Greek tragedy (original) (raw)

dbo:abstract

Die griechische Tragödie (von altgriechisch τράγος tragos „Bock“ und ᾠδή ōdē „Gesang“) entstand im Rahmen der offiziellen Feierlichkeiten in Athen zu Ehren des Weingottes Dionysos. Der Tyrann Peisistratos (um 600–528/527 v. Chr.) erhob den Dionysoskult zum Staatskult von Athen und führte die alljährlichen Großen Dionysien als mehrtägiges Fest ein. Im Jahr 534 v. Chr. führte der Dichter Thespis hierbei die erste Tragödie auf, indem er dem singenden und tanzenden Chor des bereits im 7. Jahrhundert v. Chr. entstandenen Dithyrambos erstmals einen einzelnen Schauspieler gegenüberstellte. Den zweiten Schauspieler führte Aischylos in die Tragödie ein, den dritten Sophokles, wenn nicht bereits Aischylos. Der Zusammenhang mit den Mythen um den Gott Dionysos wurde bald aufgegeben, doch blieb mythische Thematik verbindlich und wurde nur in Ausnahmefällen nicht beachtet. Ihre Blütezeit hatte die griechische Tragödie zwischen 490 und 406 v. Chr. Die bekanntesten Tragödiendichter waren Aischylos, Sophokles und Euripides. Die wichtigsten antiken Mitteilungen über die attische Tragödie enthält Aristoteles’ Abhandlung mit dem Titel Poetik. (de)
La helena tragedio aŭ populare greka tragedio estas la komenco de la literatura ĝenro de tragedio en Eŭropo. (eo)
Greek tragedy is a form of theatre from Ancient Greece and Greek inhabited Anatolia. It reached its most significant form in Athens in the 5th century BC, the works of which are sometimes called Attic tragedy. Greek tragedy is widely believed to be an extension of the ancient rites carried out in honor of Dionysus, and it heavily influenced the theatre of Ancient Rome and the Renaissance. Tragic plots were most often based upon myths from the oral traditions of archaic epics. In tragic theatre, however, these narratives were presented by actors. The most acclaimed Greek tragedians are Aeschylus, Sophocles, and Euripides. These tragedians often explored many themes around human nature, mainly as a way of connecting with the audience but also as way of bringing the audience into the play. (en)
La tragedia griega es un género teatral originario de la Antigua Grecia. Inspirado en los mitos y representaciones sagradas que se hacían en Grecia y Anatolia, alcanza su apogeo en Atenas del siglo V a. C. Su influencia llega sin grandes modificaciones hasta el Romanticismo, época en la que se abre la discusión sobre los géneros literarios, mucho más de lo que lo hizo durante el Renacimiento. Desde el punto de vista de la Teoría de la Literatura, debido a la larga evolución de la tragedia griega a través de más de dos años, resulta difícil dar una definición carnívora del término vida, ya que varía según la época histórica o el autor de quien se trate. En la Edad antigua, cuando se sabía poco o nada del género, el término sume el significado de «obra de estilo trágico», y estilo trágico deviene en un sinónimo bastante genérico de amor o estilo ilustre, como De vulgari eloquentia, de Dante Alighieri. El argumento de la tragedia es la caída de un personaje importante. El motivo de la tragedia griega es el mismo que el de la épica, es decir el mito, pero desde el punto de vista de la comunicación, la tragedia desarrolla significados totalmente nuevos: el mythos (μύθος) se funde con la acción, es decir, con la representación directa (δρᾶμα, drama), donde el público ve con sus propios ojos personajes que aparecen como entidades distintas que actúan de forma independiente en la escena (σκηνή), provisto cada uno de su propia dimensión psicológica. Algunas características del género son: * Héroes ilustres. * Los relatos provienen de mitos o leyendas. * Son escritos extensos. * Trata sobre conflictos universales. Los más importantes y reconocidos autores de la tragedia fueron Esquilo, Sófocles y Eurípides que, en diversos momentos históricos, afrontaron los temas más sensibles de su época. (es)
