ua_kobzar, posts by tag: 1826 - LiveJournal (original) (raw)

ua_kobzar, posts by tag: 1826 - LiveJournal

[Останні записи][Архів][Друзі][Дані користувача]

Below are the 3 most recent journal entries recorded in the "Тарас Григорович Шевченко" journal:

12 квітня
_07:57_[maksymus][Посилання]	Кониський О. Я. Тарас Шевченко-Грушівський: Хроніка його життя [Дитинний вік, стор. 8]VIII Кинувши тепер загальним поглядом на увесь дитинний вік Тараса Шевченка, не можна нам не перейнятися глибоким вражінням і сумною думкою! Ледві чи можна вказати якого іншого ще великого поета, щоб у його був такий сумний, безрадісний, так скорботно охмарений вік дитинний, який був у нашого генія слова. Крепацька неволя вкупі з великими злиднями, сирітство, сварка, бійка, тяжке і неспра ведливе катовання; пекло в родині і в хаті... брудна сорочка, дірява свитина; ноги босі; голова і влітку і зимою не прикрита і повна нечисті... Голодовання і різки у дяка в школі; носіння відрами води на гору... Усе, що приголомшує лю дей, що знищує, нівечить у людей поривання до світа, до добра, до любові чоловіка яко брата; усе, що тушить, заливає святий огонь вищого дару, — усе оце немов навмисне згуртовалося в одну густу, аж темну, хмару і впало на Та раса Шевченка під час найліпшої доби віку людського, під час його віку дитинного. Усе, що обурює чоловіка проти людей, що озвірює і заскоринює серце, що сплоджує почуття ненависті й мстивості, — все оце наче туман осінній огортало дитинний вік Тарасів. Одначе такі лиходійні умови життя щоденного не підбивають під себе Тараса, він не підлягає; несвідомо і свідомо, як уміє і як спроможно йому, він з ними бореться. Він рветься з темного льоху неволі й темноти; він шукає хоч маленьку щілинку світа в соціально-моральній темряві. Вбачаючи його святі поривання і боротьбу, ми ще гірш сумуємо і вболіваємо серцем, що навкру ги його не бачимо ніже єдиної поради, підмоги і підпори. Хоч би тобі один ясний промінь того сонця ласки, поради і запомоги людської, що гріє серце, бадьорить дух, надає енергії, віри в надію та веде к світу! Нема сього нічого. Сама неволя та темрява, темрява та неволя. Нехай вже маса, зневолена і зубожена, не спроможна була спостерегти іскри того «огню святого», що, жевріючи в Тарасовій природі, «дожидав рук твердих та смілих», так би й не диво було, і жаль не брав би, а то бачимо, що й людина освічена, добра, як Григ[орій] Кошиця, — і той не спостеріг, які високі дари Божі носило в собі те «ледащо», що наймитовало у його за попихача. Раз, єдиний тільки раз за увесь дитинний вік блиснув був Тарасові промінь надії з хати хлип нівського маляра, але крепацтво рукою Дмитренка поспі шило швидше затулити той промінь курткою панського кухарчати. Отже, усі оці занадто лихі умови й обставини не зламали Тарасової природи. Сказано: «жива душа поета». Хто ж його зберіг нам? З людей єдине тільки сестра його Катерина, «його нянька ніжна, терпелива», доглядала його, доки не пішла заміж в Зелену, та й вона «не сподівалася, щоб з його вийшов коли чоловік». Опріч Катерини, ніхто. Зростаючи, Тарас «хилився ні до кого». Ніхто з людей не дав йому нічого, а не взяли люде у його тільки того, чого не спроможні були взяти. Оборонителем, хранителем Тараса, дба хою його стала сама тільки природа його духова та природа околишня. Остання гріла і пестила йому серце і душу; вона будила і годовала допитливий мозок; вона наповала його фантазію і вигодовувала увесь його організм духово-моральний. Вплив блакитного, зорями