ua_kobzar, posts by tag: 1819 - LiveJournal (original) (raw)

ua_kobzar, posts by tag: 1819 - LiveJournal

[Останні записи][Архів][Друзі][Дані користувача]

Below are the 3 most recent journal entries recorded in the "Тарас Григорович Шевченко" journal:

12 квітня
_07:57_[maksymus][Посилання]	Кониський О. Я. Тарас Шевченко-Грушівський: Хроніка його життя [Дитинний вік, стор. 8]VIII Кинувши тепер загальним поглядом на увесь дитинний вік Тараса Шевченка, не можна нам не перейнятися глибоким вражінням і сумною думкою! Ледві чи можна вказати якого іншого ще великого поета, щоб у його був такий сумний, безрадісний, так скорботно охмарений вік дитинний, який був у нашого генія слова. Крепацька неволя вкупі з великими злиднями, сирітство, сварка, бійка, тяжке і неспра ведливе катовання; пекло в родині і в хаті... брудна сорочка, дірява свитина; ноги босі; голова і влітку і зимою не прикрита і повна нечисті... Голодовання і різки у дяка в школі; носіння відрами води на гору... Усе, що приголомшує лю дей, що знищує, нівечить у людей поривання до світа, до добра, до любові чоловіка яко брата; усе, що тушить, заливає святий огонь вищого дару, — усе оце немов навмисне згуртовалося в одну густу, аж темну, хмару і впало на Та раса Шевченка під час найліпшої доби віку людського, під час його віку дитинного. Усе, що обурює чоловіка проти людей, що озвірює і заскоринює серце, що сплоджує почуття ненависті й мстивості, — все оце наче туман осінній огортало дитинний вік Тарасів. Одначе такі лиходійні умови життя щоденного не підбивають під себе Тараса, він не підлягає; несвідомо і свідомо, як уміє і як спроможно йому, він з ними бореться. Він рветься з темного льоху неволі й темноти; він шукає хоч маленьку щілинку світа в соціально-моральній темряві. Вбачаючи його святі поривання і боротьбу, ми ще гірш сумуємо і вболіваємо серцем, що навкру ги його не бачимо ніже єдиної поради, підмоги і підпори. Хоч би тобі один ясний промінь того сонця ласки, поради і запомоги людської, що гріє серце, бадьорить дух, надає енергії, віри в надію та веде к світу! Нема сього нічого. Сама неволя та темрява, темрява та неволя. Нехай вже маса, зневолена і зубожена, не спроможна була спостерегти іскри того «огню святого», що, жевріючи в Тарасовій природі, «дожидав рук твердих та смілих», так би й не диво було, і жаль не брав би, а то бачимо, що й людина освічена, добра, як Григ[орій] Кошиця, — і той не спостеріг, які високі дари Божі носило в собі те «ледащо», що наймитовало у його за попихача. Раз, єдиний тільки раз за увесь дитинний вік блиснув був Тарасові промінь надії з хати хлип нівського маляра, але крепацтво рукою Дмитренка поспі шило швидше затулити той промінь курткою панського кухарчати. Отже, усі оці занадто лихі умови й обставини не зламали Тарасової природи. Сказано: «жива душа поета». Хто ж його зберіг нам? З людей єдине тільки сестра його Катерина, «його нянька ніжна, терпелива», доглядала його, доки не пішла заміж в Зелену, та й вона «не сподівалася, щоб з його вийшов коли чоловік». Опріч Катерини, ніхто. Зростаючи, Тарас «хилився ні до кого». Ніхто з людей не дав йому нічого, а не взяли люде у його тільки того, чого не спроможні були взяти. Оборонителем, хранителем Тараса, дба хою його стала сама тільки природа його духова та природа околишня. Остання гріла і пестила йому серце і душу; вона будила і годовала допитливий мозок; вона наповала його фантазію і вигодовувала увесь його організм духово-моральний. Вплив блакитного, зорями мережаного неба та срібловидого місяця; чарівна краса навкруги: сад, долина, байрак, гори, став — от хто разом з Псалтирем та з народною піснею були батьками, що зростили Тарасів дух! Тепер, знаючи умови і обставини, за якими перейшло перших 15 років Шевченкового віку, не можна не дивоватися незвичайно міцній його природі. Ніщо не