Antzerkiaren garapenean tragedia V. mendean ditiranboetatik sortu zen genero literarioa da. Atenasen aurkitu ziren antzerkiaren lehen urratsak. Komedian gertakizun umoretsuak nagusi diren bitartean, tragedian heriotzak, pasioak, ohoreak, gorrotoak eta maitasunak izango dute lekua. Aristotelesek ezbeharrek eta Dionisok (Bakus erromatarrentzat) sortu zuten genero literarioa dela zioen. Izan ere, antzerkia Dioniso jainkoaren omenez egiten ziren jaiekin lotuta dago. Urteko data jakinetan egiten ziren antzerki jarduerak: Lenea-etan (urtarrilaren amaieran Atenasen egiten ziren txapelketa dramatikoak), Landatar Dionisia-etan (abenduaren amaieran Atenasetik kanpo egiten ziren txapelketa tragiko eta komikoak) eta Dionisia handietan (Atenasen martxoaren amaieran egiten ziren txapelketa ikusgarrienak). (eu)
La tragédie grecque est une manifestation caractéristique de l'Athènes antique du Ve siècle av. J.-C., genre tragique qui trouve son origine en Grèce antique. La date de naissance précise de la tragédie grecque est inconnue : le premier concours tragique des Dionysies se situe vers 534, sous Pisistrate, et la première tragédie conservée, Les Perses d'Eschyle, date de 472. Mais Eschyle avait été précédé de tragiques illustres dont l'œuvre nous est perdue, comme Thespis, Pratinas et Phrynichos. Représentation théâtrale aux origines religieuses indéniables, la tragédie grecque nous est principalement connue à travers trois grands auteurs aux vies successives et rapprochées : Eschyle (né en -525), Sophocle (né en -495) et Euripide (né vers -485) et grâce aux trente-deux tragédies de ces auteurs qui nous sont parvenues (voir la liste des tragédies grecques connues). L'âge d'or de la tragédie grecque s'achève dès la fin du Ve siècle : aucune pièce complète n'a été conservée après 404, et le programme des Dionysies présente la reprise de tragédies anciennes probablement dès 386 : comme l'expose Jacqueline de Romilly, « ce fut […] une éclosion soudaine, brève, éblouissante. La tragédie grecque, avec sa moisson de chefs-d'œuvre, dura en tout quatre-vingts ans ». Caractérisée par des spécificités de jeu, de structure, la tragédie occupe une place particulière au sein de la société athénienne. Les tragédies grecques ont inspiré de nombreux auteurs dans les siècles suivants, et constituent une référence incontournable, qui se traduit par la fréquence de la reprise de sujets et de personnages propres aux tragiques grecs. (fr)
ギリシア悲劇（ギリシアひげき、ギリシャ語: τραγῳδία, tragōdia、トラゴーディア）は、古代ギリシアで、アテナイのディオニュシア祭において上演されていた悲劇またそれに範を取った劇をいう。ヨーロッパにおいては古典古代およびルネサンス以降、詩文芸の範例とみなされる。 (ja)
La tragedia greca è un genere teatrale nato nell'antica Grecia, la cui messa in scena era, per gli abitanti della Atene classica, una cerimonia di tipo religioso con forti valenze sociali. Sorta dai riti sacri della Grecia e dell'Asia minore, raggiunse la sua forma più significativa (o nota) nell'Atene del V secolo a.C. Precisamente, la tragedia è l'estensione in senso drammatico (ossia secondo criteri prettamente teatrali) di antichi riti in onore di Dioniso, dio dell'estasi, del vino, dell'ebbrezza e della liberazione dei sensi. Come tale fu tramandata fino al romanticismo, che apre, molto di più di quanto non avesse fatto il Rinascimento, la discussione sui generi letterari. Il motivo della tragedia greca è strettamente connesso con l'epica, ossia il mito, ma dal punto di vista della comunicazione la tragedia sviluppa mezzi del tutto nuovi: il mythos (μῦθος, "parola", "racconto") si fonde con l'azione, cioè con la rappresentazione diretta (δρᾶμα, "dramma", deriva da δρὰω, "agire"), in cui il pubblico vede con i propri occhi i personaggi che compaiono come entità distinte che agiscono autonomamente sulla scena (σκηνή, in origine il tendone dei banchetti), provvisti ciascuno di una propria dimensione psicologica. I più importanti e riconosciuti autori di tragedie furono Eschilo, Sofocle ed Euripide, che affrontarono i temi più sentiti della Grecia del V secolo a.C. (it)