мережаного неба та срібловидого місяця; чарівна краса навкруги: сад, долина, байрак, гори, став — от хто разом з Псалтирем та з народною піснею були батьками, що зростили Тарасів дух! Тепер, знаючи умови і обставини, за якими перейшло перших 15 років Шевченкового віку, не можна не дивоватися незвичайно міцній його природі. Ніщо не спроможне було вияловити йому серце, виснажити йому душу, заморозити — сковати кригою егоїзму. Не можна не дивоватися потужній силі організму, що, винісши на собі стільки лиха тяжкого, зберіг в собі свіже почуття і до краси природи, і до життя народного. З сього знати, яка то глибочезна криниця любові і гуманності була в серці Тараса Шевченка! І що б спромігся дати людям такий потужний організм, коли б люде дали були йому інші умови віку дитинного! Замість ясної годинної молодості люде та «право» крепацьке дали Тарасові ту молодість, що, як справедливо мовив він 128, «пролізла — проминула в неволі, в злиднях, в темноті та в приниженню». 128 Поэмы и повести. — С. 665. Попередня Наступна Tags: 1819, 1820, 1821, 1822, 1823, 1824, 1825, 1826, 1827, Кониський(Прокоментувати)
10 квітня
_09:03_[maksymus][Посилання]	Кониський О. Я. Тарас Шевченко-Грушівський: Хроніка його життя [Дитинний вік, стор. 6]VI Охота і кебета до малярства прокинулися у Тараса Шевченка ще змалку. Де і на чому можна було, він виводив крейдою або вуглем свої «малюнки». Річ певна, що ще в школі і учителі, і товариші школярі помітили за ним малярську кебету. Принаймні не можна було їм не помітити, бо як сам він каже 102: ...Ще в школі Таки в учителя дяка, Гарненько вкраду п’ятака (Бо я, було, трохи не голе, Таке убоге), та й куплю Паперу аркуш і зроблю Маленьку книжечку; хрестами І везерунками з квітками Кругом листочки обведу, Та й списую «Сковороду» Або «Три царіє со дари». Та — сам собі у бур’яні, Щоб не почув хто, не побачив, Виспівую, було, та плачу. Тарасові малюнки, що робив він, коли був у школі у Богорського, були «коні і москалі, намальовані на грубому папері сірому». Варфоломій Шевченко 103 бачив їх поприліплюваними на стіні в хаті Гончаренка, шкільного Тарасового товариша. Перебуваючи у Богорського, Тарас спізнався з малярами з сусідніх сіл: Хлипнівки, Тарасівни і Лисянки 104. Опріч великої природної охоти, до малярства вабило Шевченка ще й те, що малярський заробіток, здавалося йому, дасть хліб. Навіть геть пізніше, вже на віку підтоптаному, Тарас був тієї думки, що «живопись його професія, його хліб насущний» 105. Тим-то, покинувши Богорського, він пішов у Лисянку до маляра-дякона, щоб у його вчитися малярству. Дякон 106 приняв його, одначе небавом спостеріг він, що дякон в своєму поводженню, звичаях і правилах мало чим відрізняється від Богорського. Тарас три дні терпеливо носив відрами воду з річки Тікича на гору та на залізному листі розтирав краску мідянку. Се був іспит, і Шевченко не забував про його ніколи. Переїздячи після того літ через 18 Лисянку, Тарас «довго шукав очима в лісі лисянських груш та яблонь давно і добре відомий йому домик отця диякона Єфрема 107, у котрого, каже він, я давно колись брав першу науку малярства. От[ець] Єфрем, щоб довідатись, чи є у мене хист до сього хитрого діла, загадав мені на залізному листі терти якусь чорнобуру краску. Багацько після того зазнав я дечого, але ніщо так не врізалося до мене в пам’ять, як оцей перший іспит простосердий». Іспит, очевидно, був нелегкий, бо на четвертий день перебування у лисянського маляра терпець порвався у Тараса; він покинув Лисянку і