ua_kobzar, posts by tag: 1820 - LiveJournal (original) (raw)

ua_kobzar, posts by tag: 1820 - LiveJournal

[Останні записи][Архів][Друзі][Дані користувача]

Below are the 3 most recent journal entries recorded in the "Тарас Григорович Шевченко" journal:

12 квітня
_07:57_[maksymus][Посилання]	Кониський О. Я. Тарас Шевченко-Грушівський: Хроніка його життя [Дитинний вік, стор. 8]VIII Кинувши тепер загальним поглядом на увесь дитинний вік Тараса Шевченка, не можна нам не перейнятися глибоким вражінням і сумною думкою! Ледві чи можна вказати якого іншого ще великого поета, щоб у його був такий сумний, безрадісний, так скорботно охмарений вік дитинний, який був у нашого генія слова. Крепацька неволя вкупі з великими злиднями, сирітство, сварка, бійка, тяжке і неспра ведливе катовання; пекло в родині і в хаті... брудна сорочка, дірява свитина; ноги босі; голова і влітку і зимою не прикрита і повна нечисті... Голодовання і різки у дяка в школі; носіння відрами води на гору... Усе, що приголомшує лю дей, що знищує, нівечить у людей поривання до світа, до добра, до любові чоловіка яко брата; усе, що тушить, заливає святий огонь вищого дару, — усе оце немов навмисне згуртовалося в одну густу, аж темну, хмару і впало на Та раса Шевченка під час найліпшої доби віку людського, під час його віку дитинного. Усе, що обурює чоловіка проти людей, що озвірює і заскоринює серце, що сплоджує почуття ненависті й мстивості, — все оце наче туман осінній огортало дитинний вік Тарасів. Одначе такі лиходійні умови життя щоденного не підбивають під себе Тараса, він не підлягає; несвідомо і свідомо, як уміє і як спроможно йому, він з ними бореться. Він рветься з темного льоху неволі й темноти; він шукає хоч маленьку щілинку світа в соціально-моральній темряві. Вбачаючи його святі поривання і боротьбу, ми ще гірш сумуємо і вболіваємо серцем, що навкру ги його не бачимо ніже єдиної поради, підмоги і підпори. Хоч би тобі один ясний промінь того сонця ласки, поради і запомоги людської, що гріє серце, бадьорить дух, надає енергії, віри в надію та веде к світу! Нема сього нічого. Сама неволя та темрява, темрява та неволя. Нехай вже маса, зневолена і зубожена, не спроможна була спостерегти іскри того «огню святого», що, жевріючи в Тарасовій природі, «дожидав рук твердих та смілих», так би й не диво було, і жаль не брав би, а то бачимо, що й людина освічена, добра, як Григ[орій] Кошиця, — і той не спостеріг, які високі дари Божі носило в собі те «ледащо», що наймитовало у його за попихача. Раз, єдиний тільки раз за увесь дитинний вік блиснув був Тарасові промінь надії з хати хлип нівського маляра, але крепацтво рукою Дмитренка поспі шило швидше затулити той промінь курткою панського кухарчати. Отже, усі оці занадто лихі умови й обставини не зламали Тарасової природи. Сказано: «жива душа поета». Хто ж його зберіг нам? З людей єдине тільки сестра його Катерина, «його нянька ніжна, терпелива», доглядала його, доки не пішла заміж в Зелену, та й вона «не сподівалася, щоб з його вийшов коли чоловік». Опріч Катерини, ніхто. Зростаючи, Тарас «хилився ні до кого». Ніхто з людей не дав йому нічого, а не взяли люде у його тільки того, чого не спроможні були взяти. Оборонителем, хранителем Тараса, дба хою його стала сама тільки природа його духова та природа околишня. Остання гріла і пестила йому серце і душу; вона будила і годовала допитливий мозок; вона наповала його фантазію і вигодовувала увесь його організм духово-моральний. Вплив блакитного, зорями мережаного неба та срібловидого місяця; чарівна краса навкруги: сад, долина, байрак, гори, став — от хто разом з Псалтирем та з народною піснею були батьками, що зростили Тарасів дух! Тепер, знаючи умови і обставини, за якими перейшло перших 15 років Шевченкового віку, не можна не дивоватися незвичайно міцній