De Attische tragedie of Griekse tragedie was een vorm van drama in het Oude Griekenland. De stof ervoor werd (voor zover wij heden ten dage kunnen nagaan) vrijwel uitsluitend ontleend aan de mythen en sagen; daarop is slechts één uitzondering bekend: de Perzen van Aischylos. Maar ook al behoort het verhaal qua uiterlijk voorkomen tot "het verleden", toch mag men de tragedie niet als louter historisch beschouwen, want * de auteur durfde de standaard-overlevering weleens te wijzigen (bijvoorbeeld Euripides in zijn Iphigeneia in Tauris) * de opvattingen en gedragingen die aan de hoofdperso(o)n(en) worden toegeschreven zijn die van de auteur zelf en/of van zijn tijdgenoten (actualisering) * actuele gebeurtenissen en toestanden kunnen de auteur inspireren tot met de mythologie, bijvoorbeeld: * Aischylos' Oresteia (of Orestie) - de invoering van een nieuw democratisch rechtssysteem in Athene * Sophocles' Oidipous tyrannos - pestepidemie te Thebe * Euripides' Troiades - de humanitaire ramp van Melos Het onderwerp is altijd de lijdende mens, * die door zijn al dan niet schuldig handelen het leed op zich laadt (rol van de hybris); * die echter pogingen onderneemt om de ware oorzaak van het leed te doorgronden, en zo de bedreigdheid van het menselijke bestaan in zijn volle daglicht stelt; zo kan de toeschouwer in de held zichzelf ontdekken. Enkele inhoudelijke verschilpunten met het latere treurspel in de Europese letterkunde: * in een concreet mensenleven zal slechts zelden een situatie voorkomen die zo extreem is als in de Griekse tragedies; * welke zwakheden of tekortkomingen (hybris) de tragische held ook mag vertonen, zijn lijden lijkt (ons althans) geenszins evenredig met zijn subjectieve schuld (maar de vraag is: denken de goden daar óók zo over?) * uiterlijk handelen wordt op toneel slechts zelden uitgebeeld (bijvoorbeeld een gruweldaad gebeurt elders en wordt slechts verhaald door een bode): de aandacht van de auteur gaat naar de betekenis / verklaring van de daad. Het Griekse drama is eerder woordkunst dan visueel spektakel. Aristoteles definieerde een tragedie als volgt: “Een tragedie is een nabootsing (mimesis) van een serieuze en volledige handeling die een zekere omvang heeft, in aangenaam gestileerde taal…door handelende personen en niet in de vorm van een vertelling, met als doel het opwekken van mee-lijden (eleos) en vrees (phobos) resulterend in de zuivering (catharsis) van dergelijke emoties.” (Poetica 49b24.) (nl)
Tragedie greckie powstawały od VI w. p.n.e. do okresu rzymskiego, wszystkie zachowane w całości są jednak dziełami trzech wielkich tragików ateńskich V w. p.n.e. – Ajschylosa, Sofoklesa i Eurypidesa. Czas ich działalności obejmuje łącznie zaledwie 80 lat. Pierwsze wystawienie tragedii odbyło się w 534 p.n.e. w Atenach za rządów Pizystrata – pierwsza zachowana tragedia, Persowie Ajschylosa (472 p.n.e.), wiąże się ze zwycięstwem Aten stanowiącym początek ich potęgi politycznej i kulturalnej. Koniec potęgi Aten na skutek ich klęski w wojnie peloponeskiej (404 p.n.e. – trzy lata po śmierci Eurypidesa i dwa lata po śmierci Sofoklesa) jest zarazem końcem epoki wielkich ateńskich utworów tragicznych. Zachowało się siedem tragedii Ajschylosa, siedem tragedii Sofoklesa i osiemnaście tragedii Eurypidesa (w tym Rhesos, prawdopodobnie nieautentyczny). Wybór ten (prócz ośmiu przekazanych przez inne źródła) dokonał się w czasach cesarza Hadriana. Nie dotarły do naszych czasów tragedie poprzedzające twórczość Ajschylosa ani następujące po Eurypidesie, a także większość twórczości trójki wielkich tragików – według źródeł starożytnych łącznie z dramatami satyrowymi Ajschylos miał bowiem napisać