курщини були видатні діячі: піаніст А. Абаза, живописець Д. Безперчий, біолог Л. Беніке, мовознавець В. Брахнов, математик Б. Букреєв, дитячий письменник А. Гайдар, селекціонер Г. Котуков, агроном С. Країнський, драматург М. Майський, політичний і державний діяч Г. Михайличенко, організатор українського радянського кіновиробництва П. Нечеса, історик С. Пушкарьов, хімік Г. Пілюгін, лікар М. Попов, політик _М. Хрущов_та ін.

Літ.: Дмитрюков А. Материалы для описания Курской губернии. Народ­ные игры, загадки, анекдоты и присловья жителей Суджанского уѣзда // Курс. губерн. вѣдомости. 1853. № 6–­­8, 11–13; Николаев А. П. Свадеб­ные обычаи малороссов Суджанского уѣз­да // Москвитянинъ. 1854. № 62; До­бротворский Н. Малорусские пеѣни у великорусскихъ крестьянъ // КС. 1886. Кн. 11; Багалей Д. Очерки из истории колонизации и быта степной окраины Московского государства. Москва, 1887; Багалей Д. Історія Слобідської Укра­їни. Х., 1918; Юркевич В. Д. Еміграція на Схід і залюднення Слобожанщини за Б. Хмельницького. К., 1932; Из истории Курского края: Сб. док. и мат. Воронеж, 1965; Чижикова Л. Русско-украинское пограничье. Москва, 1988; Заставний Ф. Східна українська діаспора. К., 1992; Глушковская суконная фабрика: три века истории: Сб. док. и мат. Курск, 2003; Українська діаспора в Росії: Стан, проблеми, перспективи: Мат. наук.-практ. конф. (Київ, 22 грудня 2003 р.). К., 2004; Маслійчук В. Л. Слобідська Україна. К., 2008; Іваннікова Л. Невідомі етнографічні ма­теріали про українців Курщини (з архівної спад­щини Григорія Залюбовського) // НТЕ. 2013. № 1(341).

С. М. Куделко

Рекомендована література

  1. Дмитрюков А. Материалы для описания Курской губернии. Народ­ные игры, загадки, анекдоты и присловья жителей Суджанского уѣзда // Курс. губерн. вѣдомости. 1853. № 6–­­8, 11–13;
  2. Николаев А. П. Свадеб­ные обычаи малороссов Суджанского уѣз­да // Москвитянинъ. 1854. № 62;
  3. До­бротворский Н. Малорусские пеѣни у великорусскихъ крестьянъ // КС. 1886. Кн. 11;
  4. Багалей Д. Очерки из истории колонизации и быта степной окраины Московского государства. Москва, 1887;
  5. Багалей Д. Історія Слобідської Укра­їни. Х., 1918;
  6. Юркевич В. Д. Еміграція на Схід і залюднення Слобожанщини за Б. Хмельницького. К., 1932;
  7. Из истории Курского края: Сб. док. и мат. Воронеж, 1965;
  8. Чижикова Л. Русско-украинское пограничье. Москва, 1988;
  9. Заставний Ф. Східна українська діаспора. К., 1992;
  10. Глушковская суконная фабрика: три века истории: Сб. док. и мат. Курск, 2003;
  11. Українська діаспора в Росії: Стан, проблеми, перспективи: Мат. наук.-практ. конф. (Київ, 22 грудня 2003 р.). К., 2004;
  12. Маслійчук В. Л. Слобідська Україна. К., 2008;
  13. Іваннікова Л. Невідомі етнографічні ма­теріали про українців Курщини (з архівної спад­щини Григорія Залюбовського) // НТЕ. 2013. № 1(341).

Фотоілюстрації

Схожі статті

Лоцманська Кам’янка

Історичні місця | Том 17 | 2016

В. В. Манюк

Діїв курган

Історичні місця | Том 7 | 2007

Ю. В. Болтрик

Жуляни

Історичні місця | Том 9 | 2009

А. І. Шушківський