його природі. Ніщо не спроможне було вияловити йому серце, виснажити йому душу, заморозити — сковати кригою егоїзму. Не можна не дивоватися потужній силі організму, що, винісши на собі стільки лиха тяжкого, зберіг в собі свіже почуття і до краси природи, і до життя народного. З сього знати, яка то глибочезна криниця любові і гуманності була в серці Тараса Шевченка! І що б спромігся дати людям такий потужний організм, коли б люде дали були йому інші умови віку дитинного! Замість ясної годинної молодості люде та «право» крепацьке дали Тарасові ту молодість, що, як справедливо мовив він 128, «пролізла — проминула в неволі, в злиднях, в темноті та в приниженню». 128 Поэмы и повести. — С. 665. Попередня Наступна Tags: 1819, 1820, 1821, 1822, 1823, 1824, 1825, 1826, 1827, Кониський(Прокоментувати)
4 квітня
_17:46_[maksymus][Посилання]	Перекази сучасників про дитинство Шевченка Дед Шевченка (со стороны отца) по ремеслу был швець; отсюда произошла и фамилия его. Родители его были крепостные крестьяне помещика Энгельгардта; отец родом из с. Кирилловки, а мать — из с. Моринцов (оба села Звенигородского уезда). Женившись, отец Т. Гр., по распоряжению помещика, переселялся на короткое время (года на полтора ) из Кирилловки в Моринцы. Вовремя этого переселения и родился наш поэт, в 1814 г. 25 февраля . Таким образом, родиною Шевченка было с. Моринцы, а не Кирилловка, как думали до сих пор. Но подрос и стал помнить себя он уже в Кирилловке, почему и все детские воспоминания его связаны с этим селом. Первые годы детства Т. Гр. прошли незаметно. В семье его сохранилось предание, что Шевченко в раннем своем детстве любил очень есть землю: бывало, не досмотрят за ним — животик у Тараса и вздует, точно в болезни какой; расспросят, и окажется, что он земли объелся. Ал. Лазаревский, Материалы для биографии Т. Гр. Шевченка, «Основа», 1862, березень, стор. 3. [_Див._ переклад.] Автор помиляється. Батьки Шевченка прожили в Моринцях п ять років (1810 — 1815 рр.). — Ред.** Дата подана за старим стилем. — Ред. * * * Тарас Шевченко родился посреди степей Днепровских, и там, с молоком матери, всосал любовь к родине, ее предания, ее поэтические песни. Грустная песнь носилась в убогой хате; качалась убогая колиска; мать прерывала пенье... и горячие, сердечные слезы капали на его лицо; мать брала его на руки, повитого в лохмотья, и плелась с ним на панщину в зной и ненастье. Подрастая немного, он уже слушал козацкие песни и рассказы старого деда — современника, а быть может, и сподвижника гайдамак, — который выводил перед его глаза кровавые сцены, полные ужаса и отваги. Все закаливало эту душу. Жизнь его, от рождения, была наполнена то горем, то драмой, то поэзией. Все житейские бедствия были для него не слухом, а действительностью; нищета и жалкая доля преследовали по пятам и его, и все, что было ему близко. Поэтическая и действительная жизнь народа нераздельно отпечатлевались на его душе. Л. Жемчужииков. Воспоминание о Шевченке, «Основа», 1861, березень, стор. 1. [_Див._ переклад.] * * * З своїх рідних братів і сестер Тарас більш усіх любив сестру [...] Ярину * от за що, як сам він мені говорив. Будучи ще малою дитиною, літ шести, він забажав піти туди, де «кінець світу», де «небо впирається в землю», і подивитись, як там «жінки кладуть на небо прачі». От раз після обіда знявся він і пішов прямо шляхом: йде та йде, вже й сонце починає заходити, а кінця світу не видно. Тарас розсудив, що він запізно вийшов з дому і сьогодня не дійде до «кінця світу». Він вернув додому і другого дня, ледве що почало сходить сонечко, він, не говорячи нікому й слова, рушив в дорогу. Пройшовши до села Подиновки (верстов чотири за Кирилівкою), він здивувався, що є ще села крім Кирилівки. Минувши Подиновку, він узяв в ліворуч, перейшовши через лісок, і вискочив на