State continuity of the Baltic states (original) (raw)

dbo:abstract

Keberlanjutan kenegaraan dari negara-negara Baltik mendeskripsikan keberlanjutan dari negara-negara Baltik sebagai entitas sah berdasarkan hukum internasional meskipun berada di bawah pemerintahan Soviet dan pendudukan Jerman dari 1940 sampai 1991. Berdasarkan opini mayoritas, pendudukan negara-negara Baltik dianggap ilegal dan tindakan Uni Soviet dianggap berseberangan dengan hukum internasional secara umum dan traktat-traktat bilateral antara USSR dan negara-negara Baltik secara khusus. Keberlanjutan sah ini diakui oleh sebagian besar negara-negara Barat dan dilambangkan dalam praktik kenegaraan mereka. Pengajuan Doktrin Stimson oleh Deklarasi Welles yang menolak memberikan pengakuan resmi kepada pendudukan Soviet, pemberontakan rakyat Baltik melawan rezim Soviet, dan keberadaan badan-badan kenegaraan Baltik dalam pengasingan memperkuat posisi sah bahwa kedaulatan negara-negara Baltik tak pernah diserahkan kepada Uni Soviet, dan pendudukan sui generis (Annexionsbesetzung atau "pendudukan aneksasi") berlangsung sampai kemerdekaan negara-negara Baltik pada 1991. Maka dari itu, negara-negara Baltik tetap berdiri sebagai subjek hukum internasional. (in)
The three Baltic countries, or the Baltic states – Estonia, Latvia, and Lithuania – are held to have continued as legal entities under international law while under the Soviet occupation from 1940 to 1991, as well as during the German occupation in 1941–1944/1945. The prevailing opinion accepts the Baltic thesis of illegal occupation and the actions of the USSR are regarded as contrary to international law in general and to the bilateral treaties between the USSR and the three Baltic countries in particular. This legal continuity has been recognised by most Western powers and is reflected in their state practice. The application of the Stimson Doctrine by the Welles Declaration where a significant segment of the international community refused to grant formal approval for the 1940 Soviet conquest during World War II, the resistance by the Baltic peoples to the Soviet regime, and the uninterrupted functioning of rudimentary state organs in exile support the legal position that sovereign title never passed to the Soviet Union, which implied that occupation sui generis (German: Annexionsbesetzung, lit. 'annexation occupation') lasted until the Soviet Union recognized the independence of the three countries in 1991. Thus the Baltic states continued to exist as subjects of international law. The official position of Russia is a continuation of the Soviet position that Estonia, Latvia, and Lithuania were not annexed by the Soviet Union but joined of their own accord in 1940. Russia insists that incorporation of the Baltic states gained international de jure recognition by the agreements made in the Yalta and Potsdam conferences and by the Helsinki accords. They have also argued that in accordance to the internal Soviet laws and constitution, restoration of independence was illegal and the Baltic republics could become newly created sovereign entities only via the secession laws of the USSR. According to this position, all previous treaties, such as the Treaty of Tartu, are invalidated, and all possible claims by Baltic states for monetary compensation have no legal basis. This alternate thesis on continuity of the Baltic states and its related consequences has fueled a fundamental confrontation between Russia and the Baltic states. The legal principle, ex injuria jus non oritur (law cannot arise from unjust acts), differs from the competing principle of ex factis jus oritur (the facts determine the law). On one hand, legal recognition of Baltic incorporation on the part of other sovereign nations outside the Soviet bloc was largely withheld based on the fundamental legal principle of ex injuria jus non oritur, since the annexation of the Baltic states was held to be illegal. On the other hand, de facto interruption of statehood due to foreign occupation for a period of fifty years did indeed occur, giving a place to the legal principle of ex factis jus oritur, as well as irrevocable territory and demographic changes that make the Baltic case much more complex than mere restitutio in integrum (a restoration of—in this case—territorial integrity). (en)
La continuità statale dei paesi baltici sta ad indicare la non soppressione delle tre repubbliche come entità legittime ai sensi del diritto internazionale mentre risultavano sotto il dominio sovietico e l'invasione tedesca dal 1940 al 1991. L'opinione prevalente accetta la tesi secondo cui si fosse di fronte a un'occupazione e le azioni dell'URSS risultassero contrarie alle normative sovranazionali, oltre che ai trattati bilaterali stipulati tra l'URSS e gli Stati baltici. In soldoni, secondo questa teoria, Estonia, Lettonia e Lituania non nacquero ex novo nel 1991, ma semplicemente ripresero ad operare in maniera autonoma. Un simile punto di vista è stato riconosciuto dalla maggior parte delle potenze occidentali e si è riflettuto nelle attività intraprese dai governi che operavano in esilio o nelle ambasciate straniere (e dunque, secondo tale teoria, a maggior ragione non scomparsi agli occhi del mondo). L'applicazione della Dottrina Stimson ai sensi della Dichiarazione di Welles, abbracciata da chi considerava l'annessione effettuata dall'URSS nel 1940 non genuina e avvenuta ricorrendo alla forza, frammentò la comunità globale tra chi considerava i tre stati ormai assorbiti completamente all'Unione Sovietica e chi riteneva che de iure esistessero ancora. In particolare, secondo quest'ultima versione, poiché la sovranità non era mai appartenuta in maniera