спроможне було вияловити йому серце, виснажити йому душу, заморозити — сковати кригою егоїзму. Не можна не дивоватися потужній силі організму, що, винісши на собі стільки лиха тяжкого, зберіг в собі свіже почуття і до краси природи, і до життя народного. З сього знати, яка то глибочезна криниця любові і гуманності була в серці Тараса Шевченка! І що б спромігся дати людям такий потужний організм, коли б люде дали були йому інші умови віку дитинного! Замість ясної годинної молодості люде та «право» крепацьке дали Тарасові ту молодість, що, як справедливо мовив він 128, «пролізла — проминула в неволі, в злиднях, в темноті та в приниженню». 128 Поэмы и повести. — С. 665. Попередня Наступна Tags: 1819, 1820, 1821, 1822, 1823, 1824, 1825, 1826, 1827, Кониський(Прокоментувати)
4 квітня
_17:46_[maksymus][Посилання]	Перекази сучасників про дитинство Шевченка Дед Шевченка (со стороны отца) по ремеслу был швець; отсюда произошла и фамилия его. Родители его были крепостные крестьяне помещика Энгельгардта; отец родом из с. Кирилловки, а мать — из с. Моринцов (оба села Звенигородского уезда). Женившись, отец Т. Гр., по распоряжению помещика, переселялся на короткое время (года на полтора ) из Кирилловки в Моринцы. Вовремя этого переселения и родился наш поэт, в 1814 г. 25 февраля . Таким образом, родиною Шевченка было с. Моринцы, а не Кирилловка, как думали до сих пор. Но подрос и стал помнить себя он уже в Кирилловке, почему и все детские воспоминания его связаны с этим селом. Первые годы детства Т. Гр. прошли незаметно. В семье его сохранилось предание, что Шевченко в раннем своем детстве любил очень есть землю: бывало, не досмотрят за ним — животик у Тараса и вздует, точно в болезни какой; расспросят, и окажется, что он земли объелся. Ал. Лазаревский, Материалы для биографии Т. Гр. Шевченка, «Основа», 1862, березень, стор. 3. [_Див._ переклад.] Автор помиляється. Батьки Шевченка прожили в Моринцях п ять років (1810 — 1815 рр.). — Ред.** Дата подана за старим стилем. — Ред. * * * Тарас Шевченко родился посреди степей Днепровских, и там, с молоком матери, всосал любовь к родине, ее предания, ее поэтические песни. Грустная песнь носилась в убогой хате; качалась убогая колиска; мать прерывала пенье... и горячие, сердечные слезы капали на его лицо; мать брала его на руки, повитого в лохмотья, и плелась с ним на панщину в зной и ненастье. Подрастая немного, он уже слушал козацкие песни и рассказы старого деда — современника, а быть может, и сподвижника гайдамак, — который выводил перед его глаза кровавые сцены, полные ужаса и отваги. Все закаливало эту душу. Жизнь его, от рождения, была наполнена то горем, то драмой, то поэзией. Все житейские бедствия были для него не слухом, а действительностью; нищета и жалкая доля преследовали по пятам и его, и все, что было ему близко. Поэтическая и действительная жизнь народа нераздельно отпечатлевались на его душе. Л. Жемчужииков. Воспоминание о Шевченке, «Основа», 1861, березень, стор. 1. [_Див._ переклад.] * * * З своїх рідних братів і сестер Тарас більш усіх любив сестру [...] Ярину * от за що, як сам він мені говорив. Будучи ще малою дитиною, літ шести, він забажав піти туди, де «кінець світу», де «небо впирається в землю», і подивитись, як там «жінки кладуть на небо прачі». От раз після обіда знявся він і пішов прямо шляхом: йде та йде, вже й сонце починає заходити, а кінця світу не видно. Тарас розсудив, що він запізно вийшов з дому і сьогодня не дійде до «кінця світу». Він вернув додому і другого дня, ледве що почало сходить сонечко, він, не говорячи нікому й слова, рушив в дорогу. Пройшовши до села Подиновки (верстов чотири за Кирилівкою), він здивувався, що є ще села крім Кирилівки. Минувши Подиновку, він узяв в ліворуч, перейшовши через лісок, і вискочив на чумацький шлях. Тут йому захотілося і їсти і