чумацький шлях. Тут йому захотілося і їсти і пити, і втомився він дуже, а «кінець світу» все-таки був ще далеко. Спочивши трохи, він пішов дальше; коли ж назустріч йому їде валка чумаків. Чумаки, бачучи, що так нерано (сонечко стояло вже на вечірнім упрузі) мала дитина никає попід лісом, спинили Тараса і спитали: «чий ти, хлопче?» — Батьків та материн. — Відкіля йдеш? Тарас показав рукою на один бік. — Куди ж ти йдеш? Він вказав рукою на другий бік і промовив: «Туди». — Чого ж ти туди йдеш? — Хочу подивитися, де кінець світу, — одповів Тарас і попросив у чумаків води напитися. Чумаки дали йому води і хліба і, боячись щоб на дитину вночі не напала звірюка, взяли його, посадили на віз дали йому в руки батіг і повезли. На щастя, вони їхали через Кирилівку В’їхавши в Кирилівку, Тарас пізнав своє село і сказав: «Еге! так се я знов назад вернувся!.. Овва! так і не дійшов до кінця світу» Вернувшись додому, Тарас застав, що брати й сестри [...] пороли гарячку шукаючи його. Старший брат хотів його за се побити, але вступилася за Тараса сестра Ярина, не дала бити і посадила вечеряти галушки. Не вспів він з’їсти і однієї галушки, як сон ізнеміг його, і він похилився сестра взяла його на руки, положила на постіль, перехрестила і промовила, цілуючи його: «спи, приблудо». Сей случай Тарас завжди згадував з любов’ю. В. Г. Ш[евченко], Споминки про Тараса Григоровича Шевченка, журн. «Правда» 1876 № 2, стор. 68 — 69. [_Див._ повний текст споминок.] * У спогадах помилково згадується Ярина. Насправді йдеться про старшу сестру Катерину.( Примітки Collapse )* * *Переказ Ф. Лебединцева Після того, як Тарас незадовго до свого заслання побував на батьківщині і в неї, Катрі, вона, згадуючи його дитинство, розповідала моїй матері про його блукання в дитячі роки з Кирилівки в Зелену, тобто од вітчима до старшої сестри і назад. «Приблудою його, матушечко, звали, єй-богу. Було оце й не видно, як воно рип і ввійде тихенько до хати, сяде собі на лаві та все мовчить. Нічого в світі у нього не допитаєшся: чи його прогнали відтіля, чи його били, чи їсти йому не давали. Було, манівцями ходить, геть попід дібровою, та через Гарбузів яр, та через левади, та могилками. І як прийшло раз воно, то так впало грудочкою і заснуло на лаві, а я як загляну йому в голову, аж у його, пробачайте, матушечко, в голові... як у свинячому стегні... Еге, отаке було, а далі вистербало... Ніхто й не сподівався з нього чоловіка». Ф. Лобода. «Киевская старина», 1887, кн. 11, с. 563 — 577. [_Див._ переклад.] Tags: 1814, 1815, 1816, 1817, 1818, 1819, 1820, Спогади(Прокоментувати)
_08:47_[maksymus][Посилання]	Кониський О. Я. Тарас Шевченко-Грушівський: Хроніка його життя [Дитинний вік, стор. 2]II З усього життя Тараса Шевченка певного фактичного матеріалу про його дитинний і парубоцький вік ми маємо найменш. Матеріалом за сей вік перш за все мусимо брати автобіографічний лист поета до Олександра Оболонського 43 та дрібні споминки його, порозкидувані — що в віршах, що в оповіданнях, писаних мовою російською 44, а що в листах його до приятелів і до кревняків. На жаль, споминки ті короткі, часом невиразні, часом поплутані, а інде і непевні, взагалі ж убогі вони. Шевченко не любив розповідати широко про своє життя, хмарне і тяжке, а коли що й розповідав, так завжди коротко, не доводячи до краю 45. Коли заходила про се розмова, Шевченко не любив висловлюватись і взагалі в йому знати було скритість 46. Додавши до отого основного матеріалу життєписного деякі споминки Шевченкових кревняків, звістки, переказані деким з старих людей з Кирилівки, що знали Тараса дити ною, перевіримо їх скільки можливо і, згуртовавши все те, розповімо про дитинний вік поета, скільки можна ширше. Як минали перші 6-7 літ дитинного віку Тараса жодних звісток про се нема. З того, що Тарасові батьки були