legittima a Mosca, il 1991 deve essere considerato come l'anno in cui Estonia, Lettonia e Lituania ricominciarono ad esistere e potevano annullare tutte le normative emesse in epoca sovietica, in quanto l'incorporazione era avvenuta secondo procedure incostituzionali. La posizione ufficiale della Federazione Russa procede in sintonia con la tradizionale posizione della storiografia sovietica, secondo cui Estonia, Lettonia e Lituania non furono annesse dall'Unione Sovietica, ma proposero di unirsi di propria iniziativa nel 1940. Mosca insiste sul fatto che l'incorporazione degli Stati baltici ottenne il riconoscimento internazionale de iure in virtù degli accordi conclusi nelle conferenze di Jalta e Potsdam e dagli accordi di Helsinki. Si è altresì sostenuto che, in conformità alle leggi e alla costituzione sovietiche delle repubbliche socialiste, il ripristino dell'indipendenza era avvenuto secondo una procedura illegittima, poiché esso poteva aversi solo tramite leggi di secessione apposite concesse dall'URSS. Sempre secondo questa posizione, tutte le intese precedenti, come il trattato di Tartu, sono prive di valore giuridico, allo stesso modo di tutte le richieste di risarcimento effettuate da parte degli Stati baltici. Una simile differenza di prospettive tra le due versioni non ha contribuito a rendere più vicine le parti sul tema storico. La questione è anche stata affrontata da giuristi: il principio giuridico (il diritto non può scaturire da atti ingiusti) differisce dal principio in apparenza simile dell'ex facto oritur ius (il diritto nasce dal fatto). Da un lato, il riconoscimento legale dell'incorporazione del Baltico da parte di altre nazioni sovrane al di fuori del blocco orientale è stato in gran parte negato sulla base del secondo principio giuridico sopraccitato, poiché l'annessione degli Stati baltici era ritenuta ab initio illegale. Va comunque tenuto presente che l'interruzione de facto della statualità, dovuta allo stazionamento di una potenza straniera per circa mezzo secolo, si è effettivamente verificata e ha gettato le basi perché si potesse applicare la massima dell'ex facto ius oritur. In uno scenario già oltremodo intricato, la requisizione di alcuni territori (si pensi alla contea di Petseri, a Ivangorod, al distretto di Abrene e all'Oblast' di Kaliningrad) e i cambiamenti demografici avvenuti nel corso del secondo dopoguerra rendono il caso baltico molto più complesso di una mera controversia in cui potrebbe essere effettuata una restitutio in integrum (un ripristino - in questa situazione specifica - dell'integrità territoriale). (it)
波罗的海国家的国體连续性描述了波罗的海国家（拉脱维亚、立陶宛和爱沙尼亚）在1940年至1991年处于苏联统治和德国占领下时作为国际法下的法律实体的连续性。目前普遍接受的观点是波罗的海遭到非法占领，而苏联的行动被认为是违反了一般的国际法，特别是违反了苏联和波罗的海国家之间的双边条约。这种法律上的连续性得到了大多数西方国家的认可，并反映在他们的国家实践中。《威爾斯宣言》應用了史汀生主義，該主義提到国际社会的一个重要組成部分拒绝正式批准苏联的征服。而波罗的海人民对苏维埃政权的抵抗，以及流亡中基本国家机关的不间断运作，都支持其主权从未转移到苏联的法律立场，因此，波罗的海国家继续作为国际法的主体存在。 (zh)
Державна спадкоємність країн Балтії описує спадкоємність балтійських держав як юридичних осіб за міжнародним правом перебуваючи під радянською владою та німецькою окупацією з 1940 по 1991 рік. Переважаюча думка приймає балтійську тезу про незаконну окупацію, і дії СРСР розглядаються як такі, що суперечать міжнародному праву в цілому та двостороннім договорам між СРСР та балтійськими державами зокрема. Ця правова безперервність була визнана більшістю західних держав і відображена в їх державній практиці. Застосування Доктрини Стімсона Декларацією Уельса, де значний сегмент міжнародного співтовариства відмовився надати офіційне схвалення радянського завоювання, опір балтійського народу радянському режиму та безперебійне функціонування зачаткові державні органи в еміграції підтримують правову позицію, згідно з якою суверенний титул ніколи не передавався СРСР, що означало, що окупація sui generis (Annexionsbesetzung або «анексійна окупація») тривала до відновлення незалежности в 1991 році Таким чином, держави Балтії продовжували існувати як суб'єкти міжнародного права. Офіційна позиція РФ є продовженням радянської позиції про те, що Естонія, Латвія та Литва не були анексовані СРСР, а приєдналися до них за власним бажанням у 1940 році РФнаполягає на тому, що включення балтійських держав отримало міжнародне визнання де-юре за допомогою угод, укладених на Ялтинській та Потсдамській конференціях та Гельсінських угод. Вони також стверджували, що відповідно до внутрішніх радянських законів та конституції відновлення незалежности було незаконним, і балтійські республіки могли стати новоствореними суверенними утвореннями лише завдяки законам про відокремлення СРС Згідно з цією позицією, усі попередні договори, такі як Тартуський договір, втрачають силу, а також усі можливі вимоги держав Балтії щодо грошової компенсації не мають правових підстав. Ця альтернативна теза про наступність балтійських держав та пов'язані з нею наслідки підживила фундаментальне протистояння між РФ та балтійськими державами. Правовий принцип закон не може виникати з несправедливих дій, відрізняється від конкуруючого принципу факти визначають закон. З одного боку, юридичне визнання балтійської інкорпорації з боку інших суверенних держав за межами радянського блоку було в основному відмовлено на основі фундаментального правового принципу ex injuria jus non oritur, оскільки анексія балтійських держав вважалася незаконною. З іншого боку, фактичне переривання державности через іноземну окупацію на п'ятдесят років справді сталося, поступившись місцем правовому принципу ex factis jus oritur , а також безповоротним територія та демографічні зміни, які роблять справу Балтії набагато складнішою, ніж просто restitutio in integrum (відновлення — в даному випадку — територіальної цілісности). (uk)