пішов в село Тарасівку до дяка-маляра, що вславився на цілу околицю мальованням великомученика Микити та Івана Воїна 108. «От до сього Апелеса вдався я, — каже Тарас, — твердо ставши на тому, щоб перетерпіти усі прикрости, які, здавалося мені, неминуче з’єднані з наукою. Загарливо бажав я перейняти у того дяка-маляра хоч частину його штуки малярської. Овва! Апелес уважно подивився на долоню моєї лівши і прикмака відмовив, сказавши, що у мене ні до чого нема кебети, ні до шевства, ні навіть до бондарства» 109. Вже ж защиміло на серці у Тараса з такого присуду, та ще з присуду такого авторитетного маляра. Надія зробитися коли-небудь «хоч абияким малярем» пропала була у його. Зажурений і приголомшений невдачею, вернувся він у Кирилівку під батьківську стріху. Тяжко було йому вертатися ще й тому, що перед ним знов оживали сварки та лайки з мачухою та з дітьми її; але ж що діяти! більш нікуди було хилитися. Тарас, вернувшись в Кирилівку, перейнявся думкою «стати пастирем стад непорочних», попросту — зробитися пастухом громадської череди, та, «ходячи за чередою, читати свою любу, украдену у Богорського книжку з кунштиками». Але, каже він в своїй автобіографії 110, і се мені не вдалося. Не вдалося, мабуть, назавжди тільки, а якийсь недовгий час він таки спробував пастуховати. Сам він в своїх віршах каже: «Мені тринадцятий минав» (так воно й приводиться саме на р. 1827), «я пас ягнята за селом». Та й старі кирилівці Бондаренко і Петро П[авлович] Шевченко пригадували, що Тарас «брався таки і за підпасача» 111. Звісно, нічого було й гадати, щоб пастухом череди зробився той, кого природа, наділивши так щедро дарами духовими, призначила бути великим пастирем України і її слова і за оці «овці» положити душу свою. Вигнавши череду навзлісся, чи що, річ певна, Тарас по самій природі своїй невдатен і не спроможен був пильно доглядати за нею: він поринав у книжку з кунштиками або, лежачи під розлогою вербою в холодку, оглядував синє небо, зелену рівнину, ширяв думками понад землею і «любо йому ставало, неначе у Бога» 112. А череда тим часом розходилася на всі боки. Не без того, мабуть, було, що з недогляду яка-будь скотина з череди вскочить у спаш, інша заблудиться. Людям клопіт! Одно слово, Тарас показався «до пастирства стад непорочних» зовсім недотепним. Мабуть, «пастиреву» увагу його,’неминуче потрібну біля череди, чимало псовало і перше його, звісно, дитяче цілком, кохання якоїсь кучерявої Оксани (Коваленко О. С. — Ред.). З нею, каже він: Ми вкупочці колись росли, Маленькими собі любились, А матері на нас дивились І говорили, що колись Одружимо їх Не вгадали! Старі зарані повмирали, А ми малими розійшлись. Та вже й не сходились ніколи 113. Можна гадати (але тільки гадати), що ота Оксана — і була та сама дівчина, що беручи плоскінь, почула, як Тарас плаче біля череди. Тоді ото, як він за селом пас ягнята йому... Так любо, любо стало Неначе в Бога, Уже прокликали до паю, А я собі у бур’яні Молюся Богу і не знаю, Чого маленькому мені Тоді так приязно молилось, Чого так весело було? Господнє небо і село, Ягня, здається, веселилось, І сонце гріло, не пекло. Але небавом вражіння і почуття перемінилися. Тарасові здалося, що Село почорніло, Боже небо голубеє І те помарніло. Поглянув я на ягнята — Не мої ягнята; Обернувся я на хати, Нема в мене хати, Не дав мені Бог нічого! І хлинули сльози. Тоді ото та дівчина Прийшла, привітала, Утирала мої сльози І поцілувала. Неначе сонце засіяло, Неначе все на світі стало Моє... лани, гаї, сади... І