ua_kobzar, posts by tag: 1836 - LiveJournal (original) (raw)
ua_kobzar, posts by tag: 1836 - LiveJournal
[Останні записи][Архів][Друзі][Дані користувача]
Below are the 9 most recent journal entries recorded in the "Тарас Григорович Шевченко" journal:
| 19 червня | |
|---|---|
| _06:13_[maksymus][Посилання] | Ділові документи Ширяєва, 1836 |
| 30 квітня | |
| _07:55_[maksymus][Посилання] | Кониський О. Я. Тарас Шевченко-Грушівський: Хроніка його життя [Парубоцький вік, стор. 10] Таким чином, впродовж часу, може, вельми недовгого, Тарас опинився, можна сказати, — в «іншому царстві». Легко зрозуміти, що тоді коїлося в душі у його! Впервах, мабуть, Тарас не йняв віри такій переміні, не йняв віри в реальність фактів, з якими так несподівано зустрівся; і, може, не раз хватався обіруч за голову і питався сам у себе: чи се все правда? чи се не галюцінації? чи не сон? Дійсне, і в обставинах, і в людях була занадто різка переміна. Контрасти, — хоч би й не для крепака-маляра в замизканому демикотоновому халаті, — були б незвичайними; не могли вони не брати його за очі, не западати глибоко в душу і в серце, хоч би й не такі вразливі й перейнятливі, як у Шевченка. Не могли вони не зворушити усього духового і морального організму Тараса! Зауважте собі: з одного боку темна і сувора постать скупого, гнівливого маляра цехового Ширяєва і його пиндючної жінки, а коло їх темні шклярі і малярі костромські — мужики; з другого боку — такі ясні зорі — такі добрі, гуманні, світлі люди, як Брюллов і Жуковський, а коло їх плеяда художників і письменників!.. Там — абияке помешкання робітників Ширяєва і брудне горище, тут — «червона світлиця» Брюллова!.. Там — брудна майстерня з партацькими малюнками; тут — галереї Академії з ліпшими творами штуки, з «Останнім днем Помпеї»; тут Ермітаж; майстерня великого художника з «Розп’ятієм Христа»; з головою «Заплаканої Марії Магдалини», дивлячись на котру, Жуковський плакав!.. Там, у Ширяєва, — темнота, сварка, бійка; тут, у Брюллова, — світ, любов, братерство братнєє!.. Як же можна було, щоб все оце добре, ясне, гуманне і прекрасне не вплинуло животворною, чарівливою цівкою на пригноблений дух нашого Кобзаря! І воно вплинуло! Воно його живило, бадьорило, ростило його дух і кебету, наче те сонечко весняне, тепле, огрійливе, непалке впливає на людину, що після довгого недугу тяжкого вивели добрі люде під плечі, привели в садок і посадовили на зеленому муражку оксамитовому під вишнею, окритою білими шатами срібними, облитою ніжними пахощами весняними! Сиди!.. вбирай в себе животворну силу весни та впивайся голосною піснею солов’я!.. Одне слово: живи! Радощі Тараса, певна річ, були невимовно великі, без краю глибокі; більші, ніж тоді, як визволили його з крепацької неволі Енгельгардта і Ширяєва. Визволення приходило повагом; його він ждав, на його він сподівався; воно не впало до його так зненацька; а про знайомість і приятельовання з Гребінкою, з Жуковським, з Брюлловим, з Григоровичем він, роблячи малюнки в Літньому саду або окрашуючи паркани чи дахи, ледві чи й марив коли! Одне слово: Тарас однією ногою стояв в реальному пеклі крепацтва; другою — в реальному раю світа. Не диво, що він з нових обставин і людей радів, раював і з радощів плакав; але «то були сльози райські, божественні»... Певна річ, що оці сльози радощів не раз видавлювали йому з очей і інші сльози. Вертаючи з «червоної світлиці Брюллова» на брудне горище Ширяєва, він ще глибше почував, як невимовно тяжко пече його пекло крепацтва. Тепер без міри більше бентежила його думка: «Чом же і нам, крепакам, не бути людьми?..» Він тепер вже перечитав деякі книжки, що разом з тими розмовами, які доводилося йому чути в товаристві Гребінки, Жуковського, Брюллова і інших людей освічених, розгорнули