крепаками, не трудно вгадати, яке вони провадили життя, які були у них обставини матеріальні, які достатки. Батько Тарасів був людина тиха, рахманна, трохи письменна, вмів читати по-церковному. Опріч хліборобства, він стельма ховав, а інколи і чумаковав 47 (властиво фурмановав), але чи багацько ж він заробляв на себе? То був час (перша чет вертина віку XIX) найвищого розквіту крепацтва і утисків після втихомирення гайдамаччини і прилучення Правобережної України до Росії. Всі крепаки, роблячи тоді майже день в день на панів, жили злиденно. Нема причини гадати, щоб і Тарасові батьки жили ліпше за інших і не зазнавали злиднів. «Хата 48 їх (в Кирилівці) була убога, стара, але зокола побілена; на ній почорніла солом’яна стріха з чорним димарем. Коло хати на причілку яблуня з краснобокими яблуками, а округ яблуні квітник старшої Тарасової сестри Катерини, «його няньки незабутньої, терпеливої, ніжної». Біля брами стояла верба розлога з засохлим верхів’ям, за вербою клуня (стодола), біля клуні стоги збіжжя, за клунею по косогору йшов сад густий, темний, тихий. За садом левада, за левадою долина, а в долині ручай тихий, що ледві бренів; ручай обсажений вербами, берестами та калиною і закутаний темно-зеленими лопухами». В оцьому ручаю під навислими лопухами купається було «оклецковате, біляве хлоп’я (себто сам Тарас), викупавшись, перебіжить він через долину і леваду, прибіжить в сад, впаде під першою грушею або яблунею і засне спокійним, дійсне незворушейим сном» 49. Хата Шевченкових батьків, як знати по останкам печища і ін., що я бачив р. 1892, була невеличка, звичайна хата убогого селянина, ступнів 7-8 в довжину, до ступнів шести завширшки. Задля тієї сем’ї, яка була у Григорія Шевченка, хата тісна; на той час, з якого Тарас пам’ятає себе, — в тій хаті, опріч батьків його, жили старші за його сестра Катерина, брат Микита та молодший брат Йосип і сестри Ірина та Марія. Коли не помилився Петро Павлович Шевченко (брат Тарасів в третіх, розповідаючи мені), дак вкупі з родиною Григорія якийсь час жила родина і його батьків. Вся родина Григорія була — малеча, напр[иклад] р. 1820, З якого, можна гадати, Тарас пам’ятав себе, старшому хлопцеві Микиті йшов 13 рік. Значить, на таку родину був один-єдиний робітник-дбаха, батько; та й той, може, щодня на панщині. Очевидно, що з дітей не могло ще бути ні праці, ні запомоги; всі вони були такого ще віку, що вимагали од батьків єдине — годовання і догляду. І мені здається зовсім певним, коли Тарас, згадуючи батьківську хату і життя в їй, каже, що там була «неволя. Робота тяжкая... Ніколи І помолитись не дають» 50. Нужда, неволя та праця тяжка були в Шевченковій хаті такі великі, що поет рівняє хату до пекла. В тій хаті, каже поет, «я мучився колись, мої там сльози пролились» 51. Панщина забирала у матері час, і тим самим забирала і у неї, і у дітей неминуче потрібний, навіть хоч би один матеріальний догляд. Тим-то Тарас, молодші за його брат і сестри зростали майже без догляду. Нікому було доглядати: єдиною його «нянькою незабутньою, терпеливою, ніжною» була сестра його Катерина, на вісім літ старіша за його. Але ж невеличкого догляду можна сподіватися від дівчини підлітка, та ще коли у неї на руках, опріч Тараса, троє менших за його. За доброго ладу Катерині Григорівні самій ще треба було догляду та матчиного пікловання і научування. Вже ж коли мати була на панщині, так Катря, опріч догляду за дітьми, мусила доглядати і дбати і про господарство жіноче, і в хаті, і надворі: корову до череди прогнати, з череди зустріти, нагодовати і подоїти; приглянути, може, й за овечатами, і за дробиною. Таким чином, хоч би як вона запопадливо не пікловалася про Тараса, а увесь її догляд не йшов, не можна було йому йти далі того, щоб вранці дитину вмити, розчесати, Богу помолити та сніданням