пити, і втомився він дуже, а «кінець світу» все-таки був ще далеко. Спочивши трохи, він пішов дальше; коли ж назустріч йому їде валка чумаків. Чумаки, бачучи, що так нерано (сонечко стояло вже на вечірнім упрузі) мала дитина никає попід лісом, спинили Тараса і спитали: «чий ти, хлопче?» — Батьків та материн. — Відкіля йдеш? Тарас показав рукою на один бік. — Куди ж ти йдеш? Він вказав рукою на другий бік і промовив: «Туди». — Чого ж ти туди йдеш? — Хочу подивитися, де кінець світу, — одповів Тарас і попросив у чумаків води напитися. Чумаки дали йому води і хліба і, боячись щоб на дитину вночі не напала звірюка, взяли його, посадили на віз дали йому в руки батіг і повезли. На щастя, вони їхали через Кирилівку В’їхавши в Кирилівку, Тарас пізнав своє село і сказав: «Еге! так се я знов назад вернувся!.. Овва! так і не дійшов до кінця світу» Вернувшись додому, Тарас застав, що брати й сестри [...] пороли гарячку шукаючи його. Старший брат хотів його за се побити, але вступилася за Тараса сестра Ярина, не дала бити і посадила вечеряти галушки. Не вспів він з’їсти і однієї галушки, як сон ізнеміг його, і він похилився сестра взяла його на руки, положила на постіль, перехрестила і промовила, цілуючи його: «спи, приблудо». Сей случай Тарас завжди згадував з любов’ю. В. Г. Ш[евченко], Споминки про Тараса Григоровича Шевченка, журн. «Правда» 1876 № 2, стор. 68 — 69. [_Див._ повний текст споминок.] * У спогадах помилково згадується Ярина. Насправді йдеться про старшу сестру Катерину.( Примітки Collapse )* * *Переказ Ф. Лебединцева Після того, як Тарас незадовго до свого заслання побував на батьківщині і в неї, Катрі, вона, згадуючи його дитинство, розповідала моїй матері про його блукання в дитячі роки з Кирилівки в Зелену, тобто од вітчима до старшої сестри і назад. «Приблудою його, матушечко, звали, єй-богу. Було оце й не видно, як воно рип і ввійде тихенько до хати, сяде собі на лаві та все мовчить. Нічого в світі у нього не допитаєшся: чи його прогнали відтіля, чи його били, чи їсти йому не давали. Було, манівцями ходить, геть попід дібровою, та через Гарбузів яр, та через левади, та могилками. І як прийшло раз воно, то так впало грудочкою і заснуло на лаві, а я як загляну йому в голову, аж у його, пробачайте, матушечко, в голові... як у свинячому стегні... Еге, отаке було, а далі вистербало... Ніхто й не сподівався з нього чоловіка». Ф. Лобода. «Киевская старина», 1887, кн. 11, с. 563 — 577. [_Див._ переклад.] Tags: 1814, 1815, 1816, 1817, 1818, 1819, 1820, Спогади(Прокоментувати)
3 квітня
_20:12_[maksymus][Посилання]	Кониський О. Я. Тарас Шевченко-Грушівський: Хроніка його життяДИТИННИЙ ВІК ТАРАСА ШЕВЧЕНКА(1814 — 1829) ...Як побачу Малого хлопчика в селі, Мов одірвалось од гіллі. Одно-однісеньке під тином, Сидить собі в старій ряднині, Мені здається, що се я, Що се ж та молодість моя. Шевченко (Кобзарь. — 1876. — Т. 1. — С. 233) І Тарас Григорович Шевченко-Грушівський родом з Звенигородського повіту 37 (в Київщині). З усіх 12-ти повітів Київщини повіт Звенигородський і тепер ще, коли майже усі ліси сплюндровано, видається красою своєї природи. Вітки Карпатів перерізують його і вдовж і поперек. Найвищий шпиль горбів сягає до 700 ступнів. Тим-то більша частина повіту, найпаче куток південно-східний, горбковата, хвилясто-розлога. З півночі на південь повіту плине річка Гнилий Тікич, приймаючи чимало невеличких допливів: Шполу, Полівку, Посоховату, Вільшану і інші. Взагалі місцевість повіту, найпаче тепер, коли лісів нема, не маючи характеру лісового, не набрала і характеру чисто степового; хоч і зустрінете степову розкішну рівнину, заслану зелено-оксамитовим килимом, але вона не велика, і глянь: впирається вона в гору, колись покриту було віковічним гаєм! Зустрінете гарну долину між горбами, а за нею зараз байрак, підперезаний веселим гайком. Така