геть ширше його світогляд; геть більш поширили його свідомість і розвиток загальний. Крило підборкане в орляти відросло; і саме орля виросло; його рвало летіти, тим-то й важче для його був той ланцюг, що держав його на приколю. Нам трудно, навіть чи й можливо, уявити собі ті муки пекельні, що тоді саме зазнала Тарасова душа, найпаче, коли одного разу чорна хмара крепацького безправ’я трохи-трохи не линула була на його дощем кривавим, яким колись у Вільні линула вона з руки кучера Сидорки. Раз влітку, можна гадати, літом р. 1837, коли Енгельгардт виїхав з Петербурга, управитель його Прехтель покликав Сошенка змалювати портрет з його молодої жінки. Сошенко на той час перебрався в помешкання Енгельгардта. Шевченко звичайно приходив провідати і його, і декого з своїх земляків-крепаків, Енгельгардтових слуг. Вже ж йому не можна було не поділитися з останніми своїми радощами, що зазнав він з знайомості з людьми освіченими. Річ натуральна, що в бесіді не можна йому було не нарікати на свою крепацьку неволю, не можна було, щоб в бесіді не пролетіло слово прокльону взагалі проти крепацтва. Те слово залетіло і в уші Прехтеля. За се він зненавидів Шевченка і велів різками вибити з його «лібералізм». В неділю, скоро Тарас прийшов на двір Енгельгардта, його вхопили і потягли на стайню. Великої праці треба було ужити Сошенкові, щоб ублагати Прехтеля і його жінку, щоб не били Тараса. Управитель вгамувався, змилостився, але заказав Тарасові бачитися з челяддю Енгельгардта. Переказуючи се оповідання, не можна мені не звернути уваги й на те, що наймення Прехтеля ми зустрічаємо в оповіданні Шевченка «Прогулка с удовольствием и не без морали» («Матрос»), де Тарас описав свою подорож по Київщині р. 1845 — 46. Тут Шевченко показує нам Прехтеля Степана Йосиповича людиною освіченою в Дорпатському університеті; потім військовим лікарем. Лишивши службу, Прехтель побрався в Ольшаній, придбав собі хуторець біля сього містечка і жив собі. Се людина доволі симпатична. Не можна запевне сказати, чи се той самий Прехтель, що хотів висікти Тараса, чи, може, й не він. Ледві чи він: мені здається, що коли оповідання Сошенка щодо Прехтеля факт певний, так вже саме лишень наймення не могло не бути Тарасові таким осоружним, що він не надав би його одному з симпатичних людей свого оповідання... Хоч і як добре було серце Тарасове, а проте таких вчинків, який загадав був Прехтель заподіяти над ним, не забуває ніколи і найдобріше, найнезлобивіше серце людське.( КоментарCollapse )Попередня Наступна Tags: 1836, 1837, Кониський(Прокоментувати) |
| 29 квітня | |
| _07:22_[maksymus][Посилання] | Картини на історичну тематику. 1836 |
| 27 квітня | |
| _06:48_[maksymus][Посилання] | Петербурзька діаспораКониський О. Я. Тарас Шевченко-Грушівський: Хроніка його життя [Парубоцький вік, стор. 9]VI В Петербурзі завжди перебуває велика сила українців 155; чимало їх було і того часу, про який у нас бесіда; були між ними письменники, педагоги, художники і, вже річ звичайна, найбільш урядників: в синоді, в сенаті, по канцеляріях міністрів і т ін. Ледві чи є в світі друга така нація щоб її інтелігентні люди жили так врозтіч, як українці, доки вони живуть на рідній землі, так мовити, у власній господі. Не до речі б було тут здіймати широку бесіду про те, що спричинювалось і спричинюється такій розтічі, але не мож на не вказати на одну найголовнішу рису яко на прародительку розтічі нашого часу — се брак самосвідомості національної, або інакше, густа хмара темноти національної, а через те і нетямок дійсних першорядних інтересів України. Отже, скоро доля закине українця на чужину, тут — інші обставини життя, інші умови, чуже сонце, чуже небо, чужі люди, чужа мова і психологія — все оце зразу розбуджує в українцях