нагодовати. Часом, може, те снідання було тільки й того, що дасть хлопцеві шматок хліба. Таким чином, цілий день Тарас був під доглядом єдине Господа Бога! Ішов він собі з хати, ходив, бігав, вештався де-хотя, бавився собі на волі, як умів і бажав, чи сам, чи з іншими такими, як сам, недоглядними крепацькими дітьми. Ніхто його не спиняв, ніхто не навчав; гуляв він собі на вулиці, на городі, в саду, в леваді; хата їх стояла на краю села, дак, певна річ, ходив він гуляти і в ліс, і в поле. До господи вертався він, звичайно, замурзаний, часом з гулею на лобі, з підбитим оком, часом з різачкою в животі, коли було наїсться глини, а він любив її їсти... Так і за нашого часу зростає по селах без догляду велика сила дітей. Повна воля дитині вештатися і бігати де хоче і скільки хоче, маючи свої лихі сторони, має і добрі: дитина мусить сама мірковати про свої забавки; привчається мізковати, придивлятися до всього, що діється навкруги, спостерегати і природу, і людей. Так було і з Тарасом, — і воля його, не спинена зайвою часом опікою догляду, мала добрий вплив на розвиток і склад його хисту і кебети. Ходячи по могилах та по долинах, по ярах та по гаях, сидячи біля ставу або біля ручая в саду, він придивлявся до всього і мірковав своїм дитинячим мозком. Хлопець з природи цікавистий і перенятливий, він придивлявся до природи, прислухався до гомону її і переймався вражіннями її. Гайсання вітру по полю, гомін листви в дуброві, пісні солов’я і щебетання птаства глибоко западали в молоду його душу; природна краса місцевості брала його за очі, вабила його серце і наповал а незримими чарами; вона, властиво, більш за все не давала йому сидіти в тій хаті, де він бачив «пекло». На волі, на просторі, найпаче на шпилю Пединівської могили, де був і вітряк, і печера 52, або в кущах густого саду Желеха в душу до маленького Тараса западали перші зерна тієї широкої фантазії, що потім розгорнулася так сяєвно, пишно, розкішно. В голівці дитини природа будила прирожденну Тарасові допитливість, бажання довідатися, спізнати, що, як і через що так сталося і так діється в природі? Лежачи було під грушею чи під яблунею в батьківському саду, «дивиться він на супротилежну могилу, дивиться, дивиться і сам себе спитає: «А що там, за горою? Там повинні бути залізні стовпи, на яких стоїть небо. А що коли б піти та подивитися, як там вони підпирають небо? Піду: аж воно недалеко» 53. Про ті залізні стовпи, що підпирають небо, певна річ, не раз доводилося йому чувати і від людей, старших за його. І от раз якось, коли Тарасові йшло шосте або сьоме літо, зайнялося у його непоборене бажання піти подивитися на ті залізні стовпи. «Пішов він через долину, через леваду просто на гору. Вийшов з села, минув царину, пройшов з півверстви полем; на полі стоїть чорна могила — висока. Він зліз на могилу, щоб з шпилю подивитися, чи далеко ще до тих залізних стовпів. Стоїть він на могилі, дивиться навкруги: і по один бік село, і по другий бік село; там з темних садів визирає церква на три бані під білою бляхою і з другого боку визирає така ж церква. Ні, каже він собі на думці: сьогодні вже не піду до тих стовпів; нехай завтра укупі з Катрею Вона пожене корову до череди, а я піду до тих стовпів. А сьогодні одурю брата Микиту, скажу, що бачив ті стовпи, що підпирають небо». З такою думкою Тарас покотився котькома з могили і рушив до господи, та не вгадав дороги і взяв на чуже село. Іде собі і певен, що йде в Кирилівку На щастя, зустріла його валка чумаків. Один з них і спитав Тараса — А куди ти мандруєш, паробче? — Додому. — Де ж твоя домівка, небораче? — В Кирилівці. — Так чого ж ти йдеш на Моринці? — Я не на Моринці, а на Кирилівку йду. — А коли на Кирилівку, так сідай на мою мажу; ми довеземо тебе додому. Посадили його на віз; дали йому батіг в руки; він поганяє волів та й гадки собі