dbo:wikiPageWikiLink

dct:subject

rdfs:comment

波罗的海国家的国體连续性描述了波罗的海国家（拉脱维亚、立陶宛和爱沙尼亚）在1940年至1991年处于苏联统治和德国占领下时作为国际法下的法律实体的连续性。目前普遍接受的观点是波罗的海遭到非法占领，而苏联的行动被认为是违反了一般的国际法，特别是违反了苏联和波罗的海国家之间的双边条约。这种法律上的连续性得到了大多数西方国家的认可，并反映在他们的国家实践中。《威爾斯宣言》應用了史汀生主義，該主義提到国际社会的一个重要組成部分拒绝正式批准苏联的征服。而波罗的海人民对苏维埃政权的抵抗，以及流亡中基本国家机关的不间断运作，都支持其主权从未转移到苏联的法律立场，因此，波罗的海国家继续作为国际法的主体存在。 (zh)
Keberlanjutan kenegaraan dari negara-negara Baltik mendeskripsikan keberlanjutan dari negara-negara Baltik sebagai entitas sah berdasarkan hukum internasional meskipun berada di bawah pemerintahan Soviet dan pendudukan Jerman dari 1940 sampai 1991. Berdasarkan opini mayoritas, pendudukan negara-negara Baltik dianggap ilegal dan tindakan Uni Soviet dianggap berseberangan dengan hukum internasional secara umum dan traktat-traktat bilateral antara USSR dan negara-negara Baltik secara khusus. (in)
The three Baltic countries, or the Baltic states – Estonia, Latvia, and Lithuania – are held to have continued as legal entities under international law while under the Soviet occupation from 1940 to 1991, as well as during the German occupation in 1941–1944/1945. The prevailing opinion accepts the Baltic thesis of illegal occupation and the actions of the USSR are regarded as contrary to international law in general and to the bilateral treaties between the USSR and the three Baltic countries in particular. (en)
La continuità statale dei paesi baltici sta ad indicare la non soppressione delle tre repubbliche come entità legittime ai sensi del diritto internazionale mentre risultavano sotto il dominio sovietico e l'invasione tedesca dal 1940 al 1991. L'opinione prevalente accetta la tesi secondo cui si fosse di fronte a un'occupazione e le azioni dell'URSS risultassero contrarie alle normative sovranazionali, oltre che ai trattati bilaterali stipulati tra l'URSS e gli Stati baltici. In soldoni, secondo questa teoria, Estonia, Lettonia e Lituania non nacquero ex novo nel 1991, ma semplicemente ripresero ad operare in maniera autonoma. (it)
Державна спадкоємність країн Балтії описує спадкоємність балтійських держав як юридичних осіб за міжнародним правом перебуваючи під радянською владою та німецькою окупацією з 1940 по 1991 рік. Переважаюча думка приймає балтійську тезу про незаконну окупацію, і дії СРСР розглядаються як такі, що суперечать міжнародному праву в цілому та двостороннім договорам між СРСР та балтійськими державами зокрема. (uk)

is dbo:wikiPageWikiLink of