інстинкти національні і оця незрима сила стягує українців докупи, гуртує їх і вони пильнують визначити себе навіть прилюдно, що вони «хахли», і часом визначують так не добре задля української ідеї, що не можна тоді не сказати: бодай би ви на світ не родилися. В роках тридцятих нашого віку бачимо в Петербурзі між освіченими українцями, що в житті Шевченка мали більшу чи меншу вагу, письменника нашого Гребінку, художника і секретаря Академії художеств Григоровича і ін. Гребінка, покинувши службу військову, був тоді урядником в комісії «духовных училищ» 156. Ще року 1834 він видав в Петербурзі перші свої байки українські під назвою «Малороссийские приказки», а року 1836 видав їх вдруге і окремо переклад поеми Пушкіна «Полтава». Певна річ, що Шевченко, ще до знайомості з Сошенком, читав Гребінчині твори і впивався їми, бо вони живо переносили його на рідну Україну під рідну стріху. Василь Григорович був вже кільки років конференц-секретарем Академії художеств. З обома їми Сошенко був знайомий і познайомив з ними і Шевченка, розповівши їм і про його гірку долю, і про його незвичайну кебету. В товаристві оцих двох людей Тарасові поталанило спізнати знов інших освічених людей; знаменитого тоді художника Карла Брюллова і московського поета Василя Жуковського — напівукраїнця і інших. Брюллов, Жуковський та граф В’єльгорський більш за всіх спричинилися визволенню Шевченка з крепацтва. Про першу знайомість з Брюлловим Шевченко в «Художнику» ось як розповідає: раз якось Брюллов зайшов до Сошенка, він любив провідувати своїх учеників. Вони умовилися йти увечері в театр. Треба було послати записку по білети. Брюллов написав її. У Сошенка тоді саме був Шевченко, але він доти не знав ще особисто Брюллова. Сошенко прохав. Тараса збігати з запискою. Шевченкова твар зацікавила Брюллова; заким Тарас ходив з запискою, Брюллов розпитав у Сошенка: хто він, роздивився його малюнки; з них спостеріг кебету і, сказавши Сошенкові, що про Тараса треба подумати, прохав привести Тараса до його (Брюллова) на квартиру. Небавом після того Шевченко був вже в квартирі Брюллова... 155 Нині, кажуть, в Петербурзі більш 20 000 українців. 156 Ліцей князя Безбородька. [Гимназия высших наук и Лицей князя Безбородко. — Изд. 2-е — Спб., 1881. — С. 279]. Попередня Наступна Tags: 1836, 1837, Кониський(Прокоментувати) |
| 26 квітня | |
| _09:35_[maksymus][Посилання] | Шевченко і Сошенко * * * Он был пуглив и застенчив. С первого же дня нашего с ним знакомства я в нем заметил сильное желание учиться живописи. Он стал бывать у меня по праздникам, потому — в будни мне было некогда, да и его хозяин не отпускал. Во время таких посещений Тарас урывками сообщил мне некоторые эпизоды из своего невеселого прошлого и почти всегда завершал свою речь ропотом на судьбу. Меня до глубины души тронула жалкая участь молодого человека, но помочь ему я был не в состоянии. Да и чем мог пособить его горю я, бедный труженик-маляр, работающий беспрерывно из-за куска насущного хлеба, без связей, без денег, без протекций? А спасти даровитого юношу нужно было во что бы то ни стало. В это время я был довольно знаком с известным нашим малороссийским писателем Гребенкою 1, с которым прежде всего посоветовался, каким образом помочь нашему земляку. Гребенка принял к сердцу мое предложение, стал часто приглашать Тараса к себе, давал ему для чтения книги, сообщал разные полезные сведения и проч. Потом я представил Тараса конференц-секретарю Академии В. И. Григоровичу 2 с убедительнейшей просьбой — освободить его от жалкой участи крепостного. Григорович вместе с придворным живописцем Венециановым представили Шевченка Жуковскому, который горячо принялся за решение вопроса о его освобождении от власти помещика. Около этого времени, в одни