dziewięćdziesiąt tragedii, Sofokles ponad sto, a Eurypides dziewięćdziesiąt dwie. Świetność tragedii wiąże się więc ściśle z okresem politycznego rozkwitu Aten – tragedie IV w., tragedie aleksandryjskie i tragedie przed Ajschylosem są słabo znane (żadna nie zachowała się w całości) i cechuje je o wiele mniejsza wartość literacka. Mimo że okres twórczości wielkich tragików był tak krótki, między twórczością Ajschylosa i Eurypidesa zachodzą znaczne różnice, był on okresem szybkiej ewolucji gatunku. O ile nie zaznaczono inaczej, informacje zawarte w tym artykule odnoszą się do tragedii V w. Tragedia grecka była wystawiana na scenie tylko dwa razy do roku – w święta religijne Dionizji miejskich – na wiosnę, i Lenajów – w końcu grudnia. Stanowiła część obrzędów religijnych na cześć Dionizosa – w treści tragedii nie ma wprawdzie prawie żadnych nawiązań do tego bóstwa, jej główną zasadą jest jednak obecność sacrum. Zarazem, ze względu na ścisły związek życia religijnego i politycznego w polis greckich, tragedia miała charakter manifestacji obywatelskiej. Konkurs tragików – agon – w czasie którego trzech tragików wystawiało po trzy tragedie i dramat satyrowy – organizowało państwo ateńskie, wyznaczające poetów mogących wziąć w nim udział oraz sponsora, który musiał sfinansować przedstawienie. W czasie Lenajów dwóch tragików wystawiało po dwie tragedie, ponadto odbywały się jeszcze przedstawienia w czasie Dionizjów wiejskich w Pireusie. (pl)
Древнегреческая трагедия — древнейшая из известных форм трагедии. Происходит от ритуальных действ в честь Диониса. Участники этих действ надевали на себя маски с козлиными бородами и рогами, изображая спутников Диониса — сатиров. Ритуальные представления происходили во время Великих и Малых Дионисий (празднеств в честь Диониса). Песни в честь Диониса именовались в Греции дифирамбами. Дифирамб, как указывает Аристотель, является основой греческой трагедии, которая сохранила на первых порах все черты мифа о Дионисе. Последний постепенно вытеснялся другими мифами о богах и героях — могущественных людях, правителях — по мере культурного роста древнего грека и его общественного сознания. От мимических дифирамбов, повествующих о страданиях Диониса, постепенно перешли к показу их в действии. Первыми драматургами считаются Феспис (современник Писистрата), Фриних, Херил. Они ввели актёра (второго и третьего ввели затем Эсхил и Софокл). Авторы же исполняли главные роли (крупным актёром был Эсхил, выступал как актёр и Софокл), сами писали музыку для трагедий, руководили танцами. Три крупнейших трагика Греции — Эсхил, Софокл и Еврипид — последовательно отображали в своих трагедиях психоидеологию землевладельческой аристократии и торгового капитала на различных этапах их развития. Основной мотив трагедии Эсхила — идея всемогущества рока и обречённость борьбы с ним. Общественный порядок мыслился определённым сверхчеловеческими силами, установленным раз и навсегда. Поколебать его не могут даже взбунтовавшиеся титаны (трагедия «Прикованный Прометей»). Эти взгляды выражали охранительные тенденции господствующего класса — аристократии, идеология которой определялась сознанием необходимости беспрекословного подчинения данному общественному порядку. Трагедии Софокла отображают эпоху победоносной войны греков с персами, открывшей большие возможности для торгового капитала. В связи с этим авторитет аристократии в стране колеблется, и это соответственно сказывается на произведениях Софокла. В центре его трагедий стоит конфликт между родовой традицией и государственным авторитетом. Софокл считал возможным примирение социальных противоречий — компромисс между торговой верхушкой и аристократией. Драматическое действие Еврипид мотивирует реальными свойствами человеческой психики. Величавых, но душевно упрощённых героев Эсхила и Софокла сменяют в произведениях младшего трагика если и