ми, жартуючи, погнали Чужі ягнята до води 114. З того кохання нічого не вийшло. Але першого кохання, як і перших сліз, видавлених кривдою та несправедливістю, — такі люде, як Шевченко, довіку не забувають. Не забув і Тарас своєї Оксани. Героїню ліпшої своєї поеми «Гайдамаки» він назвав Оксаною. А вже ж річ звичайна, що письменники, найпаче поети, ліпшим і більш любленим діячам своїх творів дають імення таких людей реальних, які найбільш подобалися їм і які в серці їх лишили добрі вражіння і спомини. Минуло після отієї сцени біля ягнят більш, може, 25 років, і Шевченко згадав знов Оксану і каже, перебуваючи в далекій чужині: А я так мало-небагато Благав у Бога — тільки хату, Одну хатиночку в гаю Та дві тополі біля неї, Та безталанную мою, Мою Оксаночку, щоб з нею Удвох дивитися з гори На Дніпр широкий, на яри! 115 Минуло літ з десять після написання оцього вірша: скоро Тарас приїхав до рідного села, перед ним воскрес образ Оксани. «Чи жива ота Оксана кучерява, що з нами гралася колись?» — питає він у брата. А брат на те йому... Помандровала Ота Оксаночка в поход За москалями та й пропала. Вернулась, правда, через год, Та що з того? з байстрям вернулась, Острижена... Занапастилась, одуріла... А що за дівчина була, Так-так що краля! 116( Примітки Collapse ) ( Коментар Collapse ) Попередня Наступна Tags: 1825, 1826, 1827, Кониський(Прокоментувати)
7 квітня
_10:01_[maksymus][Посилання]	Кониський О. Я. Тарас Шевченко-Грушівський: Хроніка його життя [Дитинний вік, стор. 5]V «По смерті батька, — каже Тарас 81, — один з моїх дядьків (Павло), щоб вивести мене, сирітку, в люде, взяв був мене до себе, щоб я за хліб влітку пас його свиней, а зимою помагав його наймитові по хазяйству». Дійсне, як розповів і Павлів син Петро 82, Тарас не довгий час жив у дядька Павла і помагав у роботі по хазяйству. «Оце, було, як оремо, — розповідав Петро, — на зеленому полі 83, дак я і Тарас поганяємо волів; орали восьмериком. Як у добру злагоду, дак Тарас і нічого, поганяє, аби ж хоч трохи розсердився — зараз покине і піде у бур’ян, да там «фонтали» (сікавки) і робить. Батько мій, було, підкрадеться до його та й поб’є! Він тоді й зовсім покине та й піде на могилу до Пединівки у Кульбашів ліс. Той ліс від могили був з півверстви. У лісі з лопухів зробить щитку, щоб сонце не пекло, та й сидить тоді на могилі або біля вітряка, а то у печеру залізе, що була на тій могилі». Одно слово: не гаразд було жити Тарасові у дядька, він подяковав дядькові і вернувся до батьківської хати. Але тут нове лихо. Мачуха Оксана сподобалася дяку Богорському і почали вони з ним бештувати. «Марусю сліпу, було, вижене з хати, а сама з дяком п’є 84!» Тоді ото чи з власної волі, як каже Тарас 85, чи з примусу діда Івана, як розповів мені Петро Павлович, Тарас пішов вдруге в школу вже до Богорського і «поселився у його яко школяр і робітник 86». Тут була обопільна вигода: Тарас, живучи у школі, спекався ненависної йому мачухи, а у Богорського з його був робітник, що давав йому і заробіток, а до того, йдучи до Оксани, він кидав школу на Тараса і, щоб надати йому більшого авторитету і більш прикрепити його до школи, зробив його «консулом». «З того часу, — каже Шевченко 87, — починається моє життя практичне. Перебування моє в школі було доволі не комфортабельне, — іронізує він далі. — Добре ще, коли траплялося, що хто вмре на селі, а то просто доводилося голодовати по кільки день».( Шкільна наука Collapse ) Попередня Наступна Tags: 1826, Кониський(Прокоментувати)