из каникул, я был приглашен домоправителем Шевченкова барина Прехтелем (с которым я познакомился еще в Ольшаной) перебраться к нему на Моховую улицу. Господа уехали на дачу, и я расположился там с комфортом. Тарас не переставал навещать меня и здесь. Посещения его весьма не нравились Прехтелю: он возненавидел Тараса за его вольные речи в присутствии дворовых, которые, наслушавшись либерала, и сами начали вольничать перед дворецким и заявлять ему о своих человеческих правах. Взбешенный Прехтель решился проучить либерала-крепака. И вот, с субботы на воскресенье, кучеру приказано было приготовить что следует на конюшне. На другой день, едва только земляк мой показался на господском дворе, его арестовали. Вижу, что лях шутить не любит, я принял на себя роль защитника. Но как я не просил этого варвара, ничто не помогало. К счастию, в это время я писал портрет его жены (Прехтель недавно женился). Я к ней. Едва-едва она уж успела упросить разгневанного супруга, который до того расходился, что с ним сделался нервный припадок. Не насытив своей мести, он даже слег в постель. Казус этот стоил мне немало: я «падал до ног», «сцискал рацицы» и прочие шляхетские штуки выкидывал. Но как бы там ни было, а Тарас высечен не был. Ему запрещено было видеться с дворовыми людьми под страхом жесточайшего наказания. Настала осень 1837 года. Из панских палат я переселился в свою убогую квартиру, к немке Марье Ивановне. Тарас продолжал навещать меня все чаще и чаще. Я замечал, что ему день ото дня становилось все тяжелее и тяжелее. В это время из-за границы возвратился Брюллов 3. Малюя по целым дням заборы, штахеты и крыши, Тарас по ночам уходил в Летний сад рисовать со статуй и предаваться любимым мечтам о свободе, а по праздникам не переставал заглядываться на великие произведения живописи в Эрмитаже. Душа его рвалась в Академию. В это время он уже довольно удачно писал портреты акварелью. Барин и не прочь был исполнить желание Тараса, но, к несчастию, крепостным людям заказан был вход в святилище свободного искусства. Причиною тому была несчастная судьба многих крепостных живописцев, которые, получив образование в Академии и возвратясь к помещикам, не переносили их обращения, оканчивая жизнь свою самоубийством — резались, вешались, топились. Выпускать же на волю способного человека не входило в принцип помещичьей власти: действия наших помещиков клонились к тому, чтобы как можно более эксплуатировать труд и способности своего крестьянина. Находя для себя очень выгодным иметь в доме хорошие картины, за которые нужно бы заплатить хорошие деньги, они старались иметь их задаром, отдавая в Академию своих крепостных. Мы привыкли к этим обыденным явлениям русской жизни. К чему не привыкает человек? Но ведь это ужасно!.. Просветив ум, облагородив душу высокими помыслами свободного искусства, оставить человека в неволе и подчинить его, наравне с дворовыми, всем прихотям барства?! Возмутительно. Мы уверены, что если бы в университет могли поступать тогда крепостные, то некоторые из наших помещиков не задумались бы посылать туда способнейших крестьян, чтобы иметь своих домашних учителей, лекарей, механиков, агрономов и т. п. Состояние души Тараса в это время было ужасно. Узнав о том, что дело его освобождения, задуманное такими влиятельными людьми, какими были Венецианов, гр. Вельегорский 4, Жуковский 5, несмотря на все их старания, все-таки вперед не подвигается, он однажды пришел ко мне в страшном волнении. Проклиная свою горькую долю, он не щадил и эгоиста помещика, не отпускавшего его на волю. Наконец, выругавшись вволюшку и погрозив своему господину страшною местию, он ушел. Не знаю, что бы он сделал, если бы дело о его освобождении не кончилось благополучно; по крайней мере, я сильно