более прозаичные, то усложнённые характеры. Софокл так отзывался об Еврипиде: «Я изображал людей такими, какими они должны быть; Еврипид же их изображает такими, каковы они в действительности». Ко времени греко-персидских войн вошло в обычай ставить в праздник дионисий три трагедии (трилогия), развивающие один сюжет, и одну сатировскую драму, в весёлом насмешливом тоне повторяющую сюжет трагедий, с танцами-пантомимами. От этого трилогического принципа отступил уже Софокл. Правда, на драматических состязаниях и он выступал с тремя трагедиями, но каждая из них имела свой собственный сюжет. Трагедия Софокла признается канонической формой греческой трагедии. Он впервые вводит перипетию. Он замедляет стремительность действия, характеризующую трагедию его предшественника Эсхила. Действие у Софокла как бы нарастает, приближаясь к катастрофе, за которой ещё следует развязка. Этому способствовало введение им третьего актёра. Классическое строение трагедии (установившееся у Софокла) таково. (ru)
古希腊悲剧的真正起源已经不可參究。现在一般认为起源于酒神祭祀。在祭祀中，会表演歌舞祭祀酒神戴歐尼修斯，这种歌舞被称为“”。“酒神颂”发展到后来，逐渐扩大到神话和英雄传说的范围——悲剧的形式逐步发展和完善，成为一种固定的叙事体。西方的哲學性格传统根源於古希腊悲剧。 (zh)
Давньогрецька трагедія виникла на основі щедрої і плідної народної творчості у вигляді культових обрядів, мімічних ігор тощо, тобто невід'ємна частина багатьох свят. Найголовнішими джерелами трагедії можна назвати чотири. 1. * Народні свята на честь бога родючості й виноградарства Діоніса. Про важливість цього джерела свідчить те, що пізніше ім'я Діоніса поєднується з театральним мистецтвом, і саме цей бог стає його покровителем. 2. * Народні свята на честь богині родючості і хліборобства Деметри, культ якої щорічно відзначався в місті Елевсін. З її культом пов'язують елевсінські містерії. То були таємні дійства, що провадилися в першій, закритій частині святкування культу, до якої допускалися в храм богині лише його жерці й утаємничені особи. 3. * Надзвичайно поширений культ героїв, які глибоко шанувалися еллінами і вважалися засновниками різних міст. Святкування їхніх культів також передбачало виконання якихось ритуальних сцен і танців. 4. * Культ померлих, відправа якого супроводжувалася "заупокійними плачами" - тренами, що перейшли в трагедію. Вона й закінчувалася, як правило, спільним плачем хору й акторів, що називався комосом ("ударами", як правило, у груди - виразом скорботи). Процес формування трагедії був досить довгим, розпочався він приблизно в VII ст. до н. е. Після оформлення культу Діоніса, що поширився серед сільського населення Еллади з нечуваною швидкістю і став чи не найголовнішим його святом, починають виникати гімни на честь цього божества. Вистава зазвичай починалась із виходу хору (т.зв. пародос) на сценічний майданчик — орхестру. У центральному в Елладі афінському театрі Діоніса в центрі орхестри стояв бюст цього бога. Іноді пародові передував або вступний монолог, або навіть сцена, де пояснювався сюжет або давалася його зав'язка. Ця вступна частина трагедії називалася прологом («переднім словом»). Далі спів хору чергувався з рухами, моно- і діалогами актора(ів), які називалися епейсодіонами. Проголосивши чергову репліку, актор ішов геть, і хор, залишившись сам, виконував стасим («стоячу пісню»). Зазвичай упродовж трагедії хор виконував три стасими, кожен з-поміж яких симетрично ділився на строфи й антистрофи, адже актори на орхестрі постійно рухалися (чи імітували рух нахилом тіла) то в один бік, то в другий. Пісня, яка виконувалася хором під час руху навколо статуї Діоніса з правого боку орхестри до лівого, називалася строфою, а під час зворотнього руху хору — антистрофою. Строфи й антистрофи зазвичай складалися з однакової кількості віршів одного розміру, тобто були симетричними, і завершувалися пісенним фіналом — еподом. Крім того, їм могла передувати лаконічна промова керівника хору — корифея. Крім мовних і пісенних партій, у трагедії бував і коммос — спільна пісня хору й актора. Наприкінці вистави іноді додавалася фінальна пісня хору, т.