різноманітність надає обширу характер країни, середньої між степовою і лісовою. Не почуєте тут того потужного стогону, що під час бурі реве в лісі; нема і того невблаганного приголомшування пустелі, яким дише степ влітку під час спеки; тут усе: і густа блакить неба, і зелений або жовто-золотий килим поля, і гомін гаїв, і журливий та сумний вид могил, і тиха течія річок, і скляний поверх ставів мають вдачу тиху, привітну, м’яку, що не тільки не дратує дух, не озвірює чоловіка, а лащить серце пестощами нені доброї, ніжної, гріє його теплом кохання, наливає в душу того ліризму, що вабить до життя спокійного, до волі та до згоди і братолюбія між людьми. Найбільшою красою видається північно-східний куток Звенигородського повіту. Тут навкруги містечок Вільшаної та Лисянки порозкидалися густі та людяні села. Колись, було, вони тонули в густій сутіні темних лісів та прегарних садів. Краса природи, мабуть, перш за все сприяла тому, що в сьому кутку, як і в сусідньому з ним кутку Каневського повіту, пишалося колись малярство, найпаче між духовенством: ледві чи було таке село, щоб не було там свого маляра. Тепер за останні роки тут і малярство підупало. З сього кутка, опріч добрих художників, як Сошенко, Превлоцький і інші, вийшов не один письменник, не один учений, перейнятий ідеєю свідомої глибокої національної любові до України 38. Так от в сьому хвилястому та зеленому кутку Звенигородського повіту є двоє сіл: Моринці і Кирилівка 39, яких до віку вічного не забуде український народ: доки житиме на світі українське слово, доки лунатиме українська пісня, доти Моринці і Кирилівка стоятимуть перед очима історії відродження українського письменства і національно-культурного життя нашого, бо ймення сих сіл навіки нероз’єднано зрослися з йменням генія українського слова Тараса Шевченка, що [став] на сторожі біля нашої національності. Кирилівка і Моринці належали до маєтностей Енгельгардта. Між кирилівськими крепаками його з початку XIX віку була родина посполитого Івана і жінки його Марти Шевченків-Грушівських 40. Син його Григорій одружився з дочкою посполитого з Моринець — Якима Бойка — Катериною, і жив з нею при батьках в Кирилівці. Невідомо певно, з якої причини Григорій, поживши кільки років з батьками, перебрався в Моринці? Мабуть, тісно було жити, бо у батьків, опріч його, було ще шестеро дітей, а у його теж було двоє: Катерина і Микита. Тим часом сусідня з хатою його тестя, межа в межу, хата посполитого Копія 41 опустіла, Яким Бойко — не відомо мені, якими заходами, — придбав собі Копіїв грунт і хату і переселив туди свого зятя Григорія Шевченка. Тут ото 25 лютого ст. ст. р. 1814 Катерина Шевченчиха повила сина Тараса. Дитину хрестили 28 лютого, хрещеним батьком був моринецький посполитий Григорій Дяденко. Хрестив свящ[еник] Іван Базаринський 42. Григорій Шевченко, як і всі крепаки, бідовав; але він був стельмах, дещо заробляв і сяк-так перебивався б, коли б був не напосівся на його Копій; а то, коли няти віри народному переказу, Копій, помщаючись за те, що Шевченко живе на його грунті, забрав у його розбишацьким чином і овець, і корову і приневолив покинути його хату. Батько і тесть Григорія бачили, що Копій руйнує побут їх дітей; тямили, що з таким розбишакою нічого вони не вдіють, і стали на тому, щоб Григорій кидав Моринці і перебирався в Кирилівку. Вони купили йому грунт і хату у Тетерюка за 200 рублів «асигнаціями». Коли саме Григорій перебрався назад в Кирилівку — запевне не відомо; але, в усякому разі, не пізніш р. 1816; бо р. 1817 Григорієва родина з сином Тарасом записана вже в книгах не Моринецької, а Кириловської церкви В Кирилівці вже й перебував Тарас перші 15 років свого віку, аж доки не взяли його до панського двору. ( Примітки Collapse )Попередня Наступна Tags: 1814, 1815, 1816, 1817, 1818, 1819, Кониський(Прокоментувати)