перетрусил за своего земляка и ждал большой беды. Рассказ И. М. Сошенко. М. Ч[алый], Иван Максимович Сошенко (биографический очерк), стор 31 — 36. [_Див._ текст і переклад]Примітки 1 Гребінка Євген Павлович (1812 — 1848) — український письменник і поет, перекладач «Полтави» О. Пушкіна. Разом з передовими діячами російської та української культури брав участь у викупі Шевченка з кріпацтва. На згадку про цю подію Шевченко присвятив Гребінці вірш «Перебендя». Гребінка допоміг Шевченку надрукувати «Кобзаря» і ввів поета в коло тогочасних письменників. Видавав альманах «Ластівка», в якому друкувалися ранні твори Т. Г. Шевченка. 2 Григорович Василь Іванович (1786 — 1865) — конференц-секретар Академії художеств, брав участь у викупі Шевченка з кріпацтва і допоміг влаштувати його в Академію художеств пенсіонером Товариства сприяння художникам. Т. Г. Шевченко присвятив Григоровичу поему «Гайдамаки» і згадує про нього на сторінках свого щоденника та в повісті «Художник». 3 Брюллов Карл Павлович (1799 — 1852) — видатний російський художник, професор «исторической и портретной живописи» в Академії художеств. Брюллов повернувся з-за кордону до Петербурга в кінці травня 1836 р. Брав безпосередню участь у викупі Т. Г. Шевченка з кріпацтва. В повісті «Художник» Шевченко присвятив чимало сторінок Брюллову, називаючи його «Великим Карлом». 4 Вієльгорський Михайло Юрійович (1787 — 1856) — граф, відомий в 40-х роках у Петербурзі віолончеліст. Брав участь у викупі Шевченка з кріпацтва. 5 Жуковський Василь Андрійович (1783 — 1852) — поет і перекладач, один з основоположників російського романтизму. Його портрет, написаний К. П. Брюлловим, розіграно в лотерею і за зібрані 2500 крб. викуплено Т. Г. Шевченка з кріпацтва. На згадку про цю подію Т. Г. Шевченко присвятив йому поему «Катерина». Tags: 1836, 1837, Спогади(Прокоментувати) |
| 25 квітня | |
| _07:41_[maksymus][Посилання] | Кониський О. Я. Тарас Шевченко-Грушівський: Хроніка його життя [Парубоцький вік, стор. 8]V Першої ж неділі після зустрічі в Літньому саду Шевченко прийшов до Сошенка. На йому був сертук коричневої барви; у руках у його сувійчик паперу. Вони зустрілися в коридорі Сошенкової кватири. Іван Максимович простяг до його руку. Тарас хотів її поцілувати. Сошенкові се не подобалося; він швидше руку до себе і мовчки пішов в свою світлицю. Заким він там скинув сертук і одяг другу одежину та вийшов в коридор покликати Тараса, останній подався швидше до господи. Здивований Сошенко цілий тиждень не тямив, з якої причини його земляк так швидко покинув його, не зайшовши навіть до хати. Другої неділі вранці вони знов зустрілися в Літньому саду біля статуї Аполлона. Шевченко робив з неї малюнок. Сошенко, привітавши Тараса, сів з ним пити чай в альтанці Літнього саду і спитав: з якої причини у ту неділю він так зненацька пішов від його? — Ви на мене розгнівалися, а я злякався того... Оця проста, щира відповідь яскраво показує нам, як тоді Шевченко був приголомшений, загнаний, заляканий! Не дати йому поцілувати Сошенка в руку — досить було, щоб з сього він спостеріг гнів, злякався і втік! Очевидно, що зворушена в душі його свідомість людського достоїнства не встигла ще розвитися: під утиском крепацтва та ширяєвського поводження вона тільки тліла, жевріла. Хоч і минув йому тоді вже 21 рік, але обставини життя у Ширяєва і пазурі хазяїна не такі були, щоб сприяти розросту самосвідомості чоловіка. Певна річ, що за час перебування Тараса в столиці не раз і не двічі ходором ходила в голові його думка: «Чом би і нам, крепакам, не бути людьми, як і інші люди вольні?». Та що ж, коли на духових очах Тараса лежала полудою густа хмара крепацтва і не давала йому вгадати ту певну стежку, що може вивести з темних нетрів на світ Божий. Порадитися