зв. ексод. Між виходами на орхестру актори переодягалися або міняли маски в спеціально відведеному приміщенні поруч з орхестрою — скене (звідси пізніше — «сцена»). Збита з дощок (іноді у вигляді тенту), скене згодом почала виконувати ще й роль театральної декорації — на ній малювалися, наприклад, колони храму, дерева, море тощо (тобто те, що відповідало змісту трагедії). Вистави відбувалися просто неба, найчастіше там, де утворювався природний амфітеатр, адже там найкраща акустика, а отже добре чути спів хору й репліки акторів. Через велетенський розмір театру, який масштабом і будовою нагадував сучасний стадіон, актори змушені були збільшувати свою статуру, аби їх могли побачити й почути глядачі навіть з останніх рядів: носили довжелезний одяг, яким маскували непропорційність своєї «вдосконаленої» фігури, оскільки робили дуже високі зачіски, взували на ноги котурни (сандалії чи інші пристрої — 30—40 і більше сантиметрів — підошвою, через що іноді акторові доводилося спиратися на посох), одягали величезні маски, у яких бували вмонтовані пристрої для посилення голосу, свого роду «мегафони». Отже, оскільки обличчя акторів були закритими, атрибутом їхньої майстерності міміка не була. (uk)

dbo:wikiPageExternalLink

dbo:wikiPageWikiLink

dbp:name

Aristophanes1 (en)
Dionysia1 (en)
Griffith1 (en)
Prometheus1 (en)
Prometheus2 (en)
reduced1 (en)

rdfs:comment

La helena tragedio aŭ populare greka tragedio estas la komenco de la literatura ĝenro de tragedio en Eŭropo. (eo)
ギリシア悲劇（ギリシアひげき、ギリシャ語: τραγῳδία, tragōdia、トラゴーディア）は、古代ギリシアで、アテナイのディオニュシア祭において上演されていた悲劇またそれに範を取った劇をいう。ヨーロッパにおいては古典古代およびルネサンス以降、詩文芸の範例とみなされる。 (ja)
古希腊悲剧的真正起源已经不可參究。现在一般认为起源于酒神祭祀。在祭祀中，会表演歌舞祭祀酒神戴歐尼修斯，这种歌舞被称为“”。“酒神颂”发展到后来，逐渐扩大到神话和英雄传说的范围——悲剧的形式逐步发展和完善，成为一种固定的叙事体。西方的哲學性格传统根源於古希腊悲剧。 (zh)
Die griechische Tragödie (von altgriechisch τράγος tragos „Bock“ und ᾠδή ōdē „Gesang“) entstand im Rahmen der offiziellen Feierlichkeiten in Athen zu Ehren des Weingottes Dionysos. Der Tyrann Peisistratos (um 600–528/527 v. Chr.) erhob den Dionysoskult zum Staatskult von Athen und führte die alljährlichen Großen Dionysien als mehrtägiges Fest ein. Im Jahr 534 v. Chr. führte der Dichter Thespis hierbei die erste Tragödie auf, indem er dem singenden und tanzenden Chor des bereits im 7. Jahrhundert v. Chr. entstandenen Dithyrambos erstmals einen einzelnen Schauspieler gegenüberstellte. Den zweiten Schauspieler führte Aischylos in die Tragödie ein, den dritten Sophokles, wenn nicht bereits Aischylos. Der Zusammenhang mit den Mythen um den Gott Dionysos wurde bald aufgegeben, doch blieb mythisc (de)
Greek tragedy is a form of theatre from Ancient Greece and Greek inhabited Anatolia. It reached its most significant form in Athens in the 5th century BC, the works of which are sometimes called Attic tragedy. (en)
Antzerkiaren garapenean tragedia V. mendean ditiranboetatik sortu zen genero literarioa da. Atenasen aurkitu ziren antzerkiaren lehen urratsak. Komedian gertakizun umoretsuak nagusi diren bitartean, tragedian heriotzak, pasioak, ohoreak, gorrotoak eta maitasunak izango dute lekua. Aristotelesek ezbeharrek eta Dionisok (Bakus erromatarrentzat) sortu zuten genero literarioa dela zioen. Izan ere, antzerkia Dioniso jainkoaren omenez egiten ziren jaiekin lotuta dago. Urteko data jakinetan egiten ziren antzerki jarduerak: Lenea-etan (urtarrilaren amaieran Atenasen egiten ziren txapelketa dramatikoak), Landatar Dionisia-etan (abenduaren amaieran Atenasetik kanpo egiten ziren txapelketa tragiko eta komikoak) eta Dionisia handietan (Atenasen martxoaren amaieran egiten ziren txapelketa ikusgarrienak (eu)