не має. Під’їздячи до села, він пізнав свою хату і гукнув: — Он де, он де наша хата! — А коли ти бачиш вже свою хату, то йди собі з Богом Чумак зсадив його з воза на землю і мовив до товаришів — Нехай іде собі з Богом. Надворі вже смеркало, коли Тарас прийшов до свого перелазу. Глянув через перелаз на двір, там під хатою на темнозеленому спориші оксамитовому сидять його батьки, брати й сестри і вечеряють; тільки Катерина не вечеряє, стоїть біля дверей, підперши голову рукою, і ніби позирає на перелаз. Ледві Тарас висунув голову з-за перелазу, вона його побачила і скрикнула: «Прийшов, прийшов!» Підбігла до його, вхопила на руки, помчала двором і посадовила вечеряти. «Сідай, приблудо, вечеряй». Нагодовавши, Катря повела його спати, поклала на постіль, перехрестила, поціловала і, усміхаючись, знов назвала його приблудою. Тарас довго не засипав, все думав про залізні стовпи та мірковав чи говорити про них Катерині і Микиті, чи ні? «Микита, — думає собі Тарас, — був вже з батьком в Одесі і, певно, там бачив ті стовпи. Як же говоритиму про їх, коли я їх зовсім не бачив? Катерину можна б обдурити, та ні, і їй нічого не скажу», мірковав собі маленький Тарас 54. Оцей епізод з дитинного віку Тараса треба вважати ціл ком достовірним: бо про його, опріч самого Тараса, розповіли майже однаково і інші люде. Першим розповів його О. М. Лазаревський 55, коли ще російські оповідання Шевченка, де в «Княгині» розказав і поет про ті стовпи, не були ще надруковані, значить, Лазаревському розповів хтось з Тарасових кревняків. Перегодом те саме читаємо в «Споминках» 56 Варфоломея Шевченка з додатком деяких подробиць, які здаються мені непевними. Напр[иклад], Варфоломей каже, що коли Тарас вернувся з своєї «подорожі» до «стовпів», дак брат Микита хотів його побити, але сестра Ірина заступилася і не дала, за те б то Тарас і любив її більш за всіх своїх братів і сестер. Тут очевидна помилка: Микита не був такий старший за Тараса, щоб останній дався йому побити; а Ірина була на два роки молодша за Тараса і, очевидна річ, не спроможна була заступатися за його, а тим паче «взяти на руки і положити в постіль». Не певне й те, що Тарас, пішовши до «стовпів», коли прийшов в Пединовку (село верстов 4-5 від Кирилівки), дак здивовався, що є на світі ще й інші села. Коли Тарас відав тоді, що є Одеса, так чудно б було йому не відати, що є Пединівка! Нарешті, Варфоломей подав не певну звістку, що Тарасової матері під час того епізоду не було вже на світі. Небавом побачимо, що Тарас осиротів після матері на десятому році. В усякому разі, головні риси наведеного епізоду свідчать нам, що Тарас на 6-7 роки був дитина допитлива, правдива, розважна і що сестра Катерина любила його і як змога пікловалася про його, вона з усієї родини більш за всіх і впливала на Тараса. Сама вона була вдачі доброї, ніжної; під впливом її вдачі зростала і розвивалася прирожденна Тарасові любов до природи, до людей і добрість його. Тарасів портрет на 6-7 році здається мені більш-менш от яким: білявий, оклецьковатий, меткий, непосидящий; хлопчик цікавий і допитливий; босоногий, часто замурзаний; обірваний; пустотливий, але розважливий, розумний, перейнятливий і добрий. Небавом в характері його спостережемо упертість, риси неслухняності, задирливості, хитрощів і замкненості в самому собі. Сприяли сьому те безталання, ті нещасливі обставини життя родинного, що невилазно сиділи в хаті його батьків, що раз у раз все більшали і позбавляли його і сестриного, і матчиного догляду. Насовується хмара негоди, сліз, і недоля змалку обгортує Тараса так чіпко, що не покидає вже його до останку. Похмурий обрій життя його все темнішає і не прояснюється за увесь час дитинного віку поета. ( Примітки Collapse ) Попередня Наступна Current Location: КирилівкаTags: 1820, 1821, Кониський(Прокоментувати)