йому, очевидно, ні з ким було; він був самітний серед натовпу темних малярів і наймитів костромських; він «хилився ні до кого»; аж доки доля не прихилила його до щирого земляка Сошенка, доки вона не взяла його за руку і не привела в школу, тільки вже не «до п’яного дяка», а в школу людей освічених, де сяє світ братерства, де тхне огрійливе тепло любові чоловіка до чоловіка. Роздивившись Шевченкові малюнки, Іван Максимович яко художник зразу звернув увагу на те, що вони незвичайно походять на оригінали, з яких їх малював Тарас. — А чом у тебе нема ні єдиного малюнку відтушованого? — Я малював їх до схід сонця. — Значить, не бачив їх освітленими? — Бачив, але тоді ходили люди і не можна було малювати.( Що було далі...Collapse ) Попередня Наступна Tags: 1836, Кониський(Прокоментувати) |
| 24 квітня | |
| _08:39_[maksymus][Посилання] | Переказ П. Лебединцева * * * Летом, в один из лунных петербургских вечеров, прогуливаясь в Летнем саду, Сошенко заметил, что какой-то оборвыш, в затрапезном пестрядинном халате, босой и без шапки, копирует карандашем одну из статуй, украшающих аллеи сада. Заметив южный тип фазиономии, Сошенко полюбопытствовал взглянуть на его работу. Зайдя сзади, он увидел, что рисунок весьма недурен; тогда, ударив юного художника по плечу, Сошенко спросил: «звідкіль, земляче?» — «З Вільшаної», — ответил халатник. «Як — з Вільшаної? Я сам з Вільшаної», — сказал Сошенко и, заинтересовавшись земляком, узнал в этом халатнике Тараса Шевченка, крепостного Павла В. Энгельгардта, законтрактованного Ширяеву в работники для окраски крыши и заборов... Землячество, несомненный талант и жалкая обстановка Тараса тронули Сошенка, и он решился собрать о нем сначала сведения, а потом представить его своему профессору, через которого позволено было Тарасу Гр. посещать частно Академию художеств, а впоследствии он представлен был В. А. Жуковскому, воспитателю покойного государя императора Александра Николаевича. Пр. П. Л[ебединце]в, Тарас Григорьевич Шевченко, «Киевская старина», 1882, июль, стор. 564 — 565. [_Див._ переклад і текст]. Tags: 1835, 1836, Спогади(Прокоментувати) |
| _08:15_[maksymus][Посилання] | СошенкоКониський О. Я. Тарас Шевченко-Грушівський: Хроніка його життя [Парубоцький вік, стор. 7] Про першу зустріч Шевченка з Сошенком в книзі Чалого розказано словами б то самого Сошенка так: «Як був я на «гіпсових головках» чи, здається, на «фігурах» чи р. 1835, чи, може, 36, укупі зо мною приходив до Академії швагер Ширяєва. Від його я довідався, що між учнями Ширяєва є земляк мій Шевченко, про котрого я дещо чув ще у Вільшаній від свого першого учителя Превлоцького. Я упрохав Ширяєвого родича прислати Шевченка до мене на кватиру. На другий день в неділю Тарас прийшов до мене. Він був одягнений в сорочку і штани, пошиті з сільського полотна грубого і замазані в краски; халат демикотоновий на йому був замізканий. Тарас був босий, розхристаний і без шапки. Він дивився понуро і соромливо. З першого ж дня нашої знайомості я спостеріг у його велику охоту вчитися живописі. Став він приходити до мене, не пропускаючи ні одного свята; бо в будні і мені було ніколи та й його Ширяєв не пустив би. Тарас переказував мені деякі епізоди з свого життя і майже кожен раз кінчав їх наріканням на долю». Отаке оповідання здається мені не зовсім певним. З другої праці д. Чалого відаємо, що Сошенко Вільшану і Превлоцького покинув в листопаді р. 1831 і до Петербурга дістався в грудні того року, коли Шевченко в науці у Ширяєва ще не був. А Шевченко покинув Вільшану літом або на осені року 1829. Нема ніже єдиного натякання, щоб з того часу і до викупу його з крепацтва він навідувався на Україну. Ледві чи можна гадати, щоб за час свого короткого перебування у Вільшаній у