La tragedia griega es un género teatral originario de la Antigua Grecia. Inspirado en los mitos y representaciones sagradas que se hacían en Grecia y Anatolia, alcanza su apogeo en Atenas del siglo V a. C. Su influencia llega sin grandes modificaciones hasta el Romanticismo, época en la que se abre la discusión sobre los géneros literarios, mucho más de lo que lo hizo durante el Renacimiento. Algunas características del género son: * Héroes ilustres. * Los relatos provienen de mitos o leyendas. * Son escritos extensos. * Trata sobre conflictos universales. (es)
La tragédie grecque est une manifestation caractéristique de l'Athènes antique du Ve siècle av. J.-C., genre tragique qui trouve son origine en Grèce antique. La date de naissance précise de la tragédie grecque est inconnue : le premier concours tragique des Dionysies se situe vers 534, sous Pisistrate, et la première tragédie conservée, Les Perses d'Eschyle, date de 472. Mais Eschyle avait été précédé de tragiques illustres dont l'œuvre nous est perdue, comme Thespis, Pratinas et Phrynichos. (fr)
La tragedia greca è un genere teatrale nato nell'antica Grecia, la cui messa in scena era, per gli abitanti della Atene classica, una cerimonia di tipo religioso con forti valenze sociali. Sorta dai riti sacri della Grecia e dell'Asia minore, raggiunse la sua forma più significativa (o nota) nell'Atene del V secolo a.C. I più importanti e riconosciuti autori di tragedie furono Eschilo, Sofocle ed Euripide, che affrontarono i temi più sentiti della Grecia del V secolo a.C. (it)
De Attische tragedie of Griekse tragedie was een vorm van drama in het Oude Griekenland. De stof ervoor werd (voor zover wij heden ten dage kunnen nagaan) vrijwel uitsluitend ontleend aan de mythen en sagen; daarop is slechts één uitzondering bekend: de Perzen van Aischylos. Maar ook al behoort het verhaal qua uiterlijk voorkomen tot "het verleden", toch mag men de tragedie niet als louter historisch beschouwen, want Het onderwerp is altijd de lijdende mens, Enkele inhoudelijke verschilpunten met het latere treurspel in de Europese letterkunde: (nl)
Tragedie greckie powstawały od VI w. p.n.e. do okresu rzymskiego, wszystkie zachowane w całości są jednak dziełami trzech wielkich tragików ateńskich V w. p.n.e. – Ajschylosa, Sofoklesa i Eurypidesa. Czas ich działalności obejmuje łącznie zaledwie 80 lat. Pierwsze wystawienie tragedii odbyło się w 534 p.n.e. w Atenach za rządów Pizystrata – pierwsza zachowana tragedia, Persowie Ajschylosa (472 p.n.e.), wiąże się ze zwycięstwem Aten stanowiącym początek ich potęgi politycznej i kulturalnej. Koniec potęgi Aten na skutek ich klęski w wojnie peloponeskiej (404 p.n.e. – trzy lata po śmierci Eurypidesa i dwa lata po śmierci Sofoklesa) jest zarazem końcem epoki wielkich ateńskich utworów tragicznych. Zachowało się siedem tragedii Ajschylosa, siedem tragedii Sofoklesa i osiemnaście tragedii Eurypi (pl)
Древнегреческая трагедия — древнейшая из известных форм трагедии. Происходит от ритуальных действ в честь Диониса. Участники этих действ надевали на себя маски с козлиными бородами и рогами, изображая спутников Диониса — сатиров. Ритуальные представления происходили во время Великих и Малых Дионисий (празднеств в честь Диониса). Действие у Софокла как бы нарастает, приближаясь к катастрофе, за которой ещё следует развязка. Этому способствовало введение им третьего актёра. Классическое строение трагедии (установившееся у Софокла) таково. (ru)
Давньогрецька трагедія виникла на основі щедрої і плідної народної творчості у вигляді культових обрядів, мімічних ігор тощо, тобто невід'ємна частина багатьох свят. Найголовнішими джерелами трагедії можна назвати чотири. Процес формування трагедії був досить довгим, розпочався він приблизно в VII ст. до н. е. Після оформлення культу Діоніса, що поширився серед сільського населення Еллади з нечуваною швидкістю і став чи не найголовнішим його святом, починають виникати гімни на честь цього божества. (uk)

owl:sameAs

foaf:depiction

is dbo:wikiPageWikiLink of