Дмитренка Тарас лишив який такий слід, щоб про його відав і Превлоцький і говорив про його Сошенкові. Не йметься мені якось віри і в те, щоб Тарас прийшов до Сошенка в перший раз в такому брудному убранні, босий, та ще й без шапки. Певна річ, що в його була чиста одежина про свято, ще певніше, що він добре тямив, що Петербург не Кирилівка і ходити без шапки по вулицям столиці і ніяково, та й небезпечно з огляду на поліцію... Більш певною здається мені звістка про оту першу знайомість, подана от. Петром Лебединцевим — теж земляком Сошенка і Шевченка, переказана з уст того ж таки Сошенка. Ся звістка більш відповідна до обставин і до оповідання самого Шевченка про першу зустріч з Сошенком. Однієї літньої місячної ночі, повідає Лебединцев 152, Сошенко, гуляючи в Літньому саду, помітив, що біля статуї малює олівцем якийсь обірванець в пейстровому халаті замизканому, босий і без шапки. Помітивши український тип, Сошенко зацікавився глянути на його роботу. Він зайшов ззаду і побачив, що малюнок добрячий. Тоді він вдарив того маляра по плечу і спитав у його — А звідкіль ти, земляче? — З Вільшаної. — Як з Вільшаної!? Я й сам звідтіль... Хто ж ти такий? Тоді Сошенко довідався, що то Енгельгардтів крепак Тарас Шевченко і перебуває в науці у маляра Ширяєва. До сього часу Сошенко про Тараса нічого не чув. В автобіографії і сам Шевченко каже, що, «не вважаючи на увесь гніт троїстого генія Ширяєва, я в ясні ночі весняні бігав в Літній сад малювати списки з статуй і в один з таких сеансів познайомився з художником Сошенком». Нарешті, і в «Художнику» 153 Шевченко розповів майже так само, як і Лебединцев, про першу зустріч і знайомість з Сошенком. Коли Сошенко, розказано далі в «Художнику», спитав: «А покажи, що ти малював?» — так «він (сам Шевченко) вийняв з-за пазухи чвертку сірого паперу і показав контури Сатурна, зроблені доволі добре. Я (Сошенко) довго держав малюнок і любував з замурзаної тварі автора його. В лиці його худорлявому було щось привабливе, найпаче в розумних очах його, кротких, наче у дівчинки. — Часто ти ходиш сюди малювати? — Щонеділі; а коли робимо де поблизу, так і в будень захожу. — Ти учишся малярству? — І живописі. — А в кого? — У живописця покойового — у Ширяєва. — Він (Шевченко) взяв в одну руку відро з жовтою краскою, а в другу витерту щітку велику і хотів іти. — Куди ти квапишся? — питає Сошенко. — На роботу, бо вже й так спізнився; прийде хазяїн, так буде мені лихо. — Приходь до мене в неділю вранці та коли є у тебе малюнки власної роботи, так принеси показати. — Добре, я прийду». Отак почалася знаємість двох бідолашних художників, двох горопах! 152 Киев[ская] стар[ина]. — 1882. — Кн. IX. — С. 564 — [56]5. ( КоментарCollapse ) Попередня Наступна Tags: 1835, 1836, Кониський(Прокоментувати) |
| 23 квітня | |
| _07:24_[maksymus][Посилання] | У ПетербурзіКониський О. Я. Тарас Шевченко-Грушівський: Хроніка його життя [Парубоцький вік, стор. 6]IV Яким побитом Тарас перебув р. 1831, про те не маємо звісток. Одначе запевне можна гадати, що він козачкував у Енгельгардта, що лакеювання тяжко впливало на його свободолюбну душу і що поривання до малярства його не покидало — Енгельгардт бачив, що з Шевченка не буде лакея. Року 1832, коли Тарасові минуло вже 18 літ, значить, після 25 лютого, Енгельгардт, уважаючи, з одного боку, на невдатність Шевченка до лакейства, а з другого — на його раз у разні прохання, згодився віддати його знов до маляра в нау ку і законтрактував його на чотири роки до петербурзького маляра Ширяєва. Таким чином, побіда була за Шевченком. Може, останній тоді і не був свідомий тієї великої ваги, яку носила в собі оця його побіда, але річ певна, що він вітав її, радів їй так, як радіють зорі ранковій люде, істомлені темнотою довгої ночі. |